49і. Історичний відступ. Реалії життя українського суспільства в 17 ст.

    49і.  Iсторичний вiдступ. Реалії життя українського суспільства в 17 ст. 

 на сторінку                                  

      В кінці 15 ст. на Правобережній Україні-Русі саме волинська та подільська шляхта була найчисельнішою, оскільки тоді у Чернігівському, Київському та Брацлавському воєводствах великого князівства Литовського лишилися мешкати тільки поодинокі представники прадавньої, ще русинської, дворянської спільноти. Оскільки після захоплення Костантинополя турками в 1453 році кримські татари взагалі стали вже постійним горем для мешканців (континентальної) України-Русі. Відомо, що з 1474 по 1568 рік на територію земель великого князівства Литовського, яку українці тоді населяли, було здійснено принаймні 75 набігів кримських татар, таким чином для неї ці набіги поставали в ту пору майже щорічними. Створення в ту пору великої центральноєвропейської держави, Речі Посполитої, зменшило інтенсивність цих набігів татар, бо до 1650 р. вірменські літописні джерела, які наразі збереглися, налічують їх вже лише 27, разом із набігами турок [422]. Додаткові свідчення про рееалії та наслідки цих набігів збереглися також в публікаціях французських сучасників тих подій [423].

          Чисельні вірменські документи тих часів безперечно свідчать, що кількість воїнів, які були зайняті в окремих набігах та кількість взятих ними в полон бранців зазвичай виявляються завищеними як давніми, так і сучасними дослідниками цього питання принаймні у 10 разів. Взагалі при нападах татар на Речь Посполиту кількість угнаних в полон при окремому набігові не перевищувала 200 – 300 осіб. І зовсім не всі з тих нападів завершувалися для нападників так успішно, хоч окремі з них, коли було задіяно декілька десятків тисяч кінноти татар, виявлялися для України важким іспитом та коштували втрати багатьох тисяч співвітчизників.

          Вважається, однак, що до згаданого раніше знелюднення Правобережної України-Русі призвела саме ніщивна навала трьох колон заволжських татаро-монголів, у 1482 році, яких очолював тоді хан Менглі-Гірей "хан заволжських татаро-монголів", за якої були спустошені її південні землі та сплюндрована геть уся Волинь і Подолія. На ту пору до цього ще й додали горя неодноразові навали турок, а також нескінчені рейди кримських татар, з яких особливо разючими виявилися два набіги, 1491 та 1498 років, коли була спаплюжена вся Галичина і татари пішли навалою значно північніше її споконвічних земель. А в 1499 році кримські татари захопили та зруйнували навіть стародавню столицю минулого Галицько-Волинського князівства, місто Хелм (Холм), яке знаходилося взагалі далеко на півночі, неподалік від міста Ковеля.

         Тоді не вперше землі середнього Побужжя та Наддніпров’я – до самих центрів західного Поділля, Полісся та Чернігівщини, були перетворені майже в пустелю. Окремі міста було знищено, села покинуто і лише поблизу деяких замків ще залишалася існувати невелика кількість стародавнього населення цієї місцевості. Самі ж поляки виявилися таким суттєвим чином налякані обставинами можливої загибелі цілої нації, які загалом склалися в Україні-Русі, що й навіть собі, після навали на Галичину, зібралися тікати від турок і татар у західні європейські країни, а Русь-Литва згодилася платити останнім величезні “упоминки” в 15.000 золотих на рік [11].

          В попередніх розділах цієї розвідки йшлося про цілком можливе існування у середньовіччя, в землях Правобережної Україні-Русі, всього лише 220 тис. родин, що призводить до висновку про реальне проживання там спільноти у 1,5 млн. фізичних осіб. Цей висновок повною мірою узгоджується з результатами інших демографічних розрахунків. Таким чином підрахунки загальної чисельності населення Волині та Поділля у середині 16 ст., проведені в свій час Яблоновським "польський історик",також слід визнати досить слушними [305]. Між тим існують твердження окремих істориків, що спільнота у 1,5 – 1,7 млн. фізичних осіб проживала на теренах України ще в часи середньої та пізньої бронзової доби, тобто суттєві зрушення чисельності населення в ній почалися, буцімто, ще взагалі в пору енеоліту.

