22і. Історичний відступ. Тевтонці.

  22і. Iсторичний вiдступ. Тевтонці.

 на сторінку                                    

          Загарбання земель литовського народу розпочалося ще на самому початку 13 ст.. Незадовго перед тим завершився трьохрічний третій хрестовий похід на Палестину, який відбувся під проводом найвищих керівників Святої Римської Імперії, Англії та Франції (1189 – 1192). Велика кількість лицарів тих трьох хрестових походів, яку ще суттєво збільшили п’ять наступних, з плином часу однак постарішала і стала потребувати для себе якоїсь «осілості», але вільної землі тоді для їхнього компактного розселення в континентальній (католицькій) Європі вже взагалі не залишилося.

          Спроба «осадити» лицарів в Угорщині, в землі Бурца (Борца), на кордоні із Валахією, на площі у 12 тис. км2, яку їм виділив для цього угорський король і де тими лицарями хрестових походів навіть був споруджений замок Крейцбург, закінчилася наразі їхнім цілковитим розгромом, коли вони почали ще й зазіхати на землі сусідніх місцевостей того угорського королівства. Лише через якесь єдине десятиліття, у 1221 році, угорці вже принудили тих старечих лицарів піти звідти.

 Після цього залишилися, до певної міри, «доступними» для компактного розселення лицарів лише землі язичників у Прибалтиці. Дійсно, там, ще у 1209 – 1210 роках, лицарі-мечоносці Лівонського духовно-лицарського ландмейстерства, члени Ордена братів меча, або Ордена мечоносців, вже захопили собі території, населені литовськими народностями земгалів та селів, а також угро-фінською народністю лівів, загальною площею у 58 тис. км2. Оскільки летто-литовці, загальна чисельність яких не перевищувала тоді 145 тис. осіб, взагалі не були об’єднані якоюсь єдиною політичною владою, то зробити таке вправному військові мечоносців було неважко. Спроба летто-литовців «стати під руку» полоцького князя, щоб мати змогу протидіяти Лівонському ордену, практично не досягла мети – військової сили у самого полоцького князя було обмаль, хоч данину він із летто-литовців залюбки брав, а нашвидкуруч створити об’єднану державу із декількох розрізнених народів, зібрати разом все їхнє військо і налаштувати його для належного відпору загарбникам той князь не спромігся. 

 Однак «прусська Литва» поставала на ту пору вже конфедерацією 11 окремих князівств (земель) племені давніх прусів і захопити її було зовсім не так просто, навіть не зважаючи на те, що самі удільні князі її земель виступали лише старійшинами окремих родів та взагалі не мали там якоїсь певної політичної влади. Найбільша кількість поселень «прусської Литви» була зосереджена у двох приморських місцевостях, Надровії та Шелавії, центрах старовинної приморської торгівлі. Поляки північних герцогств Корони здавна намагалися підкорити цих прибережних прусів та «перехопити на себе» їхню прибуткову торгівлю. Якоїсь релігійної складової в цих планах північних поляків взагалі, однак, не існувало, бо всі народи прибалтійських земель ще до 10 ст. перебували язичниками. Навіть не зважаючи на те, що населення південних герцогств Корони почали хрестити ще наприкінці того століття. Між тим зробити таке «перехоплення торгівлі» власними військовими силами поляки не спромоглися. Хоч розпочали вони свої спустошливі походи на землі Пруссії ще принаймні у 1010 році, маючи в ту пору загалом 1.225 тис. осіб власного населення та можливість виставляти до 30 тисяч війська.

 Дуже войовниче та вправне у військових діях кінне військо давніх прусів постійно давало тим полякам достойну відсіч, при цьому спустошуючи, в свою чергу, землі Корони. Однак частина прусської народності, галінди, зазнала на ту пору, саме при чисельних набігах війська поляків, таких великих втрат, що їхні власні землі, кінець кінцем, виявилися вже повністю спустошеними і згодом були зайняті іншою прусською народністю, ятвягами.

         Військові протистояння прусів з поляками два століття поспіль були майже постійними, та інколи напруженість їхніх стосунків помітно зростала – так сталося, наприклад, у 1166 та 1191 роках. Разом з тим всі (кінні) походи прусів і поляків «на сусідні землі» обмежувались тільки тимчасовим захопленням там окремих волостей і містечок, та вимаганням з них данини, після чого нападники якнайскорше поверталися додому. Боротьба ж прусів із лицарями минулих хрестових походів, членами Лівонського та Тевтонського орденів, постала зовсім іншою і одразу стала виглядати значно більш рішучою та кривавою.

