50і. Історичний відступ. Аналіз наслідків татарських набігів. Початок.

  50і. Аналіз наслідків татарських набігів. Початок.

  на сторінку                                            

        В історичній літературі наголошується, що не зважаючи на всі згадані негаразди життя середньовічного українського суспільства ринки невільників в Криму у 1657 році виявилися переповненими. Венеціанська республіка блокувала тоді проліви Босфор та Дарданели, внаслідок чого частину тих бранців, а це були переважно чоловіки середніх років та ще більш літні люди, турецька і українська сторони були вимушені домовлятися розмінювати, що визначало фактично їхній викуп гетьманщиною, який відбулося осінню 1657 та зимою 1658 року, вже після смерті Богдана-Зиновія Хмельницького "гетьман українського козачого війська " [384].

          В ці «революційні» часи 17 ст. його чисельні події постали для України-Русі настільки насиченими різноманітними бідами, що саме тоді для неї таки повною мірою почало виправдовуватися середньовічне закляття:

       « Від чуми, голоду та війни – ізбаві нас, Господі ! »

         Між тим окремими істориками стверджується, що лише тільки за один календарний рік – 1664 – в землях Правобережної України-Русі, із додаванням до неї ще й північної частини земель Київщини, бо весь український південь на ту пору ще був практично повністю безлюдним, знову буцімто було вбито 120 тис. людей, та буцімто 60 тис. людей татари в той рік угнали у полон, знищивши при цьому, прямо на сільськогосподарських полях, практично весь вирощений українцями врожай зерна [202].

        І таке обезлюднення Правобережної України-Русі татарами сталося, буцімто, після жорстоких голодувань початку  ст., ще більш жорстоких багаторічних воєн Богдана-Зиновія середини того 17 сторіччя та після закінчення згаданої вище трьохрічної епідемії чуми, яка взагалі споловинила кількість українського населення. Але, що ще більш важливо, ця подія настала вже після багаторічного голодування українського населення початку шістдесятих років цього сторіччя, та ще однієї чумної епідемії, яка знову розпочалася у 1663 році. Не слід також забувати, що деякі історики (можливо додатково, бо «не вистачає») вважають, що за період з 1605 по 1633 рік, тобто загалом за 28 років, буцімто тільки з території Червеної Русі татарами було угнано в полон та знищено у західних землях Правобережної України-Русі, тобто на місті, ще 129 тис. фізичних осіб.

        Головна складова території Червеної Русі, земля Галичини, простяглася на 531 км, зі сходу на захід, та мала змінні розміри, від 228 до 91 км, в напрямку із півночі на південь, а загалом її площа становила 87.890 км2 [360]. Разом з тим в іншому джерелі цифра загальної площі давніх земель Галичини наводиться лише у 78.493 км2 [371]. Ще принаймні 13 тис. км 2 до цієї площі додавали північні волинські землі, які також входили до території Червеної Русі. Таким чином виходить, що за кожен з тих трьох десятків років в неволю, точніше «на той світ», із Червеної Русі запроторювали по 4 тис. осіб.

        Саме такий, за своєю чисельністю, природний приріст населення мала можливість забезпечувати собі людська спільнота цієї землі, якби вона дійсно налічувала 1,1 млн. фізичних осіб, при звичайному тоді рівні народжуваності у 50 малюків на тисячу постійних мешканців, та незмінній, сотні років поспіль, «природній нормі приросту населення» в 3,5 0/00. За усіх зазначених умов загальна кількість української спільноти Червеної Русі мусила б зменшитися тоді за три десятиліття лише на 3 %, тобто її чисельність практично б збереглася.

        Однак необхідно визначити ту «ціну», яку прадавнє людське суспільство Червеної Русі повинно було б тоді «заплатити» за таку гіпотетичну чисельну стабільність буцімто існувавшої на його землях спільноти. Бо в прадавньому суспільстві доля дітей віком до 15 – 16 років становила зазвичай 38 – 39 %, доля осіб похилого віку, старших за 55 – 60 років, сягала 7 %, а доля дорослих жінок завжди була (трохи) меншою за долю чоловіків. Оскільки дітородний вік жінок завжди обмежувався періодом поміж їхніми 15 та 40 роками, то у спільноти в 1,1 млн. фізичних осіб фізіологічна можливість мати дітей була б притаманною лише 170 тис. дорослих осіб жіночої статі.

         Між тим із цієї кількості потенційних породіть одразу необхідно виключити тих одружених жінок, які взагалі не могли фізично народити дітей, та доля яких у будь-якому людському суспільстві становить не менше ніж 20 %. А ще з того переліку породіть потрібно виключити неодружених жінок дітородного віку, доля яких становила там зазвичай 30 %, бо очікувати від них чисельного незаконнонародженого потомства було б безглуздо. Навіть у Російській Імперії, в 19 ст., таких дітей «від незаконного ложа» народжувалося не більше ніж декілька відсотків від загальної кількості всіх дітей, яких породіллі народжували на ту пору живими.