         Однак, якщо у наведених в попередніх розділах цієї розвідки (модельних) демографічних розрахунках ще й врахувати загальну кількість, буцімто, гнаного у середньовіччя до неволі, усіма тими татарами та турками, за півтора сторіччя поспіль, населення Волині і Подолії, то взагалі стає доволі зле. Бо інколи нинішні історики ведуть розмови взагалі про цілі когорти взятих татарами на ту пору до неволі осіб, аж по 80 тис. за один окремий набіг, а це буде вже колона бранців по 8 осіб в ряд довжиною аж у 5 км! Разом з тим довжелезна одноосібна черга тих бранців, бо вони були, зазвичай, пов’язані тоді один до одного мотузкою за горло і тому просувалися саме таким чином, простягалася б на відстань до 40 км, що становить вже аж дещицю відстані до досить далеченького Криму.

         Тому, для досягнення на території Правобережної України-Русі наведених вище (реальних) демографічних показників загальної кількості їхнього населення в останній третині 16 ст., обов’язково довелося б збільшувати розраховану раніше початкову кількість пращурів цих, буцімто, постійно гнаних до кримського полону українських мешканців, ще не менше ніж у декілька разів. Однак вірменські літописні джерела, які збереглися в оригіналах давніх записів, дають змогу зробити висновок, що ті цифри бранців, якими постійно користуються нинішні історики, надто суттєво завищені [422]. 

             А при згаданій вище кількості бранців довелося б вважати, що населення в Волині та Поділлі на початку дуже давнього 15 ст. було значно більше, ніж його існувало там ще через 140 років. Таке припущення для спільноти споконвічних землеробів, навіть виходячи лише із аналізу кількості тих ланів, які були задіяні на цій території під сільськогосподарське виробництво саме через сторіччя по тому, виглядає малоймовірним. Хоч пусті села Барського повіту, а в 1530 – 1540 роках такими пустими там виступало кожне друге село, буцімто дають для подібного висновку якийсь «фундамент» [236]. 

        Можливо, однак, що масштабне «збільшення чисельності населення» потрібно було б зробити також і для останньої третини 16 ст., взагалі зовсім не враховуючи при цьому кількості реально задіяних тоді в цій місцевості під сільськогосподарське виробництво землі (ланів). Щоб тільки було чим «задовольнити» усі вигадки нинішніх істориків про, буцімто, буремні події цих часів та постійні втрати прадавнього населення, а з ними разом наших з вами пращурів – «одесную та ошуюю».

        Оскільки ще через сто років по тому, в Волині та Подолії, навіть за усіх прийнятих штучних сприятливих умов існування наявного населення, загальна кількість його, якщо спиратися в розрахунках на початковий демографічний показник кількості того населення у 400 (390) тис. осіб, та використовувати при цьому модельний показник їхнього природного приросту у 5 0/00, аж ніяким чином не могла перевищити 600 тис. фізичних осіб.

          При цьому вже лише виключно для території самої тільки Волині розрахунки загальної кількості її населення, проведені виходячи із перепису «димів» цієї території, зроблених у 1629 році, дійсно показали можливість проживання там людської спільноти в загальній кількості лише у 655 тис. фізичних осіб [150]. Таке могло мати місце по двом різним причинам: або початковий демографічний показник кількості населення Волині та Подолії був трохи вищим за прийнятий при проведених підрахунках, та сягав в останній третині 16 ст. не менше ніж 450 тис. осіб, як це було показано в попередньому розділі цієї розвідки, або природний приріст його міг бути взагалі трохи більшим, ніж використаний для розрахунків. Бо в усіх проведених демографічних підрахунках було б потрібно ще й обов’язково враховувати те спустошення українських земель, передусім Поділля, яке було завдано йому у 1612 році черговим набігом татарського війська.

