13і. Історичний відступ. Індоєвропейська спільнота.

  13і. Історичний відступ. Індоєвропейська спільнота.

  на сторінку

          Внаслідок згаданого вище масового «переселення народів» із Азії вже наприкінці YІІ тисячоліття до нашої ери, ще взагалі до прориву Боспору, малоазійські землероби та скотоводи з’являються в басейнах європейських рік Дуная, Дністра, Буга та навіть низини річки Дніпро. Циркумпонтійська зона на Балканах, заселення якої розпочалося принаймні за 6.200 років до нашої ери, постала там новою батьківщиною для спільноти чисельних пришлих племен та племінних об’єднань прадавніх малоазійців і середземноморців, які отримали в нинішній час найменування індоєвропейців. Розміри «міграційних хвиль» згаданих народів безумовно мусили бути великими – тисячі осіб в кожній із хвиль цих переселень, інакше зберегти власну мову в (новому) іноязичному середовищі виявилося б для них неможливим. Вже саме звідти, з півостріва Балкан, до Кам’яної Могили простягнулися в ту пору цілих три споріднених археологічних культури.

           Через короткий час після початку найдавнішого розселення середземноморців та малоазійців, вже в придунайській місцевості, виникає перша у світі держава, Аратта – про реальне існування її свідчить археологічна культура Старчево-Кереш, яка була створена там на початку Y тисячоліття до нашої ери. Однак найбільша хвиля малоазійських переселенців посунула на Балкани та землі Подунав’я у другій половині того тисячоліття, вже після того, як близько 5150 року до нашої ери (інші дані – за 55 століть до нашої ери), внаслідок жахливого землетрусу у Середземномор’ї, мав місце катастрофічний прорив Боспорської вежі і сама акваторія та води минулого великого і майже прісного басейну, Новоевксинського, стали помітно змінюватися.

           Нові малоазійські пришельці створили з часом на тих придунайських землях вже наступну археологічну культуру, Вінча-Лендьєл, та потіснили звідти своїх минулих попередників, пришельців першої хвилі, ще далі, спочатку на північ та схід, а кінець-кінцем аж у Середнє Подніпров’я [395]. Однак драматичні події паводків, які в свій час відбулися у Трансільванії, взагалі закінчилися переселенням з тих придунайських земель принаймні тисячі осіб малоазійських переселенців-попередників «першої хвилі» аж за Карпатські гори, попершу тільки у межиріччя Дністра та Буга, а згодом вже вони «відійшли» з того межиріччя на більш благодатні землі Волині. Найдревніше поселення згаданих первинних переселенців з придунайських земель на Дністрі, Бернашовка (Більшевиці), має вік 5,4 – 5,3 тис. років до нашої ери. 

         Перші за часом переселення із балканської циркумпонтійської зони за Карпати малоазійські пришельці, яких в Україні йменують трипільцями, на своє постійне (майбутнє) проживання спочатку оселилися саме в цій придністровській місцевості. Але з поступовим зростанням загальної чисельності їхніх поселень на річці Дністрі, яка мала місце ще в добу енеоліту, певна частина трипільцев згодом перемістилися звідти до басейнів рік Південного Буга та Дніпра. Потім, вже під натиском наступних хвиль переселення малоазіатів, трипільці відійшли з цих земель на саме правобережжя Дніпра, де ними була створена власна археологічна культура, Кукутені-Трипілля. Землеробна цивілізація Трипілля, апогей розвитку якої мав місце в середині ІY тисячолітті до нашої ери, так звана нова Аратта, виступала в тих місцях вже співдружністю державницьких утворень полісного типу.

         Також саме в ці часи давніми трипільцями була сформована у причорноморських степах інша протодержава, Аріана – співдружність племен скотоводів-кочевників, саме через землі яких проходив традиційний зворотний шлях на малоазійську прабатьківщину всіх пришлих у циркумпонтійську зону (майбутніх) індоєвропейських народів. Таким чином мав змогу відбуватися певний генетичний зв'язок поміж двома прадавніми державами, Араттою та Шумером.

