17і. Історичний відступ. Прибалтійська місцевість. Закінчення.

 17і. Історичний відступ. Прибалтійська місцевість. Закінчення.

  на сторінку                                         

   Але, як з’ясувалося зараз, на північних землях Європи 8.150 років тому мало місце ніщивне цунамі, висота хвиль якого сягала висоти аж 20 метрів. Це цунамі, яке, цілком можливо, спричинила якась подія катастофічного танення та зруйнування величезного льодовика Гренландії з настання другої половини (теплого) періоду Boreal, повністю винищило, звичайно, все живе у місцевості островів Балтійського поря, в тому разі на острові Великобританіі, та у багатьох прибережних землях цього існувавшого вже у ту пору моря на багато десятків кілометрів вглиб континента. Катастрофа, яка сталася, призвела тоді до повної загибелі майже усіх попередніх переселенців тієї місцевості, але відстежити цю подію в окремих деталях, в тому разі яким саме чином збереглися при такому окремі осередки згаданих вище кроманьонців, нам навряд чи коли-небудь вдасця.

         Кожне з цих досить не чисельних за кількістю наявних осіб прадавніх племен кроманьйонців займало, звичайно, лише вкрай обмежену частину території, яка знаходилася переважно поблизу від того моря, не переходячи за відстань у 100 км від нього. Взагалі ж вважається, що у середньому мезоліті одна людина припадала в Європі на 100 км2 території. В означені часи кліматичні умови в північній півкулі Землі, завдяки наявності великого водного басейна, Балтійського моря, яке знову з’єдналося із холодними північними океанськими водами, стали суттєво помірнішими – середня річна температура північної гемісфери Землі понизилася тоді до звичних для нас зараз 14,50 С. Мабуть саме внаслідок цього прадавні племена кроманьйонців пішли тоді з місць свого попереднього оселення в землях Прусії ще далі на схід і згодом «зайшли» вже на землі (майбутньої) Литви, у межиріччя Німана.

Разом з тим хвиля поступового землеробського поступу (минулих) малоазійців на землі Європи, охопивши тоді вже усю територію нинішньої Польщі та дійшовши навіть до Паризького басейну, повсюди призупинилася перед останньою сотнею кілометрів до морського узбережжя. Саме за кількасот років перед 7.200 роками тому подібна подія призупинення землеробського поступу малоазійців відбулася і в місцевості (майбутньої) Пруссії, де принаймні ще тисячу років після цього ті (пришлі) землероби на останні 100 км перед морем не зазіхали. Бо на цій прибережній межі прадавні збирачі-мисливці ще відчайдушно боролися тоді за свій споконвічний та звичний для них спосіб життя [418].

При археологічних розкопах на балтійському узбережжі в Прусії між землями пришлих землеробів та збирачів-мисливців було знайдено значну кількість укріплених поселень, в розвалях яких знаходять багато скелетів молодих людей, які загинули від важких травм скроні, завданих переважно ударами з лівої сторони, що були нанесені важкими тупими предметами. Людям такі жахливі травми, зазвичай, завдавали тоді тупі кам’яні сокири праворуких супротивників. Разом з тим свідчення, отримані з кількох масових поховань, які вже досліджені там, можуть виступати навіть доказами масових вбивств тими (буцімто мирними) землеробами полонених збирачів-мисливців [418].

 Разом з тим порівняно мало ранніх передісторичних поховань було знайдено на материковій території етнічної Литви. Більш відома дослідникам концентрація поховань кам’яної пори в Латвії, в місцевості Zvejnieki, де загалом було досліджено до 300 поховань. Тисячі зубів пращурів, які в них збереглися, продемонстрували «класичну» неолітичну модель дентальних змін, що відбулися при зміні головних продуктів їхнього харчування, завдяки поступовому переходу минулих збирачів до набутків розвинутої агрокультури.