       Однак самого населення в середині 17 ст. проживало там вже значно менше, ніж його існувало на цій території раніше, бо у 1653 році поля в означеній місцевості, «на 10 днів», можна було купити за 10 копійок, або за 5 рублів їх можна було придбати там вже аж «на 2 версти». «Днем» в ті часи, як зазначалося раніше, вважалася міра земельної площі, яку пахар був спроможний зорати, однією сохою, на протязі одного трудового дня, за допомогою робочого коня або упряжі волів. В залежності від конкретної щільності землі на полі цей «денний» вимір площі оранки коливався від 0,3 до 0,75 десятини, однак в Поділлі, найчастіше, він був близьким саме до вищого з цих двох показників. Звичайно висів однієї чверті насіння жита, гречки, ячменя або пшениці, тобто «міри» такого зерна у 209,9 л, на одній десятині орного поля, відбувався тоді за два трудових дня того пахаря. Таким чином цей російський за походженням вимір, «день», практично повторював за своєю площею старовинний литовський морг.

       Така вигідна купівля землі, 10 копійок за 7,5 га, могла мати місце тому, що у її власників, за тотальної відсутності селян-робітників, «та земля, яко ізлишняя, впусте лежала» [216]. Тобто «підняті» в 16 ст. поля тоді взагалі не оброблялися та заростали будяками, оскільки їхні врожаї наявному у 1653 році місцевому населенню не були потрібні. Схожа картина раніше мала місце в Московії, яка, за період 1550 – 1580 років, внаслідок трьох великих голодувань та чисельних воєн, втратила чверть свого населення і одразу зменшила, на ту саму чверть, задіяний під постійне сільськогосподарське використання клин орних земель.

          Подібне стало, головним чином, наслідком трьохрічної епідемії чуми, яка «гуляла» усією територією Правобережної України-Русі з 1651 по 1653 роки. В більшості істориків взагалі сформувалася думка, що у тій страшній локальній чумній епідемії втрати населення Волині та Подолії сягали аж половини від його початкової, в тому взагалі напрочуд жорстокому для прадавнього українського суспільства сторіччі, кількості.

          Однак, внаслідок усіх «революційних подій» першої половини 17 ст., навіть суто «природні» втрати населення Волині та Подолії, тому що загальний рівень смертності там почав підійматися ще значно раніше середини цього сторіччя, поставали вже аж надто суттєвими та помітними. Оскільки «сім років пісних» на його початку, коли голод та жорстокий голодомор лютували по всій території Східної Європи, а особливо в Московському царстві, призвели до того, що вже у першій його третині загальна кількість населення Правобережної України-Русі почала зменшуватися, а щорічна площа засіяної там землі, і з нею разом кількість отриманого тим прадавнім суспільством зернового врожаю, поступово спадати.

       Між тим ще близько середини цього сторіччя на Правобережну Україну-Русь вже просто навалилися суцільні біди: в 1639 році на всій її території була сильна посуха, в 1645 та 1646 роках хліб там з’їла сарана (кобилки), в 1649 та 1650 роках знову мав місце страшний неврожай і великий голод, в 1656 році ще раз постала посуха, а в 1660 та 1662 роках геть всю цю територію ще двічі поспіль охоплював голод, який «завершився» на ній у 1663 році новою епідемією чуми [219].

          Така сама епідемія чуми вірувала в цій місцевості також після попереднього великого голоду. При цьому вона розпочалася та протікала у 1651 – 1653 роках аж занадто активно, на тлі трьохрічного попереднього голодування усіх наявних осіб цього прадавнього суспільства, внаслідок масового споживання ними декілька років поспіль різних малоїстивних продуктових сурогатів, які послаблювали, інколи дуже суттєво, опір людського організму різним захворюванням.

           А «гуляла» та чума по всій території Правобережної України-Русі, аж три роки поспіль, можливо саме внаслідок постійного переміщення там тоді великої кількості різноманітних військових з’єднань, жолнери яких також доволі тяжко хворіли. Відомо, наприклад, що у 1652 році в війську Богдана-Зиновія XE " Хмельницький Богдан-Зиновій, гетьман українського козачого війська " під Кам’янець-Подільськім взагалі мав місце мор, причиною якого в ту пору чомусь вважали лише «втому війська від бойових дій» [220].