          Разом з тим саме генетичне походження прийшлих звідти трипільців, нащадків першої хвилі малоазійських переселенців, ДНК генофонд яких нинішні (корінні) українці повторюють на 20 % (гаплотип Eu7), ще до кінця не з’ясовано. Звичайно, що до аріїв (індоіранців) вони, виходячи із суто часових визначень, взагалі не мати жодного відношення, а їхній антропологічний тип, як і гаплотип, цілком дозволяє робити припущення про безпосереднє середземноморське походження цього народу. Однак арії, малоазійці другої хвилі переселення, яких згодом стали йменувати скіфами, таки «зайшли» в свій час до земель нинішньої України, і в результаті вже саме їхній власний ДНК-генофонд становить зараз половину генофонда нинішніх (корінних) українців (гаплотип Eu19) [406].

         Білкові маркери, груп-кластери або гаплогрупи, як цілком окремі, так і в певних, конкретно існуючих комбінаціях, досліджені зараз для всього населення Землі досить досконало. Це дозволяє відстежити місця першої появи нині існуючих груп населення на конкретних територіях планети та встановити для цих груп певний зв'язок із їхніми пращурами. Для мешканців Європи, ще з часів праминулого кам’яного віку, а саме з пори давнього палеоліту, найбільш поширеними у мітохондральній ДНК виступали дві гаплогрупи, H та V. Однак для турецької Анатолії, прабатьківщини землеробства, саме звідки в свій час відбувалося масове переселення малоазійських народів у придунайську місцевість, яке потім поширилося з неї також на землі нинішньої України, у людей праминулої пори завжди визначали тільки інші дві гаплогрупи, T та J.

         Між тим в печері Вертеба на Тернопільщіні, батьківщині прадавнього трипільського населення України, вік якої сягає 3.500 – 2.800 років до нашої ери, взагалі жодних викопних органічних зразків із гаплогрупами T та J знайдено не було. Там у давніх людей трипільської культури вдалося відстежити тільки гаплогрупу Н, яка в праминулу пору належала виключно нащадкам європейських мисливців на північних оленів та мамонтів, давні пращури яких зайшли у європейські землі ще, можливо, прямо з Сахари. Це, однак, жодним чином не завадило тим пришлим трипільцям на землях (майбутньої) України постати цілком гідними нащадками культурних традицій та сільськогосподарських технологій своїх пращурів, які виникли у тих досить далеко від неї, саме на землях Передньої Азії.

         Разом з тим доісторичні пращури нинішніх українців, безумовні носії гаплогрупи Н, жили на території України, як про таке безумовно свідчать чисельні петрогліфи Кам’яної Могили, ще за багато тисячоліть до появи в ній трипільців, які виступали лише повноправними представниками значно молодшої за своїм віком індоєвропейської спільноти малоазійських народів. Тому перевага гаплогрупи Н в ДНК нинішніх українців чимось незрозумілим для нас, дійсних нащадків прадавніх мисливців та скотоводів-пастухів причорноморських степів, взагалі поставати не повинна [406].

          Між тим початок поступового розпаду індоєвропейської спільноти народів обох археологічних культур, Вінча-Лендьєл та Кукутені-Трипілля, починається вже на рубежі ІY – ІІІ тисячоліття до нашої ери. Окремі племена цих археологічних культур мігрують тоді з місць свого попереднього помешкання в різних напрямках, шукаючи собі кращої долі. Святилища-обсерваторії подунайської культури Лендьєл ще на початку ІY тисячоліття до нашої ери з’явилися та розповсюдились вздовж усієї північної межі лісо-степової території землеробства тих прадавніх часів – практично їхні залишки в Європі знаходять зараз повсюди, від Англії до Зауралья [395]. 

          А центр країни землеробів-трипільців, які зайняли оптимальні для сільськогосподарського виробництва території лісостепів України, змістився тоді вже у межиріччя інших рік – Буга, Соби, Росі та Синюхи. Достатня для сільськогосподарського виробництва кількість придатних земель на цій території дозволяла трипільцям, через три покоління, коли їхні попередні поля виснажувались, підіймати там цілину, а ще створювати собі нові міста та «вежі». При цьому усі старі свої будівлі трипільці приводили тоді в належний порядок, після чого їх тотальне спалювали, бо саме такого виконання ритуальних дій потребувала їхня релігійна уява про навколішний світ. Взагалі в основі всіх давніх культур лежать певні священні міфоритуали створення світу і наші пращури-трипільці їх безперечно дотримувалися.

