34і. Історичний відступ. Підвалини української демографічної історії.

34і. Історичний відступ. Підвалини української демографічної історії. 

 на сторінку                                   

          Питання демографічної історії кожного конкретного прадавнього суспільства, а особливо їхнього «достатистичного періоду» – одні з найскладніших в цій науці. Насправді демографічну історію будь-якого прадавнього суспільства, на протязі усіх минулих 19 століть нашої ери, потрібно вважати лише «наукою на рівні дуже (інколи взагалі надто) приблизних даних». Однак систематичне вивчення процесів відтворення населення багатьох прадавніх суспільств все ж дозволило, до певної міри, з’ясувати їхні загальні закони, та вираховувати, згідно них, певні демографічні показники для тих часів.

            Бо в усі довгі сторіччя середньовіччя, для всіх конкретних прадавніх суспільств, у їхній демографічній історії мало місце єдине – «демографічний примітивізм», який визначався (завжди) виключно високими показниками народжуваності населення, який часто взагалі сягав тоді межі фізіологічних можливостей жіночого організму. А також йому був притаманний дуже високий рівень смертності, особливо серед немовлят, і в будь-якому суспільстві прадавніх людей постійно відстежувалася досить низька доля тих осіб, вік яких перевищував 60 років.

          Тому, якщо зробити певні узагальнення, і розглядати демографічну історію конкретних прадавніх суспільств як «застиглу», то єдиною змінною при підрахунках чисельності їхнього населення в будь-якій імітаційній моделі постає тільки показник природного приросту. Він, звичайно, повинен певним чином віддзеркалювати собою всі ті негаразди, які мали місце у житті кожного окремого покоління конкретного прадавнього суспільства, при цьому саме на пору виконання для нього належних демографічних розрахунків.

         «Статистичний період» демографічної історії російського та українського суспільства у 18 і 19 ст. дозволяє цілком певно вирахувати верхню межу показника природного приросту його населення, при цьому по окремим десятиріччям, на весь довгий часовий період цих двох сторіч. Із поступовим впровадженням повітової медицини в Російській Імперії природний приріст її населення між тим постійно зростав, і в останнє десятиліття, тобто в пору 1891 – 1900 років, він вже досягнув в ній доволі високого показника, 13,6 0/00. Це мало місце при збереженому рівні високої народжуваності населення у російському суспільстві тієї пори, який сягав 47,1 0/00, та доволі високому рівні смертності в ньому, 33,5 0/00, на кожну тисячу осіб наявного тоді населення.

          Разом з тим ще на початку 19 ст. демографічний показник природного приросту населення, як загалом по всій Російській Імперії, так і для обох її українських місцевостей, Волині та Подолії, сягав тільки якихось 3,5 0/00, надто ще високою на ту давню пору виявлялася смертність серед немовлят. Таке мало місце навіть не зважаючи на збереження постійного, вже лише суто фізіологією обумовленого рівня народжуваності (одружених) жінок, який становив близько 50 – 52 0/00 на кожну тисячу осіб наявного тоді населення. В часи середньовіччя, а також ще раніше, суспільству також зовсім не доводилося очікувати від показника природного приросту населення чогось іншого, але додатний приріст населення в ньому таки завжди постійно існував. Звичайно, що він взагалі міг бути тоді трохи більшим, або, і таке скоріше за все відбувалося, меншим, як, наприклад, в Європі часів 1 тисячоліття нашої ери.

         Звичайно, що в пору середньовіччя показник природного приросту населення на цій території, при відсутності повітової медичної допомоги, ніяким чином не міг бути більшим, ніж на початку 19 ст. Тому контрафактна імітаційна модель, якщо дійти згоди про початковий («опорний») показник чисельності наявного населення, яке мешкало на території Правобережної України-Русі в певні роки середньовіччя, та користуватися конкретним додатним показником його природного приросту, цілком дозволяє вирахувати також належні демографічні показники прадавнього українського (русинського) суспільства.

