21і. Історичний відступ. Пруси.
21і. Історичний відступ. Пруси.
Не зважаючи на розселення по досить значній за своїми розмірами міжрічковій лісистій місцевості, племена летто-литовців досягли з часом певного групового об’єднання і згодом стали йменуватися в цій місцевості наступним чином: вздовж річки Західна Двіна – латгалами, в нижній течії Німану, а також по річкам Дубіссі та Несвязі – жмудинами, а в середній течії Німану та по річці Влії – литвинами. На південному заході від цих місць оселення литвинів лежали землі ще одного литовського групового об’єднання – ятвягів.
Далі на захід від усіх цих народностей, по центру помор’я нинішньої Польщі, від гирла Вісли до гирла Німану, споконвіку мешкали 10 «колін» племені давніх прусів. Загальна площа 11 окремих прусських племінних територій становила там 42 тис. км2. Кожне з цих прусських «колін» йменувалося в минулому конкретним топонімом окремої території, на якій воно постійно мешкало: помезани, погезани, вармійці, наттанги, самби, надрови, скалови, барти (бартенсіти), судини та галінди (Птоломеєві). Однак в праминулому вважалося, що західне племінне об’єднання литовців складалося взагалі лише із трьох груп племен, які постійно перебували тоді відокремленими одне від одного – прусів, галіндів та судинів (ятвягів або палешан). При цьому племінна територія, яку обіймали ятвяги на крайньому сході тих прусських земель, поначалу виглядала взагалі досить незначною, бо становила тільки якихось 17 тис. км2.
Оскільки розміри окремих, ще цілком лісових племінних місцевостей розселення давніх прусів були невеликими, то й чисельність кожного із 10 «колін» прусського племені була доволі цупкою. Бо усім «єдокам» цих колін потрібно було мати в ту пору, для задоволення власних продуктових потреб, які забезпечувала відповідна сільськогосподарська діяльність та її реальні результати, ніяк не менше ніж по 2,5 – 3 десятини орних ґрунтів. Про цей момент в житті усіх без винятку людей мова буде в подробицях вестися далі. Між тим одна із трьох груп прусських племен, галінди, взагалі мешкала тоді у «пущі галіндській», де таких ґрунтів було вкрай обмаль. Крім того, на землях латгалів, литвинів та прусів існувало 4.819 рік і річок, вже взагалі навіть не беручи до уваги їхніх ніколи не найменованих багаточисельних протоків, які з’єднувалися із двома морями, а також там існували чисельні болота і озера. Усе це, разом, ще більше обмежувало площу землі для сільськогосподарської діяльності литовського народу.
Тому в давніх поселеннях литовців орної землі, пригодної для тієї сільськогосподарської діяльності, постійно було обмаль. І самі ті поселення найчастіше були доволі незначними за своїми розмірами та малолюдними, оскільки вони налічували «прирізані» земельні наділи лише загальною площею від 45 до 90 десятин орного ґрунту [398]. Внаслідок цього найбільш значущими для прусського племені виступали його поселення на морському узбережжі. Ця місцевість відома зараз під загальною назвою Elbląg, яке визначає назву річки, що протікає від озера Друзно до Віслінського залива. Однак в минулі часи ця річка мала там, звичайно, інше русло та зовсім іншу назву.
Також споконвіку були щільно заселеними землі Самбрії та Наттангії, де на кожному квадратному кілометрі мешкало до 10 осіб, і у них існувала цілком окрема культура Dollkeim-Kovrovo. Однак окремі землі в тій Прибалтиці (Прусії), зважаючи на свою загальну малочисельність, давні пруси практично почали «засвоювати» лише на початку ІІ тисячоліття. Тому деякі місцевості прусської території, поділеної на 11 частин, постійно перебували тоді ще вкрай малонаселеними. Такими виступали, наприклад, земля Кульмська (Добжинська) та земля Любавія, які знаходилися поблизу річки Вісла, але вже віддалік від акваторії Балтійського моря. Між тим морське узбережжя, особливо гирла річок Вісла та Преголя, постійно залишалося місцем найбільшого скупчення прусів взагалі із різних колін цього племені (це й була так звана місцевість Elbląg). Бо саме в цих місцях знаходилися чисельні та зручні бухти, цілком пристосовані для каботажу невеликих морських суден, кнорре, якими тоді користувалися (морські) торговці на (досить довгому) давньому торговельному шляху із Європи до Скандинавії, а також у протилежному напрямку.