 Зазіхання на землі акваторії Західної Двіни розпочалося у минулих хрестоносців ще в 1185 році. Однак велике військо цих професійних вояків з’явилося в означеній місцевості лише у 1200 році. Вони заснували тоді на морському узбережжі, ще з часів залізної доби населеному летто-летгалами, місто Ригу. А через два роки, для успішної боротьби «із туземцями», на вже захоплені землі прибули нові війська лицарів і саме з них був створений там Орден мечоносців, який отримав устав тамплієрів, але магістр його повинен був підкорятися місцевій духовній владі [399].

         Підкоривши летто-литовців, вояки цього Ордена пішли спочатку на північ, в землі естів, сусідів лівів, а потім на південь, в Жемайтію. Бо есті не підкорилися тоді воякам Ордена, та й взагалі ця народність не підкорилася на своїх власних землях геть нікому та ніколи. А наступні походи мечоносців мусили статися тому, що в 1207 році кількість орденських братів ще раз значно зросла, а вся земля, на якій вони тоді могли знаходитися та мешкати, формально належала католицькій церкві, бо саме їй вона була «дарована» германським імператором. Третини «дарованих» земель, яку тоді надав у користування мечоносцям єпископ, при цьому лише у вигляді лену, і з якої вони отримували подать на свою користь, стало ординцям на ту пору вже наразі не вистачати, і загарбання земель місцевих мешканців було для них лише справою часу.

           А з 1226 року, згідно укладеної особової угоди, ординські брати стали навіть справжніми городянами заснованого ними самими міста Риги, де вони додатково спорудили кілька сторожових башен та постійно тримали там сильний військовий гарнізон. Ординці взагалі домагалися повного панування над усім цим містом, однак їхня залежність від архиєпіскопа та єпископів всіх 6 нових католицьких приходів у землях летто-литовців постійно зберігалася, бо ніяким чином звільнитися від неї лицарі-мечоносці так тоді і не спромоглися [399].

 Інший лицарський орден, Тевтонський, був створений в землях Палестини у 1192 році. Він також мав устав тамплієрів, який передбачав три обітниці – бідність, послухання та ціломудреність. Цей орден, магістр якого однак зовсім не повинен був підкорятися місцевій духовній владі, володів багатими маєтками у різних державах Європи, але якихось значних земельних наділів там не мав, особливо після того, як його лицарів «виштовхнули» із Угорщини.

          Між тим мазовецький герцог Конрад І, землі якого зазнавали тоді зубожіння від двохвікового протистояння із сусідніми племенами прусів, заснував, за згоди самого римського понтифіка, особливий орден для боротьби із язичниками і віддав йому у користування місто Добржань на Віслі. Однак цей (кишеньковий польський) Добржанський орден виявився у військовому плані доволі слабким і досить швидко втратив багатьох своїх вояків у постійних битвах із прусами.

         Тому у 1226 році поляки вирішили скористатися військовою міццю тевтонців і передали вже їм у (тимчасове) користування, строком на 20 років, Хелминську та Кульмську землі, як такі, що мали, буцімто, «польській характер». Зовсім не зважаючи на те, що обидві ці землі були переважно населені тоді саме прусами. На додачу до цього, поляки ще й дозволили тим лицарям безперешкодно розширювати цей «німецький анклав» за рахунок земель сусідніх племен прусів. Крім того, на поміч цьому мазовецькому герцогу у 1227 році прийшов також зі своїм військом ще й галицько-волинський князь Данило.

 Магістр Тевтонського ордена одразу скористався нагодою заснувати власне князівство, бо площа всіх земель «прусської Литви» втричі перевищувала площу земель угорської Бурца (Борца), а римський понтифік згодився визнавати усі нові володіння цього ордена в тій місцевості безпосереднім леном папського престолу. Мабуть в віддяку за щедрий «подарунок» Добржані тевтонці у 1230 році охрестили (?!) мазовецького герцога Конрада I за власний кошт, і дозволили використовувати німецькі закони магдебургського права в усіх належних до його герцогства землях, а також в інших містах, де їхнє використання буде тому герцогу до вподоби. Конрад І міг тоді, з якоїсь нагоди, бути охрещеним вже вдруге, однак, скоріше за все, він таки дійсно до цієї пори ще перебував у язичнічестві.