Балтійські збирачі-мисливці-рибалки, давні кроманьйонці, жили тоді у цілорічних поселеннях, де їхнє життя підтримували, переважно, багаті ресурси моря, про що безперечно свідчать величезні насипи із морських мушель довкола кожного з них. Їхня загальна чисельність була цілком достатньою, щоб сотні років поспіль протистояти пришлим землеробам, але ще не такою великою, щоб відчути потребу перейти до їхнього способу життя задля добуття їжі собі та родині. Реальна причина, з якої прибалтійські збирачі-мисливці-рибалки відкрили північні землі нападникам 6.200 років тому, невідома, можливо саме тоді мала місце певна криза у середині їхнього суспільства. Іншою вагомою причиною може постати також масове просування малоазійців в Волинь, із циркумпонтійської зони, саме в ту пору [418].

 Бо як самі перші мешканці земель Прибалтики, кроманьйонці, давні рибалки-мисливці-збирачі, так і землероби, які також прийшли туди та згодом цих своїх попередників перемогли, були вимушені «потіснитися», коли сюди, із півдня, посунули ті чисельні племена давніх індоєвропейців, а зі сходу прийшли в той самий час племена угро-фінів. Це була вже третя «хвиля заселення» пришлими людьми цих прибалтійських земель, і відбулася вона 5 - 5,5 тис. років тому. 

Нові племінні об’єднання, які «осіли» на приморських землях Балтики, також мешкали спочатку доволі уособлено. Бо потреби ще цілком традиційного для них на ту пору мисливства були саме такими – кожному окремому племені необхідно було мати якнайбільше вільного простору для полювання, саме яке, переважно, забезпечувало тоді їхні продовольчі потреби в м’ясному. Тим більше, що такі потреби на ту пору задовольняли цим «осілим» в Прибалтиці племенам вже тільки саме прудконогі лосі та червоні олені.

Одночасно з цим носії іншої виробничої культури, Swiderian, розпочали свій рух на північний схід, назустріч тим «хвилям переселення», які відійшли в пору мезоліту із Південного Сибіру. Останні згодом добралися у західному напрямку, перейшовши Урал, аж до витоків річок Волги та Оки. Західні мігранти виробничої культури Swiderian, зустрівшись в поймі цих річок зі східними, «осідали» там на нових покладах кременя і в результаті спромоглися створити в цій місцевості ще одну виробничу кременеву культуру – Butone. Однак по дорозі, а також по усьому периметру області цієї виробничої культури вони на невеликих місцевих покладах кременя створили ще цілий ряд виробничих кременевих культур – Yenevo, Reseta, Pesochny Row, тощо. Місця їхнього існування на теренах давньої землі Московії були виявлені та досліджені археологами.

У нинішніх дослідників майже відсутній матеріал для належної оцінки зв’язків та встановлення співвідносив поміж вихідною Кудлаєвською культурою та культурою Kunda. Хоч сама мезолітична культура Kunda постає однією із передісторичних європейських культур і вважається взагалі глобальним явищем тієї часової епохи, однак питання її ґенези ще й досі не вирішені. Звичайно, що минулі явища розвитку окремих культур, особливо в часі, вкрай важко реконструювати без належних антропологічних даних про місцевих мешканців в тих місцевостях, де вони виникли та функціонували.

 Для культур Swiderian та Kunda ці дані взагалі відсутні, тому зв’язки поміж ними, а ще із вихідною Кудлаєвською культурою, дослідники визначають лише по технічним та типологічним відзнакам у виявлених ними артефактах, але ці відзнаки інколи доволі суперечливі. Внаслідок цього встановити дійсну ступінь поєднання багатьох виробничих культур тієї приморської території поміж собою вельми непроста річ. Тому думки дослідників взагалі розділилися – частина українських дослідників виводить культуру Kunda із post-Swiderian культури, яка, як вважає частина російських, виникла із культури Swiderian. Однак інші дослідники повністю заперечують будь-який зв'язок поміж цими двома культурами в Східній Європі в пору переходу від палеолітичної до мезолітичної епохи, тобто 12 – 10 тис. років тому. Можливо зробити інші висновки не дозволяють наслідки заданого цунамі 8.150 року, коли загинули носії однієї з культур разом з їхніми набутками, що залишилися похованими під товстими слоями піщаних наносів на землях північної Європи.