       Таким чином у Червеній Русі, щоб забезпечити там стабільну чисельність буцімто існувавшого, але наразі просто гіпотетично проголошеного таким суспільства, 100 тис. його одружених жінок повинні були б народжувати своїх дітей, кожні два роки поспіль, геть весь свій 25-річний дітородний проміжок життя, і ніяким чином при цьому не хворіти та не помирати. Внаслідок такого цілковито безглуздого припущення отримаємо по 12 породіть на кожну з тих одружених жінок. Що при такому припущенні доведеться робити з показником смертності дорослого населення цієї території, який завжди становив близько 2 % від загальної його чисельності, взагалі краще не замислюватися.

         Демографічна статистика між тим має свідчення про можливість досягнення саме згаданої кількості породіть на кожну з жінок, задіяних у відтворенні та збільшенні загальної чисельності наявного суспільства, однак лише для одного окремого, і при цьому не надто вже чисельного, індіанського племені Північної Америки. Саме такий максимальний показник народжуваності його жінок прийнятий зараз в демографічній науці як верхній реперний.

         Однак в Російській Імперії в середньому на кожен шлюб припадало тільки по 5,5 породіть жінок, таким чином в ній приходилося, фізично, по 7 породіть на кожну з тих одружених жінок, які взагалі мали можливість народжувати дітей. Оскільки це дуже далеко від згаданого верхнього реперного показника, то Червена Русь безумовно невпинно б спустошувалася. Але ще значно швидше її спустошило б те, що для продуктового забезпечення проголошеної кількості спільноти у 1,1 млн. фізичних осіб на території Червеної Русі, загальна площа якої становила близько 100 тис. км2, необхідно було мати аж ніяк не менше ніж 20 тис. км2 орних земель, яких на ту пору там і близько не існувало. Тобто значна кількість цих, віртуальних, на щастя, людей просто б перемерла тоді від постійного голодування, при цьому всього лише за якісь декілька років.

        Взагалі ж у Червеній Русі в 14 та 15 сторіччях населення було ще так мало, що діюча влада була примушена постійно займатися тоді питаннями колонізації цієї території: таке відбувалося не лише внаслідок постійного заселенням її поляками та русь-литвинами, але й досить таки чисельними угорцями, німцями, і навіть армянами. Зважати при такому, що загальна чисельність цього пришлого населення могла реально становити наприкінці 16 ст. згадані вище 1,1 млн. осіб – цілком недоречно.

        Бо у 1900 році, згідно перепису, лише в самій Галичині проживало загалом 7.315.939 фізичних осіб, природний приріст чисельності яких сягав тоді показника у 9,7 0/00 [360]. При такому природному прирості подвоєння загальної чисельності австро-угорського суспільства мусило відбуватися за 70 років. Одночасно слід підкреслити, що природний приріст населення в землях Австро-Угорської Імперії взагалі був помітно нижчим, ніж в землях Російської Імперії, банальною причиною чого виступав помітно нижчий рівень народжуваності у цілком вже європейського, за усіма своїми уподобаннями, західно-українського населення.

        Таким чином за 70 років до того, тобто у 1830 році, на землях Галичини могло мешкати взагалі лише 3,6 млн. осіб. А за суттєво нижчого попереднього природного приросту чисельності населення, рівня 5 0/00, за якого подвоєння загальної кількості осіб суспільства відбувається лише за 140 років, там могло проживати, на початку 18 ст., ніяк не більше ніж 1,8 млн. осіб. Нарешті, прийнявши природний приріст населення Галичини в пору середньовіччя рівним 3,5 0/00, дійсно отримаємо, наприкінці 16 ст., загальну чисельність населення, яке, буцімто, могло проживати тоді на території усієї Червеної Русі, рівня 1,1 млн. фізичних осіб.

         Однак, при всіх цих модельних розрахунках, жодні негаразди на території Червеної Русі – чисельні набіги татар, які, буцімто, супроводжувалися знищенням та угоном в полон сотень тисяч фізичних осіб, жахливі на ту пору мори, які інколи залишали по собі лише половину населення України-Русі, а також доволі постійні голодомори, взагалі не повинні були відбуватися. Інакше до «заданої» чисельності у 1,1 млн. осіб довелося б добиратися лише при постійному щорічному природному прирості населення Червеної Русі на рівні 10 0/00. Між тим такий природний приріст населення вже безумовно передбачає, усі 300 років поспіль, виживання аж 2/3 народжуваних тоді дітей і взагалі наявність вельми суттєвої долі дітлахів в минулому австро-угорському суспільстві, на рівні 50 %, що виглядає взагалі нереальним.