          В кінці ІІІ тисячоліття до нашої ери культура трипільців зазнає, однак, кінцевого краху. Частина цього народу йде із Бугського осередку ще далі на північ, в озеро-лісисті низов’я Прип’яті та лівобережної Десни, де й осідає. Створені там цими трипільськими переселенцями чисельні археологічні культури зараз переважно пов’язують вже із початком ери етногенези слов’ян. Дійсно, аналіз ДНК слов’ян безумовно засвідчує, що їхній протопласта з’явився на цей світ вже 4,5 тис. років тому.

         Друга частина давніх трипільців, через землі Аріани, відійшла тоді до верхів’їв річок Месопотамії, де згодом саме ними була створена (новітня) держава Шумер. Однак на ті далекі (родинні) землі повернулися з теренів України лише 5 індоєвропейських племен. Звичайно, що тільки ці племена не були б спроможними закласти, в свій час, основу для наступної розбудови величної індоєвропейської цивілізації Старої Європи, як це в ній реально відбулося. На землях Європи залишилися тоді постійно мешкати ще багато інших племен (минулих) малоазійських переселенців [395].

           Серед північних племен індоіранського народу, і лише тільки серед них, споконвіку використовувався особовий титул «арья» – саме він визначав шляхетність конкретних людей в цих племенах, тобто свідчив про власне благородство осіб, які належали там до певного прошарку племінної спільноти. Скоріше за все титулом «арья» користувалися тоді тільки ті члени цих племен, які займали в них певне керівне становище. Таким чином сам цей особовий титул в середовищі індоіранських племен надавав, наразі, тільки суто лінгвістичне визначення благородства певній конкретній керівній особі, і не означав нічого більше. Цей титул, «арья», взагалі не мав жодного відношення до расового визначення самих тих індоіранських племен, тобто взагалі не стосувався якоїсь їхньої генетичної приналежності. Він реально використовувався лише окремими керівними особами тих племен для власного опосередкування [402]. 

           Ці споконвічні кочеві скотоводсько-землеробські індоіранські племена, які походили із півночі, а саме зі степів Західної Монголії, підтримували свою єдність аж до середини ІІІ тисячоліття до нашої ери, і розділилися вони поміж собою вже лише тоді, коли досягли територій нинішніх Ірану та Індії, де їх йменують зараз іранцями та індоаріями. Цими племенами на ті південні території виявилася перенесеною тоді гаплогрупа R1a, перші носії якої з’явилися в цій західній степовій місцевості Монголії 4,5 тисяч років тому. Саме в Ірані та Індії загальне найменування «арійці» стало надбанням усіх осіб пришлих туди індоіранських племен з тією гаплогрупою, і йому було (чомусь) надано там згодом певного расового окрасу. Згодом, при поступовій міграції окремих осередків цих племен по теренам Азії на захід, згадана гаплогрупа стала там надбанням народів, які відомі нині як курди, сирійці, ліванці та євреї-ашкеназі [395].

         «Арійської раси», як такої, з якимись надто визначними від інших рас (генетичними) якостями, на планеті взагалі ніколи та ніде не існувало. Разом з тим сама ця назва, «арійці», так назавжди і залишилася за індоіранськими племенами, які в свій час прийшли в південні євразійські степи з Монголії. Між тим це відбулося тоді цілком мирно, лише шляхом поступових багатовікових переміщень індоіранських народів через території нинішніх Туркменістану та Афганістану. Зараз ця об’єднуюча усі минулі індоіранські народи назва доволі широко використовується в історичній науці, однак, на щастя, вже без якогось расового окрасу. Ще раз зазначимо, що ніякими додатковими винятковими якостями самі індоіранські племена так званих «арья», перших носіїв гаплогрупи R1a, яка стала основою для розбудови майбутніх слов’янських племен, взагалі ніколи не володіли.

          Вважається, що власна мова індоіранських племен «арья» також належала до індоєвропейського сімейства мов, яким на пору їхнього переміщення в Іран та Індію вже тисячоліття поспіль користувалося у циркумпонтійській зоні доволі багато племен індоєвропейців, минулих малоазійців. Взагалі питання про саме походження, а також про прабатьківщину чисельних користувачів нинішнього індоєвропейського сімейства мов, при з’ясуванні чого на першу сходинку постає вже палеологічний мовний, тобто лінгвістичний момент, за відсутності належного археологічного, ще занадто складні, однак їх таки доведеться частково розглядати.