Підґрунтям для таких суперечливих висновків постає зараз вкрай суттєва різниця в технологічних процесах обробки кам’яної сировини та у композиційній типології речей, виготовлених в культурах Swiderian та Kunda. Релікти найбільш розвинутої та розповсюдженої культури Kunda буцімто взагалі не мають аналогів в інших мезолітичних культурах Балтики, як вважає ще одна частина нинішніх дослідників. В прадавній часовий період pre-Boreal благоприємною обставиною для розвитку ранньої культури Kunda виступала саме можливість постійного імпорту високоякісного кременя із басейну річки Німан на землі (майбутньої) Пруссії. Однак згодом, коли в регіон цієї річки потрапили носії вихідної Кудлаєвської культури, можливість такого імпорту припинилася, внаслідок чого певні технологічні набутки культури Kunda виявилися втраченими.

Нинішні дослідники вважають, що артефакти раннього та пізнього мезолітичних періодів в її історії взагалі не могли поставати набутками якоїсь однієї незмінної виробничої культури. У певної частини дослідників існує думка про зв'язок культур Kunda та Кудлаєвської з північним кругом тих виробничих культур, які були принесеними до Прибалтики із Сибіру в пору пізнього мезоліту. Таку думку, однак, ще більш важко довести.

Але головним є те, що культура Kunda таки постійно існувала та безумовно використовувалася на землях Прибалтики принаймні до самої пори неолітичної експансії її носіїв до Північної Європи. Зараз відомі три періода неолітичної експансії в місцевість на берегах Балтики – такі події відбувалося в пору 7 років тому, тобто через тисячу років після згаданого вище ніщивного цунамі на північних землях Европи, а потім мала місце ще два рази, за 6 та 4,5 тис. років тому. Остання з хвиль неолітичної експансії затягнулася в тій місцевості, де була найбільш розповсюдженою культура Kunda, аж до пори у 3,5 – 4 тис. років тому.

          Взагалі навіть цілком суворе наслідування тієї інформації, яка збереглася в не дуже чисельних та малоінформативних історичних джерелах прадавньої пори, неможливо виконати, в будь-якій розвідці, навіть суто генеалогічній, без залучення елементів реконструкції праминулого в рамках певного системного підходу, який враховує вже набутки інших наук нинішних часів про людей та землю. Тільки б цей комплексний підхід не вносив з собою в ці дослідження чогось цілком неприйнятного з точки зору логіки (та політики).  

         В даному випадку при проведеній реконструкції дослідниками вважалося, що пришлі із півдня і певним чином споріднені поміж собою племінні об’єднання давніх індоєвропейців спочатку «осідали» саме в землях Повіслів’я, а вже саме звідти розселялися потім по всьому узбережжю Балтійського моря. Майбутні литовці тих племінних об’єднань йшли тоді одразу переважно в напрямку на схід та північний схід, в землі ще вкрай малонаселеної лісової місцевості Східної Європи. Там вони вже 6 тис. років тому спромоглися створити та залишили своїм нащадкам набутки цілого ряду археологічних культур – Kunda, Nemunas, Janislawice.

Звичайно, що нинішні дослідники називають перших мешканців-малоазійців та прадавніх людей (нових) «осілих» в Прибалтиці племінних об’єднань давніх індоєвропейців переважно лише балтами, східними або західними, в залежності від місця їхнього (наступного) постійного проживання. Останнє визначається виключно за результатами аналізу артефактів археологічних досліджень, бо письменності всі ці племена на ту пору ще взагалі ніякої не мали. Між тим саме етнічне походження племінних об’єднань давніх індоєвропейців, які в ту праминулу пору прийшли на Балтику, також залишається доволі «темним та незрозумілим». 

 Не виключено, що ці племенні об’єднання індоєвропейців, 7 – 6 тис. років тому, коли середня температура північної гемісфери Землі піднялася до значно тепліших за минулі помірні 160 С, були вимушені відійти з місць свого помешкання в Подунав’ї саме внаслідок суттєвого потепління там клімату. Бо подібне явище споконвіку супроводжувалося в Європі надто рясними опадами та масштабними повенями. А повна втрата (навіть) тільки одного зернового врожаю при тих водяних катаклізмах цілком могла означати на ту прадавню пору голодну смерть для усієї спільноти постраждалого від такої повені племені землеробів. 