         Одночасно наголошується, що під командуванням самого Богдана-Зиновія  в 1654 році знаходилося до 300 тис. вояків, бо у 17 козацьких полках йому, буцімто, присягнули тоді на вірність 127.338 жолнерів. При цьому поміж жолнерами, присягнувшими та не присягнувшими гетьману, співвідношення сягало 1:2,5. Зважаючи на ту обставину, що інше співвідношення, дорослих чоловіків, тобто жолнерів, до загальної кількості усього наявного населення, загалом становило 1:5, то геть все населення Правобережної України-Русі, яке могло забезпечити Богдана-Зиновія згаданою кількість жолнерів, повинно було становити у 1654 році аж ніяк не менше ніж 1,2 млн. осіб [217].

       Принципово таку кількість людей вільні від лісів землі Правобережної України-Русі могли тоді прогодувати, але з врахуванням усіх сумних результатів тих чисельних набігів, багаторічних воєн, а також майже постійного голодування та неодноразових морів населення у середині 17 ст., там його, геть на всій її території, ніяким чином не могло існувати в такій значній кількості.

         Чи могла до загальної чисельності населення Правобережної України-Русі «додати» своє населення, необхідне для появи згаданої кількості жолнерів у Зиновія-Богдана. Лівобережна Малоросія, точніше Чернігівщина, Полтавщина та Київщина, де базувалися тоді досить багато козацьких полків – окреме питання, але власного її населення, розрахованого навіть за усіх штучних умов повної відсутності століттями поспіль будь яких природних та «людських» негараздів (катаклізмів), було для цього безумовно обмаль. Мабуть завжди потрібно починати будь-який історичний аналіз саме з конкретних цифр, які чомусь вміють бути значно більш красномовними, ніж всі ті, найчастіше просто притягнуті істориками «за вуха», «вопіючі факти дійсності».

         Враховуючи загалом все згадане вище – про голод, війни, чуму та татар, залишається тільки вважати, з точки зору демографічної статистики, що «задіяні», у викладі сучасних істориків про минулі «події» цих часів, ті стародавні люди просто мусили були б тоді кожен рік «виростати», можливо на спеціально відведених для цього полях, із певним «наземом» (?), як якісь сільськогосподарські будяки. Або їх взагалі споконвіку жило там набагато більше, ніж могли прогодувати хлібною білковиною «підняті» ними лани, і ці люди таки звикли тоді споконвіку забезпечувати себе (божою) їжею лише з повітря – славнозвісною «манною небесною», звичайно за винятком дня суботи. Однак, скоріше за все, просто багато з усього того, про що постійно наголошується зараз сучасними істориками, є тільки їхньою «художньою вигадкою», бо всі вони мусять щорічно друкувати «щось таке новеньке».

         Між тим навіть наприкінці 16 ст. реально «піднятих» ланів в цих місцевостях ледь вистачало, щоб дійсно забезпечити продуктами споживання спільноту у 400 (390) тис. осіб. Звичайно, ніяким чином не були «підняті» ті лани й раніше, бо таке обов’язково повинні були робити люди, яких тому прадавньому суспільству наразі просто бракувало де взяти в тій «пустелі», про довгострокове існування якої на цій самій території одночасно наголошували інші, стародавні та сучасні, історики, або просто їх в тому суспільстві взагалі ніколи не існувало, з урахуванням всіх реальних обставин його життя.

         Не вирішує проблеми й штучне підвищення природного приросту населення на пору середньовіччя навіть до (теоретично!) максимально можливого рівня в 30 0/00, при якому його загальна чисельність подвоюється всього лише за 25 років, тобто за одне покоління. Звичайно, що така взагалі суто штучна вигадка про практичну відсутність смертності серед немовлят є, по-перше, повністю хибною, а по-друге – цю величезну кількість різновікової малечі тоді ще й взагалі, наразі, не було б кому годувати. 

       Бо для «забезпечення» іншої вигадки істориків, про існування 129 та 60-тисячних колон бранців, татари і турки були б «вимушені» добирати в ці, цілком фантомні, колони переважно вже тільки дорослих українських осіб чоловічої та жіночої статі, взагалі нехтуючи при цьому їхніми дітлахами і стариками, які б все одно не дійшли тоді пішки до далекого Криму. Між тим саме тільки ті дорослі (чоловічі) особи й були спроможними «підіймати» ці лани, вручну, та потім виконувати на них, також вручну, повсякденні важкі сільськогосподарські роботи, щоб прогодувати свою малечу, яку їм повинні були б ще й постійно народжувати дорослі жіночі особи, оскільки смертність серед малят була дуже високою, але згадані жінки, безумовно, також «угонялися» тоді в неволю разом з ними.