           Навіть виконати їхню оцінку ще на півтора сторіччя «раніше» та «пізніше» того терміну, для якого був конкретно вибраний «опорний» показник кількості наявного населення, якщо тільки ті сторіччя не перекривають собою часів якихось «революційних подій». Бо в такому разі при цих розрахунках мусить взагалі мати місце різка зміна показника природного приросту населення і результати усіх демографічних висновків безумовно постануть хибними.

          За умов повної відсутності, впродовж усього 19 ст., якогось регулювання народжуваності на Правобережній Україні-Русі, та загалом в усій Російській Імперії, можна дійти цілком певного висновку: у середньовіччя, та раніше, за таких самих умов відсутності регулювання народжуваності, її максимальний рівень мусив становити ті самі 50 – 52 малюка на тисячу наявних, тобто постійних, мешканців цього прадавнього суспільства [312]. Таким чином в пору середньовіччя в цих місцевостях, щорічно, дитину повинна була народжувати кожна п’ята доросла (одружена) жінка.

           Між тим для виконання певних демографічних розрахунків по так званій контрафактній імітаційній моделі, необхідно взяти до уваги, що навіть при досить високому для часів середньовіччя рівні природного приросту населення у 5 0/00, тобто при щорічному його приросту в 5 малюків на кожну тисячу осіб постійних мешканців, подвоєння загальної кількості суспільства тієї пори відбувалося б лише за 140 (139) років. 

           Таким чином, якщо спиратися на наведені для місцевостей Волині та Подолії демографічні показники реальної кількості їхнього населення в останній третині 16 ст., за штучних умов повної відсутності на означеній території, півтора сторіччя поспіль, будь-яких татарських і турецьких набігів, а також голодоморів та різної етіології морів, тобто при постійному показнику приросту населення, там, згідно проведених розрахунків, в часовий проміжок самого початку 15 ст., мусило мешкати усього лише близько 200 тис. осіб, тобто 35 тис. повних родин.

           Підтвердження можливостей та встановлення певної довіри до проведених технікою зворотної проекції розрахунків дає показник чисельності важко озброєних військовослужбовців, «1 кінь», яких у 1528 році мала змогу, і таки реально виставляла, сама тільки українська спільнота Волині. Тоді, з її території, українське населення виставляло до війська трохи більше ніж 1.700 означених важко озброєних військовослужбовців, а з усієї території земель північної Русь-Литви їх виставляли тоді близько 13.000. 

          Підрахунки наявної для цих двох місцевостей, тобто Волині та Русь-Литви, кількості «дворів», а разом з тим кількості наявних родин, можна провести, збільшивши наведені цифри виставлених важко озброєних військовослужбовців принаймні у 20 разів, а для оцінки загальної кількості населення, яке тоді мешкало в цих «дворах», ці цифри потрібно збільшити ще у 6 – 7 разів. Разом з тим в далекому 1528 році, взагалі досить спокійному з військової точки зору, одного такого професійного вояка могла виставляти ще більша кількість прадавнього населення. Тобто чисельність «дворів», задіяних тоді для оснащення одного вояка, цілком могла сягати навіть показника 30.

           Про реальну можливість досягнення саме згаданих вище показників чисельності того прадавнього (вже українського?) суспільства свідчить, наприклад, той факт, що в самій Подолії, у 1493 році, згідно проведеного там тоді перепису, існувало лише 216 сіл, загалом із 2.354 «димами» [236]. Таким чином, за умов стандартних оцінок кількості населення, коли один «дим» налічував від 6 до 7 фізичних осіб, а їхні продуктові потреби забезпечувала одна влока ґрунтів, у Подолії наприкінці 15 ст. дійсно мешкала досить незначна за своєю чисельністю людська спільнота, яка налічувала усього лише 20 тис. осіб.

