33і. Історичний відступ. Прадавнє населення України-Русі.

  33і. Історичний відступ. Прадавнє населення України-Русі.        

на сторінку                             

         Для підтвердження чи спростування картини розвитку праминулих історичних подій в Правобережній Україні-Русі на тлі «постійних нищівних набігів» туди кримських та заволжських татар, і турок, яку намалювала (власне собі) переважна більшість нинішніх дослідників з проблем минулої української історії, є певний сенс проаналізувати спочатку загальну чисельність давнього населення, тобто його локальні демографічні показники в Волині та Подолії. Всі вони були отримані в результаті розрахунків, які переважно спиралися на переписи задіяних для сільськогосподарського виробництва, у часи останньої третини 16 ст., ланів обох цих територій [185].

           Оскільки «вивчення деяких історичних явищ, спираючись на точні цифрові дані, допомагає скласти певне уявлення про них, а також нерідко одразу розсіює давнішні часто сильно укорінені в науці неправдиві думки та міркування. Іноді декілька цифр, проставлених там, де історики розповідають про благополуччя, процвітання, багатство, густе населення країни – «змусять нас поглянути на ці факти зовсім іншими очима та усвідомити в якому невірному світлі ми їх собі уявляли» [201].

           Виконані в означений період 16 ст. переписи реально задіяних під сільськогосподарське використання ланів дозволили ще навіть деяким прадавнім історикам досить точно вирахувати загальну осереднену кількість населення двох західних українських місцевостей – Волині та Подолії. Як було тоді з’ясовано, навіть на середину 16 ст. їхня чисельність становила там лише якихось 300 та 90 тис. осіб, для кожної з цих двох місцевостей, відповідно [150]. 

            Разом з тим аналіз всіх нюансів підрахунків іншої кількості минулого українського населення, на півночі та півдні Правобережної України-Русі, яку багато хто з нинішніх істориків вів, переважно спираючись при цьому ще на одну з можливих інформаційних баз про таке – «дими», виходить далеко за межі цієї розвідки і тому провадитися в ній не буде. Такий аналіз потребує цілком окремого дослідження та взагалі не однієї спеціалізованої публікації.

          Однак повністю відмовитися від належних коментарів про чисельність населення, підрахованого по цій інформаційній базі, яке, буцімто, постійно жило у 1629 році на півдні та півночі Правобережної України-Русі, і кількість якого становила, теж буцімто, аж 2,0 та 2,4 млн. осіб, в кожній з тих двох окремих місцевостей, відповідно, взагалі було б недоречно. Бо до цієї вже цілковито фантастичної кількості прадавнього українського суспільства ще й «додаються» нинішніми істориками 1,1 млн. осіб, які, знову таки буцімто, жили в той час на території Червеної Русі [150].

             Між тим одна влока ґрунтів, яка надавалася в Речі Посполитій кожному її жолнеру, завжди була спроможною прогодувати лише його власну родину, яка зазвичай налічувала 6 – 7 осіб. А маленький земельний наділ у 3 (литовські) морги, який офіційно нарізався кожному дорослому підданому великого князівства Литовського, і також мінімальний земельний наділ дорослої особи на Правобережній Україні-Русі, площею у 5 моргів 108 прутів (польських), взагалі не дозволяють сприймати усі ці багатомільйонні цифри «кількості прадавнього українського населення» серйозно. Оскільки, за звичайної на ту пору невисокої врожайності головних зернових культур, щоб забезпечити мільйони тих людей тільки хлібною білковиною, довелося б використовувати, саме під засіви ними, вже більше половини (!) загальної площі території геть усієї Правобережної України-Русі.

            Звичайно, коли отримання засобів для належного існування людей стає менш небезпечним і менше залежить від різних прикрих випадків, наслідками яких постає зерновий неврожай, землеробство в змозі прогодувати на тій самій території більшу кількість осіб. Однак немає жодної можливості вважати, що така (повна) відсутність тих негативних випадковостей дійсно могла мати місце у часи середньовіччя на території Правобережної України-Русі. Не змогли б там також прогодувати ту наголошену (вище) багатомільйонну кількість осіб і «внову» освоєні землі, бо навіть у 1795 році, в тих ключах, які знаходилися на кордоні земель Волині та Поділля, під пашню не було задіяне навіть й чверті від їхньої загальної площі [317]. 

           І хоч згодом більше половини української території таки виявилося розореною під зернові посіви, а потім вся та земля стала постійно використовувалася для цілей сільськогосподарського виробництва, відбувалося таке вже лише у середині 19 ст., після двох століть постійного вирубування на цій території її споконвічних лісів. А до того на означених трьох землях Правобережної України-Русі навіть тільки можливих бути піднятими орних земель в такій великій кількості ще взагалі фізично не існувало.

            Між тим результати шістьох ревізій, які були виконані в Російській Імперії з 1796 по 1857 роки, дозволяють оперувати певними конкретними показниками кількості населення, яке проживало на той період часу в Київській, Волинській та Подільській губерніях. Саме ці три губернії сукупно перекривали собою територію півночі та півдня Правобережної України, про яку йшлося раніше, однак землі Червеної Русі, які на ту пору входили вже до складу Австро-Угорської Імперії, з цих підрахунків звичайно тоді випали.