 Безперечно, що відповідний «офіційний дозвіл» на майбутній розбій в прусських землях магістр Тевтонського ордена отримав одразу, ще в 1226 році, від германського імператора Фрідриха ІІ , в його «золотій буллі». Крім того, своє окреме благословення на загарбання «сусідніх земель» та фізичне винищення язичників надав тому тевтонському магістрові у 1234 році ще й Святий престол, духовно-лицарським орденом якого споконвіку виступали тевтонці.

       Однак це сталося вже після того, як сам Орден розпочав загарбання князівств (земель) конфедерації прусської Литви у 1233 році. Саме тоді, після сильнішого голоду 1230 – 1231 років, коли ціна хліба на північних землях Східної Європи сягнула найвищої історичної позначки, і наріжне прусське населення доволі ослабло, регулярне військо лицарів-хрестоносців вперше увійшло на землі конфедерації Пруссії. Взагалі голодування населення в цій північній місцевості було доволі частим явищем, бо зернові збори там завжди перебували на крайній межі забезпечення продуктових потреб його наявного населення, але той голодомор був просто жахливим.

 Разом з тим (нерегулярні) загарбницького плану війни тієї епохи переважно характеризувалися лише короткостроковими військовими походами вельми не чисельного війська окупантів, а все інше їхнє військо тоді поступово «осаджувалося» на вже захопленій території та контролювало її для подальшої колонізації. Декілька сотень тевтонських лицарів, у важкій броні, верхи, доволі мало мобільні, насувалися при таких військових походах на «вражу територію», де вели місцеві бойові дії та винищували населення окремих невеличких поселень, захоплюючи там нові землі для свого ордена. Саме подібну тактику повзучого загарбання «прусської Литви» лицарями-хрестоносцями описав у своїй хронічці орденський священик Петр із Дузбурга . На «звільнені від прусів» землі тевтонці осаджували німецьких колонізаторів та споруджували там замки. Тим самим відбувалося поступове розширення анклаву земель, прямо підпорядкованих цьому Ордену. 

 З кожним роком лицарі просувалися вглиб земель Пруссії, примусово хрестили там їхніх мешканців, обкладали останніх важкими поборами та примушували платити великі налоги, а також взагалі відбирали їхні землі на користь німецьких колоністів. Головною метою такого «повзучого загарбання» поставала реальна можливість створення на цих споконвічних землях давнього прусського народу якоїсь міфічної «лицарської держави».

        Однак площа прусських земель виглядала явно замалою для подібної масштабної (державної) розбудови, тому подальше загарблення місцевостей усіх найближчих сусідів прусів, в тому разі земель Корони, яка сама дала «перший поштовх» такому розвитку подій, було безсумнівним. Але навіть тільки на те, щоб захопити землі усіх тих 10 народностей прусів та заснувати там окремі замки і укріплені міста, лицарям-хрестоносцям знадобилося більше ніж 50 років. Мабуть дуже вже войовничий та вправний у військовому протистоянні народ досить нечисельного племені давніх прусів населяв в ту пору ці (свої споконвічні) землі!

 Загальна чисельність «осілих» прусів не перевищувала в середині 13 ст. якихось 170 тисяч осіб, тобто у середньому на кожному квадратному кілометрі прусських земель мешкало тоді по 4 фізичні особи. При перерахунку означеної спільноти людей на «їдоків», за звичайним у середньовіччя коефіцієнтом 1,45, для забезпечення усіх тих прусів необхідною кількістю продуктів харчування, на їхній споконвічній території мусило б бути задіяним під сільськогосподарське виробництво аж ніяк не менше ніж 8 – 9 % усіх наявних земель.

         Однак доля задіяної під сільськогосподарське виробництво території одразу суттєво зростає, якщо врахувати лише реально придатні для такого землі цієї місцевості, виключивши із підрахунку загальної площі Пруссії її чисельні річки, їхні пойми, болота та озера. Наразі навіть мати у наявності тільки 8 – 9 % сільськогосподарської території вже було для тих часів доволі забагато. Разом із тим мешканці всього того прусського краю налічували у своїх рядах лише 40 тисяч дорослих чоловіків, які були спроможні тримати в руках хоч якусь військову зброю. І зазвичай тільки десяту частину цих чоловіків пруси, тоді вже споконвічні землероби, мали можливість реально виставляти проти тевтонців.

        Навіть племена суто кочових племен, кримських татар, зовсім не задіяні на сільськогосподарську діяльність, тобто не прив'язані в своїй діяльності до землі, ще через чотири століття по тому, виявлялися спроможними «підіймати на коня», у великі загарбницькі походи на Україну-Русь, не більше третини власних дорослих чоловіків.