           Звичайно, що ці дві місцевості (усієї) Правобережної України-Русі, Волинь та Подолія, загальною площею у 85 тис. км2, навіть за таких дуже низьких для наших часів показників залюдненості, вважати тоді пустелею було нема чого. Оскільки, по-перше, на кожному їхньому квадратному кілометрі таки мешкало тоді 2 – 3 фізичні особи. А, по-друге, на тих місцях цих територій, де знаходилися тоді наявні орні землі, площа яких ще навіть у 18 ст. не перевищувала 1/7, а взагалі мабуть становила тільки ⅛ частину загальної території Речі Посполитої, на кожному її квадратному кілометрі мешкало аж до 15 – 20 фізичних осіб. Вони завжди отримували на родючих чорноземах Подолії доволі різноманітних продуктів споживання, особливо хлібного зерна, бо активно торгували ним, у часи великого литовського князя Вітовта " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , навіть із Генуєю. 

           Загалом в ту пору площа хоч якимось чином прилаштованої під сільськогосподарське виробництво землі могла становити на Волині та Подолії, звичайно що лише за межами їхніх споконвічних лісів, які займали тоді до ¾ території цих земель, близько 28 тис. старовинних ланів. Але навіть наприкінці 16 ст., вже у цілком заселених місцевостях Волині і Подолії, для сільськогосподарського виробництва, під власні потреби їхнього населення, виявилася задіяною лише половина площі орної землі, яку можна було на таке тоді взагалі використати, а саме тільки 13 тис. старовинних ланів. 

           Бо кожен з тих вже «піднятих» ланів безумовно потребував ще й робочих рук дорослих чоловіків та їхньої важкої повсякденної праці для отримання щорічних сільськогосподарських врожаїв – саме лише зерно нічого там для людей не родило і в комору самостійно «не лізло», як би цього не наголошували деякі історики (скоріше за все «від усієї душі бажали» тому прадавньому суспільству). 

           А отримати звичайний тоді, досить помірний зерновий врожай «сам 3,5», можна було лише засіявши, вручну, по 4,2 млн. зернят насіння на кожний гектар, або в 1,1 раз більше на десятину, а потім зібравши, також вручну, те що з них на той сільськогосподарський рік уродило. Після чого необхідно було певним чином цей зерновий врожай обробити, знову таки вручну, та й ще закласти зібране збіжжя у комору для його річного зберігання. 

           Згідно розрахункам, означені 13 тис. ланів були спроможними прогодувати лише спільноту у 450 тис. осіб, причому саме на рівні мінімального забезпечення всіх тих людей конче потрібними їм продуктами споживання (рослинною білковиною). Звичайно, що 28 тис. ланів земель Волині та Подолії могли цілком прогодувати й вдвічі більшу за чисельністю людську спільноту, якби ж то тільки вона там тоді існувала, мешкала, тобто не козакувала, та ще й обов’язково займалася на всіх тих землях сільськогосподарським виробництвом.

            Взагалі вся площа Правобережної України-Русі, тобто усіх її п’яти територіальних складових – Червеної Русі, Волині, Подолії, Брацлавщини та Київщини, становила 313 тис. км2, а під сільськогосподарське виробництво в ній на пору середньовіччя, ще взагалі до початку масового вирубування там споконвічних лісів, можна було використувати лише близько 45 тис. км2 орної землі. Загалом всі ці землі, якби ж то тільки вони були «підняті», та при цьому ще й повністю використовувалися під сільськогосподарське виробництво, були спроможні прогодувати людську спільноту у 2 млн. фізичних осіб, тобто дорослих, разом із їхніми дітьми, але вже ніяк не більше. І в такому разі геть уся та безлісова місцевість Правобережної України-Русі виявилася б вже заселеною вщент, аж по 45 осіб на кожен квадратний кілометр її території. 

          Будьте ласкаві, приходьте до України-Русі, панове татари та турки – нас тут настільки багато, що «нас не подолати»!

              Звичайно, для татар та турків ту справу «подолання» трохи полегшувала б одна досить суттєва обставина – традиційне для української землі трьохпілля обов’язково б зменшило, принаймні на третину, загальну чисельність осіб, яких могла тоді реально прогодувати задіяна під сільськогосподарське виробництво земля Правобережної України-Русі.

