18і. Історичний відступ. Литовські племена.
18і. Історичний відступ. Литовські племена.
Спочатку у дослідників, в їхніх описах давньої історії людського суспільства планети, взагалі переважала «суцільна темрява». Однак, поступово, проведені дослідження окремих подій, які в свій час відбувалися на Землі, а також поява нових методів з’ясування подій минулого, в тому разі подій генетичного плану, за допомогою аналізу ДНК, дозволило в цій історії дещо прояснити. Звичайно, що прадавня історія людського суспільства значною мірою все ще залишається справою її інтерпретації, тобто відповідного (ймовірного) тлумачення фактів, які залишилися від минулого в наявності на цю пору, і про таке також не слід забувати.
Саме згадане двохтисячолітнє потепління клімату планети, період Boreal, призвело до міграції багатьох прадавніх племінних об’єднань із посушливої за подібних температурних умов Центральної Азії на нові (водні) місця помешкання, переважно через ще існувавшую тоді кам'яну перемичку Боспору та Балканський півострів. Вони також мігрували на цей півострів із місць постійного «оселення» прадавніх індійських та іранських племен, саме звідки, в майбутньому, посунули на Європу чисельні племена аланів та готів.
Бо наявність доступних людям зернових продуктових ресурсів на Середньому Сході, особливо за умов наступного, вже цілком помірного, клімату планети, і поступового розвитку в цій місцевості первинних навиків землеробства, призвело до суттєвого зростання чисельності населення цього азіатського регіону, а згодом взагалі до його перенаселення. Однак на гористій посушливій місцевості Балкан малоазійські племінні об’єднання первинних землеробів-скотоводів зазвичай довго не затримувалися і продовжували мігрувати звідти до рівнин та узбережжя інших водних басейнів та чисельних рік континентальної Європи, де й поготів «осідали».
Між тим в епоху неоліту, а саме 8 – 7 тисяч років тому, у південному Післякарантгатському басейні, майбутньому Чорному морі, який до того лише поступово наповнювався внаслідок стоку чисельних річок та рівень якого від того поступово підіймався, відбулися (чергові) жахливі катаклізми, в результаті дії яких його водна площа збільшилася тоді аж у півтора рази. Новостворене море згодом отримало від світового океану сіль, а населена та засвоєна давніми індоєвропейцями споконвіку родюча берегова смуга цього (в минулому взагалі прісного) Післякарантгатського басейна виявилася поступово повністю затопленою та наразі зникла. Зміна залишків біоти в придонних породах цього водного басейна із прісноводних на сольові фіксується вже близько 7,5 тис. років тому. Таке спричинив (ще один) прорив вод світового океану, із Середземного моря, в означену акваторію, на цей раз через Боспор, при катастрофічному землетрусі близько 5.150 років до нашої ери (інші дані – за 55 століть до нашої ери). Саме спогади про цю руйнівну подію, при якій водна площа цього басейну зросла на 100 тис. км2, а рівень вод піднявся, буцімто, аж на 155 м, на відзнаку від попередніх подій подібного плану, вже збереглися в пам’яті людства, і відомі зараз як визначальний християнській міф про «вселенський потоп».
Внаслідок того «потопу» багато племен індоєвропейців вимушені були покинути засвоєну ними циркумпонтійську зону. Так п’ятеро із них взагалі повернулися на свою батьківщину та «зайшли» в Шумер, про що вже йшлося, а окремі племена, вихідці «з дна» Евксинського моря, вибрали інші, власні путі для подальшої міграції. Неолітична колонізація центральної Європи зазвичай повязується саме з ними. Одне з (нових) «осілих» по тому в Прибалтиці, після того катаклізму та міграції, індоєвропейських племінних об’єднань, нині відоме як єдиний, буцімто, за своїм походженням литовський народ, виявилося переважно розселеним на самому південному балтійському помор’ї, між гирлами нинішніх рік Вісли та Західної Двіни.
Як свідчать результати археологічних досліджень, проведених в цій прибалтійській місцевості, поступове (масоване) розселення пращурів литовців продовжувало відбуватися там ще також в добу пізнього неоліту, а саме на рубежі ІІІ та ІІ тисячоліть до нашої ери. З плином часу це пришле індоєвропейське племінне об’єднання, загальна чисельність осіб якого поступово зростала, зайняло в Прибалтиці половину площі басейну річки Західна Двіна та майже весь басейн річки Німан. А на крайньому заході ареалу розселення (майбутнього) литовського об’єднання племен межа «осілості» його пращурів з часом стала сягати низин річки Вісла. Таким чином єдині, буцімто, за своїм походженням (майбутні) литовські племена вже взагалі споконвіку широко розселилися в цій прибалтійській місцевості, принаймні таке сталося ще принаймні 4 - 5 тис. років тому, і після цього вони мешкали в ній вже постійно та безперервно.
Звичайно, що ареал розселення окремих племен литовського племінного об’єднання міг там інколи доволі помітно змінюватися. Таке, наприклад, могло відбутися у ІY ст. до нашої ери, коли на Балтику, із акваторії Дона, прийшли племена ранніх готів (гаудів). Однак їхні племена на південному та східному узбережжі Балтики тоді не затрималися і невдовзі перебралися звідти на більш благодатні в ту пору землі великого північного європейського півострова, названого саме ними Скандинавією, де вони «осіли» надовго.
