14і. Історичний відступ. Початок. Українська місцевість.

14і. Історичний відступ. Початок. Українська місцевість.

   на сторінку 

         Принаймні за 12 тис. років до нашої ери, ще за часів активного відступу північного льодовика, в пору раннього палеоліту, прадавніми людьми суто мисливських племен вже була цілком засвоєна на території України її близька за ландшафтом до благодатної для великих звірів півночі земля існувавшої тут тоді стиглої тундри (тундростеп). Вона виступала в ній вельми придатною для мисливського полювання, та займала велику територію, від Криму до Карпат, та від Поділля до Подунав’я.

        Вважається, що саме на цій території розпочалася в свій час розбудова ще однієї із найдревніших на світі держав, «Сонцеподібної» Аратти. Короткий (цілком архівний, але ще за часів палеоліту!) літопис її існування, разом зі своєрідними мапами праминулої пори та сакральною топографією того прадавнього світу, зберігся в унікальних зображеннях у печерах та гротах святилища Кам’яна Могила [396]. Сучасна особова назва означеної території, тобто Україна, з’явилася вже звичайно значно пізніше тих часів, лише в пору середньовіччя, і постає лише місцевим лінгвістичним надбанням тих народів, які мешкали тоді в цій землі. 

           Ці зображення в гротах Кам’яної Могили, піктограми яких вважаються взагалі первинними письменами праминулої пори раннього палеоліту, почали з’являтися на плитах цього святилища ще із ХІІ тисячоліття до нашої ери. Майбутні протошумерські письмена, вже тоді зашифровані в цих зображеннях, що мали навіть певні граматичні показники характерні для майбутньої шумерської мови, доповнювалися там ще й конкретними блоками-символами, або формулами-сінтагмами, які у цілком незмінному вигляді згодом повторилися в написах, зроблених у Шумері.

            Це була дуже архаїчна система знакових піктограм і усі вони пройшли в тому кам’яномогильному святилищі вельми довгий шлях розвитку, від повністю «картинних зображень» до цілком класичних клинописних (майбутніх шумерських) надписів, відбиваючи певним чином настрій кожної з епох, коли ці знаки у тому святилищі вперше з’являлися. Із чисельних зображень, тисячоліттями викарбуваних на його плитах, дослідникам вдалося зараз багато чого дешифрувати. Вже можна взагалі цілком певно вважати, що саме десь в проміжок часу від ХІІ до Х тисячоліття до нашої ери у людей складалася там та картина світу, яка в повній мірі відділила для них у міфології небо від землі.

            Минулі рітуальні фіксації часу за допомогою спостереження за фазами Місяця поступилися тоді місцем для фіксації сходження, саме в перших промінях Сонця, (пса)-зірки Сиріус. Сотичний «рік» для Сиріуса, який подібним чином сходить на небі лише один раз на 1460 років (19 липня), у порівнянні із метоновим «місячним циклом Опперта», протяжність якого у часі становить 1805 років, дозволила астрономам вирахувати (унікальну) дату їхнього повного збігу – ця подія мала місце у 11.542 році до нашої ери (так званий «нульовий рік»). Саме така прадавня календарна дата, з додатковою похибкою лише у якихось 40 років, знайшлася (чомусь) серед багатьох тисяч піктограм, малюнків, символів та знаків, які збереглися на петрогліфах Кам’яної Могили, що, треба згодитися, доволі дивно. 