            Загальна кількість переписаних чоловіків, які мешкали в Правобережній Україні на території трьох згаданих губерній, становила: у 1796 р. – 1.738 тис., у 1811 р. – 1.762 тис., у 1816 р. – 1.957 тис., у 1833 р. – 2.272 тис., у 1851 р. – 2.368 тис., та у 1857 р. – 2.448 тис.. І саме тільки цю кількість мешканців, звичайно подвоєну за рахунок жінок, були спроможні прогодувати тоді землі цих трьох губерній, задіяні під сільськогосподарське виробництво, вже після зведення значної частини їхніх споконвічних лісів, а також після загального підвищення врожайності хлібних зернових культур до рівня «сам 5».

           Наразі в тих землях, де окрім землеробства та скотарства ще не існувало взагалі ніякого іншого виробництва, була відсутня потреба мати багато народу, щоб ту сільськогосподарську роботу належним чином виправляти. Тобто про якісь там 4,4 (5,5) млн. осіб, які, буцімто, проживали, а з точки зору нинішніх істориків взагалі мусили проживати на цій території принаймні вже у 1629 році – годі говорити. Інакше одразу б довелося зробити безумовно хибний демографічний висновок про те, що за усі двісті років існування вже повністю українського за своїм менталітетом суспільства в складі населення Російської Імперії його загальна чисельність на землях Правобережної України-Русі взагалі зовсім не зростала, що є повною (статистичною та демографічною) нісенітницею. 

            Тим більше, що на додаток до розрахунків кількості прадавнього населення півночі Правобережної України-Русі «по ланам», тобто, фактично, по споживанню ним конче необхідної людям хлібної білковини, цілком можно використати ще й його розрахунки по зовсім іншому, але також дуже важливому для людини життєвому показнику – споживанню тим населенням солі, яка становить конче необхідну для людей мінеральну компоненту для належного засвоєння ними рослинної їжи. Розуміючи, що цей мінеральний компонент є надзвичайно важливим для забезпечення життєдіяльності людей, російська влада інколи взагалі вводила монополію на торгівлю сіллю, збираючи при цьому з населення великі акцизні податки на своє існування.

            На головний сольовий ринок Правобережної України-Русі, який в часи Речі Посполитої розташовувався в м. Старокостянтинів, чумаки кожен рік привозили із Перекопу до 100 тис. пудів чорноморської (сірої) солі. В розрахунку потреб солі, саме при переважному споживанню людьми в пору середньовіччя рослинних продуктів харчування, та при необхідній в такому разі для їхнього засвоєння добовій фізіологічній нормі у 20 г солі на одну дорослу особу, її, при згаданих сольових поставках із цього окремого ринку, мусило б вистачити для спільноти у 225 тис. дорослих осіб. Крім того, біла сіль ще й привозилася чумаками на інші, менші, оптові західні ринки з різних копалень Карпат [236].

            Таким чином, в ту давню пору, чумаки таки забезпечували річне споживання необхідної кількості солі для означеної за чисельністю (вираховуваної) прадавньої спільноти Волині та Подолії, тобто загалом саме для 400 (390) тис. осіб, або лише трохи більшої за чисельністю кількісті людей. Звичайно важко було б погодитися із наявністю тоді 15 тис. чумаків, та з перевезенням ними, буцімто, усього лише 100 кг чорноморської солі «за один рейс», як це інколи стверджується істориками. Тим більше що постійно відволікати від кожнаденної важкої сільськогосподарської праці принаймні сьому частину дорослого населення чоловічої статі прадавня українська спільнота взагалі не мала жодної реальної можливості, бо це означало б безумовне голодування великої кількості існувавших на ту пору родин. Однак саме ця кількість чумаків таки мусила була б реально існувати, щоб забезпечити сіллю ту, згадану вище істориками, у 10 разів більшу (!), кількість населення, навіть якщо б вони перевозили за один рейс взагалі удесятеро більше солі.

           Сам рейс давніх чумаків зазвичай тривав, в один бік, із триденними переходами по суходолу довжиною від 31 – 37 до 46 км, та з наступним одноденним відпочинком тяглових волів, лише якийсь місяць. Тому, скоріше за все, кожен рік у тих чумаків відбувалося принаймні по 2 – 3 рейси. А їхня старовинна велика підвода, з упряжжю з двох волів, буцімто була спроможною реально взяти та транспортувати до 100 пудів солі. Скоріше за все, однак, мова повинна йти про навантаження на їхню окрему мажу всього тільки 70 пудів солі, бо усі дороги були тоді ще цілком грунтовими, і про максимальне (допустиме) навантаження на осі (та дорогу) ніяким чином не слід забувати. Це однак в будь якому разі визначає чисельність «професійних» сольових перевізників, чумаків, для спільноти в 400 тис. осіб, у цілком прийнятну для прадавнього українського суспільства позначку, усього тільки від 500 до 1.000 осіб.