Ще раз готи нагадали про себе балтам у І ст. нашої ери, коли їхні племена, разом із племенами тевтонців, пішли з перенаселеної в ту пору Скандинавії «у зворотному напрямку» – спочатку до межиріччя Одеру та Вісли, а вже звідти подались далі на південь, заселяючи «по дорозі» всі землі, аж до Чорного моря включно. В нашу часову епоху інших відчутних демографічно переселень «осілих» племен та народів в землях або з земель Прибалтики, на відзнаку від півдня Європи, взагалі ніколи не відбувалося, принаймні свідчення про таке у істориків відсутні. Однак для балтійських народів, які завжди займали важливе місце в історії Європи, особливо у минулі два тисячоліття, досліджувати реальну історію, в тому разі генетичну, всеодно вкрай важко.
Вважається, що окрема гаплогрупа N1c1с, яка зараз широко розповсюджена в складі ДНК мешканців багатьох прибалтійських держав, також виникла (почала переважно зберігатися) в тій місцевості на планеті не так давно, а саме тільки в пору мезоліту, 8 – 9 тис. років тому. Однак безумовно слід зазначити, що відбулося таке значно раніше, ніж “поява” гаплогрупи притаманної (майбутнім) слов'янам, R1а. Бо сталися ці дві події у середовищі тієї азіатської спільноти, яка (обидва рази) мешкала саме у прикордонних місцевостях Західної Монголії, Південному Сибіру та Алтаї. Взагалі ж самій тій (першій та другій) сибірській палеолітичній популяції була притаманна одна і та сама родословна лінія М3, алелі М45.
І вже із означеної сибірської місцевості носії тієї (першої) новітньої гаплогрупи N1c1с мігрували у різних напрямках, в тому разі й до земель Поволжя, де вони в свій час зустрілися із носіями виробничої культури Swiderian, які прийшли туди мігруючи від узбережжя Балтійського моря. З цієї приволжської місцевості поступова міграція носіїв згаданої гаплогрупи N1c1с минулого сибірського народу відбулася ще далі, на північний захід, до самого узбережжя того моря, де «по дорозі» ними були утворені у північних землях (майбутньої) Московії чисельні угро-фінські та окремі тюрські племена, саме які в майбутньому постали основою для формування її суспільства. [419].
В означеній гаплогрупі окремим особливим субкладом виступає N1c1d1, який визначається наявністю у його носіїв маркера L550. Носії саме цього субкладу 3,5 тис. років тому, тобто вже у бронзовий період існування людства, розділилися на землях неподалік від Балтійського моря на дві окремі гілки – скандинавську та південно-балтійську. І відбулася така подія, буцімто, в тій місцевості, де зараз стоїть місто Смоленськ.
Скандинавська гілка носіїв субкладу N1c1d1 відійшла звідти на крайній північ Європи і обіймає там зараз місцевості Естонії, Фінляндії, Норвегії та Швеції, а південно-балтійська гілка залишилася мешкати на прибалтійських землях Латвії, Литви, Північної Польщі та Білорусі. З’ясовано, що саме представники субкладу N1c1d1 гаплогрупи N1c1с складають нині значну частину населення Латвії та Литви, де для них характерна наявність окремого маркера L1025. Досить часто означений субклад зустрічається також і у нинішніх мешканців Східної Пруссії [419].
При цьому дослідники ДНК (навіть) схиляються до думки, що значна частина осіб усіх нинішніх балтійських племен взагалі пішла, буцімто, від (однієї!) людини, яка жила (усього тільки) 3 тис. років тому. З таким висновком однак, враховуючи усі події прадавньої історії заселення означеної південної прибалтійської місцевості, які були викладені в цій розвідці, вкрай важко погодитися. Тим більше якщо врахувати ще й наступне, а саме ті конкретні дійства, які відбувалися в минулому при самому формуванні литовської (та пруської) нації.
Звичайно стала багатотисячолітня «поморська культура», яка існувала у пришлих народів індоєвропейців-балтів, що оселилися поблизу Балтійського моря, була використана ними як основа для належного розвитку культури (нових) прибалтійських племен, які з часом там сформувалися, в тому разі чисельних племен литовського народу. Пращури литовців не лише із давин давен мешкали на південних прибалтійських землях, займаючись там мисливством, рибальством, торгівлею, як кожному племені таке доводилося щоденно робити, щоб отримати можливість задовольнити нагальні потреби своїх членів, але їхня наявна спільнота, зберігши власну мову, постійно змінювалася там у культурному та духовному плані, поступово об’єднуючись в одне єдине ціле.
Таким чином з часом пращури литовців спромоглися створити в цих землях (окрему) литовську націю, яка згодом розділилася на дві складові за місцем постійного проживання окремих племен литовського народу та безумовно безперервно тисячі років поспіль процвітала, бо збереглася аж до нинішніх часів. Однак таки переважна більшість довготривалих подій життя та історії взаємин пращурів литовців зі своїми не чисельними балтійськими сусідами, які відбувалися у минулу прадавню пору повної неписьменності їхнього суспільства, звичайно назавжди залишиться для нас «темною та незрозумілою».
Коментарі
Дописати коментар