           Долучаючи до цієї календарної дати певним чином визначені події із доступної їм тоді історії життя минулого людства, які збереглися аж до наших часів у давньому архіві Печери Колдуна, записаними на кам’яних палетках саме у ХІІ тисячоліття до нашої ери, жерці Кам’яної Могили спромоглися дійти у власних розрахунках подій прадавньої історії своєї (минулої) батьківщини аж до пори 21.103 року до нашої ери. Можливо це була взагалі найбільш глибока із розрахованих ними тоді (календарних) дат, але й вона свідчить принаймні про десять тисяч років послідовного безперервного правління на їхній батьківщині чисельних династій та царювання там різних богів і богінь. Таким чином (первинне державне) утворення, яке існувало на їхній (минулій) батьківщині, поставало напрочуд успішною та стабільною у минулому часі конструкцією, так що відносно збереження саме там певних письмових набутків прадавнього людства дивуватися нема чого. Збережена там в часі протописьменність згодом виявилися перенесеною та закарбованою на піщаних носіях Кам’яної Могили. А вже із YІІ тисячоліття до нашої ери на ці піщані носії (нові) жерці почали додавати, до раніше існувавших там малюнків-піктограм, ще й справжні письмена, які, як це зараз вважається, були вперше вигадані людством буцімто саме тут [396].

          Серед давніх петрогліфів Кам’яної Могили існує 9 ритуальних формул-сінтагм, або «канонів», які виявилися пов’язаними поміж собою. Ці ритуальні «канони» також зустрічаються, згодом, у тих текстах, які були нанесені на покрови Праматері Сущого в Чатал-Гуюке, так званої фігури Богіні із святилища №23 слоя YII. А ще вони виявилися відтвореними в інших давніх письмових пам’ятках, які наразі збереглися. Однак якщо в написах Кам’яної Могили їхня форма вже цілком повна та розвинута, то в текстах тих давніх письмових пам’яток постала відображеною лише їхня «бліда тінь» [396].

           Все це, разом, свідчить, що той протошумерський курсив знакових піктограм петрогліфів Кам’яної Могили є, безумовно, наслідком існування в історії людства взагалі ще зовсім прадавньої архаїчної протописьменної епохи. На таке вказує, наприклад, наявна символіка іншого роду серед тих кам’яномогильних петрогліфів, що цілком нагадує собою ще одну (азіатську) систему письменності, яка також існувала у минулого суспільства прадавніх людей, при цьому значно раніше знакової символіки Кам’яної Могили ХІІ століття до нашої ери. Вона, наразі, взагалі з’явилася та використовувалася тими людьми, у зовсім іншому місці, вже навіть близько ХХ тисяч років тому. Ця архаїчна (азіатська) символіка суттєво відрізняється від будь-якого давнішнього прашумерського, протошумерського та наступного шумерського курсивів.

          Про реальне існування згаданої архаїчної протописьменності, при цьому тієї самої основи, що її має (розвинута) письменність кам’яномогильних петрогліфів, свідчать також чисельні тексти дошумерських спадків святилищ, заснованих принаймні у ХХХY тисячоліття до нашої ери, які були виявлені у Карпатських горах. Написи, зроблені в них, (чомусь) цілком вільно та звично читаються по сілабаріям саме (майбутніх) записів Кам’яної Могили. Питання про (історію) походження тієї протописьменності та шляхах її інкорпорації на території України було, наразі, коротко разглянуто раніше. 

           Залишається лише, таким чином, цілком певно застережити та наголосити, що ця архаїчна протописьменність пішла із свого малоазійського центра не лише на захід, в Європу, але й, в свій час, розповсюдилася також звідти на схід, в Центральну Азію. Бо надто схожою до цієї архаїчної піктографічної символіки виступає також (знову — ще одна) ідеографічна письменність людей окремого сибірського племені юкагирів, яка нагадує собою різноманітні візерунки та безперечно має відноситися ще до неолітичних культурних здобутків цього давнього народу. За допомогою останніх, як вважає зараз частина дослідників, можливо що то саме він, вперше в історії людства (!), намагався записати та зберегти інформацію. Ця унікальна ідеографічна письменність виявилася напрямки пов'язаною із наскальним живописом древнього юкагирського суспільства, пращури якого безумовно походять ще із Середньої Азії, де вони могли мати можливість, в свій час, ознайомитися із зачатками прадавньої азіатської піктографічної протописьменності. Про безперечну давнину походження цього народу свідчить також сама юкагирська мова, яка є повним ізолятом, і взагалі не має жодних родинних зв’язків з (різноманітними) мовами інших чисельних сусідніх сибірських племен.