Це дозволяло прусській народності постійно підтримувати з тими морськими торговцями надто тісні та цілком взаємовигідні стосунки. Вже у І тисячолітті нашої ери на прусській землі існували три доволі відомі торговища – в містах Трусо і Друзно, в Погезанії, та в місті Віскіте. Внаслідок такого безперервного торговельного спілкування із морськими торговцями самі прибережні пруси з часом також перетворилися на вправних торгових посередників, які поставляли різноманітні товари, що приходило до них «із моря», тим племенам латгалів, литвинів та ятвягів, котрі «осіли» по віддаленим від нього берегам річок Німан та Західна Двіна, разом з усіма їхніми протоками. Звичайно, що «морський товар» поставлявся прусами також до земель русинських вендів, давніх мешканців межиріччя Вісли та Західного Бугу.
Разом з тим південне балтійське помор’я мало свій власний та цілковито ексклюзивний товар, яких виник із смоли сосен ери прадавнього третинного періоду в історії Землі, тобто товар, який мав вже декілька мільйонів років існування, та взагалі міг зберігатися, без будь-яких змін, майже постійно. Мова йде про бурштин, коштовні прикраси з якого вельми цінувалися у прадавньому світі та зустрічалися навіть ще у людей пори неоліту.
Ці прикраси, вже на початку ІІ тисячоліття до нашої ери, розповсюдилися по усьому регіону греко-мікенської культури, а також взагалі на Близькому Сході, в Середній Азії та інших місцевостях далекого від Балтики півдня. Можливо сталося це тому, що у прадавню пору бурштин був не лише коштовною прикрасою, але й ніс іншу, як вважалося тоді головну для цього товару функцію – магічну. Саме «магічні властивості» відігравали тоді для людей чи найвизначальнішу роль у привабливості прикрас з бурштину. Таким чином навіть в ту, ще взагалі праминулу пору, торгівля бурштином вже була вельми поширеною і тому виступала у прусів на другому місті після хлібопашества.
Існували два головних торговельних шляхи сушею, якими в акваторію Середземного моря доставлявся цей коштовний (та магічний) товар. В кам’яному і бронзовому віках, коли головним поставщиком бурштину ще виступала Данія, цей шлях розпочинався з гирла Ельби (Лаби) та кінець-кінцем приводив до північної Італії. Але згодом, у залізному віці, коли функції головного постачальника бурштину перейшли до східних прибалтійських земель, цей товар спочатку доставлявся (прусами), так званим «бурштиновим шляхом по узбережжю», до самого гирла Вісли, а вже потім, спочатку тією річкою, через місто Познань, а потім через Сілезію, Угорщину та Балкани, його шлях вів до Адріатичного моря.
Саме на цьому торговельному шляху фіксується переважна більшість іллірійських топонімів в землях Східної Європи. В епоху розквіту Римської Імперії, І – Y століття нашої ери, бурштиновий європейський шлях також розпочинався з вельми доступного гирла річки Вісла і вів звідти, через Австрію та Угорщину, до італійської землі. Таким чином не одне тисячоліття поспіль бурштиновий європейський шлях розпочинався саме в землях «прусської Литви» та функціонував постійно. Тому вже дійсно істинні торговці з цієї давньої прусської народності споконвіку займалися тією прибутковою бурштиновою торгівлею та подорожували зі своїм коштовним товаром усім відомим на ту пору прадавнім світом.
Дуже вигідне, з точки зору прибережної посередницької торгівлі, розміщення прусських земель на південному балтійському узбережжі лише постійно посилювалося з плином часу, коли менш екзотичний, але більш потрібний багатьом людям міжплемінний товарний обмін почав стрімко зростати. Бо саме в землі давніх прусів завозили морем, з різних країн, чисельні нові товари, які поступово почали в цих країнах масово виробляти. Надходили туди морем навіть товари з Римської Імперії, тобто морський торговий шлях поміж цими місцевостями був для римського суспільства досить добре відомим.