         Саме з пори появи племінних об’єднань давніх індоєвропейців на південних прибалтійських землях там вже постійно визначається присутність нового, в порівнянні із минулими «першими» племена, та цілком особливого, так званого «балтійського елемента». Цей «елемент» впевнено відстежується аж до часів третьої неолітичної експансії людей на ці землі 5 – 5,5 тис. років тому, та навіть й 6 тис. років тому. «Балтійський елемент» археологами тут безпосередньо пов’язується із «поморсько-береговою» археологічною культурою усіх пришлих в ту пору на ці землі (новітніх!) прибалтійських народів. 

           Не виключено, що цю «берегову» культуру нові «осілі» на землях Прибалтики прадавні індоєвропейські племена спромоглися принести з собою. Бо (пришлі) південні індоєвропейці безумовно відійшли тоді від узбережжя іншого великого водного басейна, в майбутньому Понтійського, на місці якого зараз існує Чорне море, де вони до того певний час мешкали. Там прадавні (майбутні) індоєвропейці, якими були малоазійці із Передньої Азії, постійно оселялися, в пору засвоєння ними земель циркумпонтійської зони, саме на береговій смузі, яка знаходилася одразу на двох (сусідніх) континентах, хоч вони і були вже добре знайомі із першими зачатками землеробства.

 Прабатьківщиною землеробства взагалі вважається Далекий Схід та Японія, де його первісні зачатки існували ще за 11 – 9 тис. років до нашої ери [397]. Кам'яна гряда із містом, названим (нині) Йонагуті, в Японії, пішла під воду ще принаймні 10 тис. років тому. А в тій гряді давніми поселенцями цієї землі був вже споруджений на цю пору величезний печерний комплекс, мешканців якого потрібно було таки постійно забезпечувати їстівним. Мабуть океан вже виявився для такого, при наявності тоді лише примітивних човників, неспроможним, і саме землеробство на ту пору почало виходити там на передній план. 

 В ці саме часи перші спроби «одомашнення» зернових рослин визначаються також і у мешканців Сахари. Але цілком розвинуте зернове землеробство, яке згодом досягло Європи, а потім земель усього іншого світу, виникло безумовно на Середньому Сході, і сталося таке тільки за 6,5 тис. років до нашої ери. Із малоазійських земель культура зернового виробництва почала розповсюджуватися спочатку на Балкани, а вже звідти, по річці Дунай, її набутки, свого часу, дійшли також до земель Старої Європи. На таке, однак, людству знадобилося декілька тисячоліть, за які різноманітне зернове виробництво виникало, цілком незалежно, також і у багатьох інших місцевостях планети.

 Археологічні дослідження свідчать, що зернове землеробство було відомо мешканцям південного узбережжя Прибалтики ще за 4 тис. років до нашої ери, в пору експансії минулих «неолітичних фермерів», і саме тоді там з’явилися перші поселення давніх індоєвропейців. Однак визначальною рисою зернового землеробства, згодом розвинутого в цій місцевості, яке саме свідчить про «пришлий» характер його (місцевого) польового виробництва, виявилось те, що в той час на півночі та північному заході земель Центральної Європи вирощувалася лише одна плівчаста пшениця, сорту сельта. 

Саме такий сорт пшениці переважно культували у себе давні трипільці. Вона потребувала доволі неглибокої обробки ґрунтів дерев’яними оралами, всього лише до 7 см, що було прийнятним при цілковито ручному виконанні цієї важкої сільськогосподарської роботи, посіву колосками, та була напрочуд стійка до холодів. Однак цей специфічний сорт пшениці був гірського походження, і в самій Центральній Азії він ріс лише на землях вищих за кілометрову позначку, а на рівнинному європейському континенті подібний, доволі таки специфічний за усіма своїми ознаками, різновид пшениці взагалі ніколи у минулому не існував.