          Звичайно, що вже із праминулої пори палеоліту територію Старої Європи, за десятки тисяч років її заселення чисельною людською спільнотою, яка спочатку тільки з’являлася там опосередковано, в кожний окремий історичний період, а згодом вже послідовно займала цю територію для свого постійного помешкання, йменували відповідно мові та взагалі життєвим поняттям тих прадавніх людей. Саме таке послідовне розповсюдження «хвиль переселення» відбувалося тоді й по території (майбутньої) України. Бо в добу пізнього палеоліта середня річна температура гемисфери північної півкулі Землі досить суттєво зросла, від 10,5 аж до 14,50 C, лише усього за якихось 500 років, і в землях України стало після цього вже значно тепліше та комфортніше. 

          Після такого на території України почали послідовно «осідати» різні пришлі народи, переважно походженням з Малої Азії, а також із взагалі далекого азіатського півдня. Усі вони користувалися в ту пору ще власними мовами спілкування, і цю нову для них «землю обітовану» впродовж багатьох тисячоліть називали кожен на свій власний лад. Таким чином землі нинішньої України, які на переламі двох останніх тисячоліть, на великій території від Дону до Карпат, та від Чорного моря до Полісся, також називалися місцевим населенням по різному, Бореєюю, Україною-Русь, Русколунією та Руссю, первісні народи в позаминулу пору взагалі дуже багато разів перейменовували.

          Ще в добу мезоліту первинні племена людей культури мисливців та рибальства опанували на степових землях України, використовуючи вже досвід шумерійців, процес одомашнення окремих різновидів диких тварин і згодом перевели їх в стан звичної для нас зараз свійської худоби. В ту пору на величезних південних степових просторах майбутньої України-Русі (Русколунії та Руссії), де було вже доволі спекото, бо середня річна температура північної гемісфери Землі знову піднялася, та аж дві тисячі років поспіль, в період Boreal, становила 16,00С, повсюди стали буяти трави і розпочали своє кочеве життя племена скотоводського ухилу. Таке призвело до створення первинними скотоводськими племенами на причорноморських степових просторах так званої культури пастушого профілю.

         Поступово примітивні пастуші племена спромоглися ще й опанувати культуру ремісної обробки каміння (кременя) і почали виробляти, в значний кількості, різноманітний домашній інвентар із використанням кременевого матеріалу. Таким чином хазяйська діяльність в нетрях цих скотоводських племен поступово ставала все більш складною. Це призвело до того, що «ремісно продвинуті» пастуші племена почали споруджувати в окремих місцях української землі невеличкі постійні поселення – первинні центри розвитку того ремісництва.

           Саме в цих поселеннях «осідали» перші ремісники племен скотоводського ухилу, традиційних для праминулої пори професій із камнеобробки та виготовлення різноманітної керамічної домашньої посуди, а також відбувався пошук ними зародків цілком нових ремесел. Згодом ці потуги призвели тих давніх ремісників до винаходу технологічних можливостей обробки вже зовсім іншого матеріалу – металів. При цьому, звичайно, перші свої металеві вироби ремісники племен скотоводського ухилу виготовляли із цілком готової до такого використання сировини – самородної міді. 

           В цю пору, на рубежі Y і IY тисячоліття до нашої ери, із поступовим зниженням середньої річної температури в північній півкулі Землі до рівня 14,50 С, яка в нашу пору панувала ще півстоліття тому, однак тепер поступово та поки що безупинно зростає, стала використовуватися скотоводськими племенами також сучасна на ту пору технологія мотижної обробки ґрунтів. Таке було зроблено ними задля надійного отримання конче необхідної для забезпечення належного харчування зрослої спільноти прадавніх людей рослинної білковини, тобто для гарантованого вирощування врожаїв різноманітного продуктового зерна. Внаслідок цього згодом досить значна частина тих кочових племен взагалі «осіла», вибравши для постійного землеробства найкращі землі у відповідних за своїми погодними умовами місцевостях великої української території.