З нових товарів найбільш потрібними для суспільства цієї пори поступово постали різноманітні металеві вироби, особливо необхідні для задоволення потреб приморських народів, які взагалі не мали їхнього власного виробництва за відсутністі у них відповідної вихідної для такого сировини. Внаслідок цього Данія, наприклад, з певної пори почала взагалі вимінювати свій бурштин саме тільки на подільний метал, необхідний для виробництва бронзи, тобто на олово та мідь, а ще брала за нього золотом.
Так або інакше, але внаслідок постійного багатовікового спілкування при торговельних операціях прадавня прусиновська мова багато чого дала спорідненій із нею праслов’янській мові сусіднього великого за чисельністю племені венедів ще в самий момент її створення та при подальшому (первинному) становленні. Принаймні з іншими слов’янськими народами, носіями багатьох майбутніх різновидів діалектів тієї праслов’янської мови, навіть з досить далекими чехами, давні пруси завжди спілкувалися цілком вільно. Можливо саме тому культура давніх прусів вже на переламі тисячоліть виявилася найбільш розвинутою та безумовно переважала собою культурні набутки усіх інших племен та народностей «литовської основи».
Саме у племен давніх прусів вперше виникли жерці, або вайлоти, головними обов’язками яких в їхньому суспільстві виступало лікування людей, а вже потім поставало виконання жертвоприношень їхнім богам, накладання заклять і таке інше. Жерці вищої касти, криве-кривейта, мали головним своїм обов’язком нагляд за народними суддями та святилищами, де були розвинуті давні «вогняні» вірування цього народа. Центром подібних вірувань поставало тоді місто Велава (Велау або Вилов), в Наттангії, де саме, буцімто, знаходилася свята роща Ромове. Однак з цими висновками зараз не погоджується доволі багато дослідників, які взагалі вважають існування криве – верховного жерця у давніх прусів, міфом.
У Петра із Дузбурга XE " Петр із Дузбурга, хроніст " , який в своїй хронічці ХІІІ ст. вперше навів саме те слово, «криве», її носій безумовно виступав жерцем вогню. Однак, цілком можливо, що він просто «ввів» цю особу у свою хронічку, користуючись специфічним «літературним прийомом», і взагалі не мав для цього якогось певного реального підґрунтя. Просто таким чином він бажав наглядно показати вірним католикам своєрідність вірувань язичників-вогнепоклонників. Вірування цих язичників хроніст продемонстрував усьому католицькому світу як повну протилежність віруванням христіан, бо навіть залишків згаданої ним святої рощі Ромове археологи в Пруссії так ще й досі не знайшли. В цьому питанні історія давніх прусів також залишається переважно «темною та незрозумілою».
Як би то ні стало, святий римський престол проголосив ті «вогняні» вірування людей суто язичненськими і поставив їхніх прихильників поза людськими законами. Він нацькував на боротьбу із прусами цілий сонм правовірних католиків. В результаті багаторічна навала різних народів католицького світу на «прусських язичників» завершилася тим, що всі 10 «колін» цієї народності на їхній власній землі було частково винищено, частково витіснено, а нечисельні залишки цього племені були тими загарбниками поступово асимільовані. Усі ці події в історії життя давніх прусів встигли завершитися вже до ХYІ ст..
Однак в минулій історії людства жодна держава, та жоден народ, не виявлялися знищеними докорінно. Держави просто змінювали свою (особову) назву, а народ, навіть при повному завоюванні його земель та інших силових діях сильнішого за нього загарбника, завжди встигав пристосовуватися до нових життєвих обставин і ніколи не гинув «без сліду». Але за вільними до того, а потім вже підкореними супостатами людьми, переважно зникала наразі власна мова спаплюженої ними нації. Так сталося і в цьому випадку – прусиновська мова згодом перетворилася на «мертву», а разом з нею в минуле відійшло багато прусських антропонімів.
Як би то тільки чогось подібного до цього не сталося зараз із нинішньою Україною та з її найдревнішим, серед усіх існуючих нині слов’янських мов, власним (українським) язиком.
Коментарі
Дописати коментар