            Ще одну можливість підрахунку загальної чисельності населення, яке проживало в часи Речі Посполитої на території Правобережної України-Русі, дають загальні розміри тих земельних наділів, які тоді звичайно використовувалися в ній окремими родинами. Так наступний за розмірами на цій території, так званий «поєдиничний» наділ, був вже удвічі більшим за раніше визначений мінімальний за своєю площею наділ для окремої дорослої особи, тобто сягав 6,4 га [318]. Він, найвірогідніше, приназначався на ту пору вже для забезпечення продуктових потреб ще зовсім молодої родини, можливо навіть без дітей.

           Однак серед одруженого сільського українського населення в пору середньовіччя найбільш поширеним у використанні виявився вже так званий «паровий», або «полуплуговий», наділ у 23 морги 68 прутів, який інакше ще найменувався «поймений» [318]. Загальна площа такого наділа становила 13,6 га, і ця орна земля була спроможна прогодувати вже цілком солідну родину, де виховували кількох малолітніх дітей. Взагалі окремі родини налічували тоді до 7 фізичних осіб.

            Саме такий, вже досить великий за розмірами земельний наділ, був ще спроможний обслуговувати один пахар, при трьохпільній системі сільськогосподарського виробництва, звичайно за допомогою свого робочого коня, або упряжі волів. Безумовно, що той пахар одночасно поставав головою родини, яка цим наділом постійно користувалася, і він завжди вважався на селі «справним хазяїном». А в 20 ст., на Волині, окремі земельні родинні наділи, загальною площею більше ніж у 10 га, вже взагалі наголошувалися, за досягнутих на ту пору досить пристойних рівнів зборів хлібних зернових врожаїв, багатоземельними.

            Ще більш чисельні родини брали собі вже «потрійчаті» наділи, або «плугові», розміром 1 влока 2 морги 48 прутів [318]. Однак цю загальну площу землі у 20,9 га аж ніяк не міг «підняти» єдиний пахар, та одночасно голова цієї родини, і йому обов’язково потрібен був помічник – зазвичай вже дорослий, але ще неодружений син. При наявності таких помічників, особливо декількох, окремі родини брали собі навіть наступний, «почвертний», земельний наділ, загальною площею у 27,6 га [318]. Та найчастіше такі наділи брали собі родини чиншових шляхтичів, тобто оброчних дворян, які поставали загалом трохи заможнішими від тих своїх сусідів, селянських родин. При цьому вони переважно використовували для обробки взятої в чинш землі саме найманий труд своїх бідних сусідів-селян. 

            За усіма історичними свідченнями, площа панської пашні в пору середньовіччя становила від третини до половини площі тієї орної землі, яка була задіяна для задоволення продуктових потреб наявних у пана сільських родин. Таким чином, спираючись на загальний показник площі орної землі Правобережної України-Русі тих часів у 45 тис. км2, можна розрахувати максимально кількість родин, які мали реальну можливість мешкати тоді на цій території. 

             При проведенні таких розрахунків необхідно, звичайно, скористатися розмірами найбільш поширеного на ту пору земельного наділа, «парового», який переважно використовувався для забезпечення продуктових потреб окремих молодих родин. Оскільки в часи існування Речі Посполитої родин із означеними «паровими» наділами завжди було аж ніяк не менше ніж половина від загальної чисельності всіх існувавших тоді в цій державі земельних наділів, то використання, для розрахунків, саме площі показника окремого наділа у 13,6 га виглядає цілком доречним.

              Це призводить до висновку про цілком можливе існування на ту пору, в Правобережній Україні-Русі, усього лише 220 тис. родин, тобто до реального проживання там 1,5 млн. фізичних осіб, що повною мірою узгоджується з результатами інших демографічних розрахунків. Таким чином, принципово, підрахунки загальної чисельності населення Волині та Поділля в середині 16 ст., проведені в свій час Яблоновським "польській історик", виходячи саме із задіяних на ту пору під сільськогосподарське виробництво ланів, також слід визнати досить слушними [305].