          На заході цієї території цілком придатні для успішного землеробства ґрунти споконвіку знаходилися у межиріччі Буга та Дністра, саме де (вперше) оселилися трипільці, а найкращі ґрунти чорнозему лежали там, головним чином, у межах майбутнього Володимирського повіту. Саме на цих благодатних землях, при археологічних дослідженнях, були знайдені чисельні артефакти, виготовлені прадавніми людьми доби неоліту, мезоліту та палеоліту, які безумовно свідчать про наявність на означеній місцевості, для кожної відповідної епохи, постійних поселень прадавніх людей. 

           Належні артефакти були знайдені також на північних від Володимирського повіту землях Волині, де в нинішні часи знаходяться населені пункти Головне, Смидін, Мизове, Стара Вижівка та Нова Вижва. Саме ця місцевість, на сотні роки, стала в середні віки нашої ери батьківщиною та дідиною для членів роду бояр Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід", генеалогія якого досліджується в цій публікації. Там археологами були розкопані і багато прадавніх стоянок людей ще взагалі свідерської культури. Так, наприклад, поблизу від Смидіно були виявлені речі у похованнях, вік яких відтермінується аж на строк у 15 тисяч років тому. А поблизу від Старої Вижівки було знайдено пам’ятки людей фінальної стадії палеоліту. 

           Разом з тим в цій місцевості розкопані також більш «свіжі» поселення людей городоцько-здовбицької культури, яким минуло «лише» 5 тис. років. А трохи північніше згаданих населених пунктів, у Шацькому районі, археологами були знайдені навіть поселення взагалі позаминулих пра-прадавніх людей, які в свій час, як виявилося, також населяли цю (тоді) цілком благодатну місцевість, і цим давнім пам’яткам там налічується аж до 300 тис. років [377].

          «Осілі» скотоводсько-пастуші племена залишили по собі великі родові цвинтарі – інколи цілі «поля поховання», із багатошаровими могилами, бо вони, скоріше за все, мешкали на постійному місці багато сотень та навіть тисяч років поспіль. А за кожне сторіччя загальна кількість похованих на постійному місті осіб принаймні втроє перевершує загальну чисельність осіб, які мешкають поблизу від того цвинтаря – недарма ж для небіжчиків мова завжди йшла саме про «приєднання до більшості». Між тим жодних письмових пам’яток цієї доби археологам знайти в тих похованнях не вдалося – навіть у «осілих» скотоводсько-пастуших племен письменність, посполу з фізичними носіями для її записів, була ще відсутня. Таким чином не залишилося свідчень, як саме ці давні племена скотоводів йменували свою рідну землю, що її звуть зараз, інші люди, вже зовсім іншими словами, на іншій мові, але основу для формування якої завдали саме ті скотоводсько-пастуші племена, батьківщиною.

        Звичайно, що у нині живущих осіб людської популяції збереглися далеко не всі послідовності тих білкових маркерів, які колись виникли у їхніх пращурів. Причини такого явища з’ясовуватися в цій розвідці не будуть. Однак сам факт збереження певної послідовності білкових маркерів у чоловічій нерекомбінованій Y-хромосомі дозволяє відстежити інше – долю окремих об’єднань людей із власною ДНК, які колись «входили» до середовища генетично іншої спільноти, що безумовно досить часто мало місце у минулій історії Землі. Наслідування ДНК структури цих людей їхніми нащадками має шанс зберегтися у чисельно більшому середовищі генетично зовсім іншої спільноти, якщо тільки взагалі не «згасають» окремі гілки його родів, саме які нею там забезпечуються.