         Взагалі первинний ареал розселення перших носіїв згаданої гаплогрупи знаходився не лише у степах Західної Монголії, але також у степах Східного Казахстану та навіть передгірських місцевостях Алтая, умови в яких відповідали тоді належному та достойному існуванню когорти прадавніх людей пастушого профілю. Згодом саме ці місцевості стали батьківщиною багатьох племен та народів, які були генетично споріднені поміж собою, і спогади за події існування та діяльність яких збереглися в аналах давньої історії людства. Одним з них виступало племя юеджів, які масово посунули звідти в Європу у ІІ ст. до нашої ери.

         Але ще раніше, згідно існуючим археологічним даним та історичним джерелам, в пору YІІІ – YІІ століть до нашої ери, з тієї самої місцевості вже масово посунули на захід східноіраномовні племена скіфів, також безперечні носії гаплогрупи R1a. В результаті то ще саме вони вже поширили ареал існування осіб із цією (особливою для слов’ян) гаплогрупою аж до теренів зовсім далекої від їхньої батьківщини України. Згодом ними був закладений там початок існування взагалі цілком окремого племені цієї генетичної основи – так званих слов’яно-скіфів. Нинішні українці успадкували 50 % свого наявного генофонду саме від осіб цього племені, а все інше до нього додав вже генофонд прадавнього місцевого населення – переважно нащадків минулих хвиль переселення в Україну людей із Передньої Азії [421].

         Нащадки слов’яно-скіфів постали на теренах України основою при формуванні союзу перших суто слов’янських племен, антів та венедів верхнього Подністров’я, відомих нині як дуліби, яке мало місце на землях Волині у ІY столітті. Саме із середовища дулібів, мова яких була ще тісно пов’язаною з іранською, розпочалося поширення східної, ранньопразької, культури в землі Європи. Тому час входження, через дулібів, древньоіранської фонетики скіфів до мови племен майбутніх західних слов’ян можна пов’язати тільки із періодом активного поширення на територіях їхнього помешкання означеної культури племені дулібів. Однак її розповсюдження там припинилося, і розпочався процес розпаду майбутньої празької культури, коли союз дулібів був розгромлений аварами у 563 році. 

      Історики досі ведуть активну суперечку відносно прабатьківщини індоєвропейців – євразійські степи, Передня Азія, а саме її малоазійський регіон, циркумпонтійська зона, тобто територія довкола усього стародавнього водного басейну, де нині існує Чорне море, чи взагалі Балкано-Карпатський регіон Старої Європи. Не відкидається при цьому також варіант, що окремі племена майбутніх індоєвропейців мали власну прабатьківщину у різних місцевостях перелічених регіонів, але спромоглися в свій час зібратися разом на північно-західному узбережжі нинішнього Чорноморського басейну та на берегах його чисельних річок [395].

           Зараз краще від інших досліджена, археологічно, шумерська лінія розвитку індоєвропейської цивілізації, яка пов’язана із старовинним городищем Шахри-Сохе, що знаходиться на кордоні нинішніх Ірану та Афганістану. На праминуле місцезнаходження центру розвитку саме цієї лінії шумерської цивілізації в Європі певним чином вказують глиняні таблички із протошумерськими письменами, які сотнями знайдені у багатьох місцевостях Подунав’я. 

           Однак у межиріччя Тигра та Єфрату давні пращури шумерів, халдеї, зайшли ще набагато раніше і вже у середині ІХ тисячоліття до нашої ери ними було збудоване там найдревніше місто на планеті – Гандж-Даре. Сталося таке за 8.450 років до нашої ери. Це найдревніше місце було однак чомусь випалене у середині YІІ тисячоліття до нашої ери і замість нього халдеями, в тій самій місцевості, було збудоване вже нове місто, Тепе-Гуран. Халдеї, цілком азіатський народ, вже мали на ту пору ієрогліфічну письменність малюнкового характеру, знали про існування циклу прецесії земної вісі у 25.920 років, та навіть спромоглися зберегти для людства пам'ятку про визначну астрономічну подію тієї прадавньої пори, яка відбулася аж 11 тис. років тому – вибух Наднової зірки.