8і.Історичний відступ. Подальший розвиток набутків людства..

 8і.Історичний відступ. Подальший розвиток набутків людства.

 на сторінку

______

Загальна чисельність осіб з більшим розміром мозку та вищими інтелектуальними можливостями, названих людським суспільством згодом кроманьйонцями, які після проходження «голкового вушка» міжльодовикового періоду домінували у генетичному плані, в ту давню пору (вже) невпинно зростала. Дослідження ними існуючого світу дозволяло тим особам з’ясовувати для нього та розробляти у своє наступне користування таке, про що люди в минулому навіть й не здогадувалися. Разом з тим значно вища у окремих осіб цієї прадавньої людської спільноти інтелектуальна міць, як тепер цілком зрозуміло, вже із самого початку стала потребувати від тих давніх кроманьйонців винаходу якихось реальних можливостей для їхнього власного особового самовизначення та для передачі набутих ними знань нащадкам. Звичайно оскільки із ще неіснуючою письменністю поставали тоді великі проблеми, то перші пошуки (наступних) можливостей для спілкування невдовзі призвели до того, що спочатку цими кроманьйонцями виявилися закладеними підвалини вже зовсім нової, принаймні іншої за усіма своїми ознаками, древньої кам’яної культури.

Однак саме в ту прадавню пору у суспільства людей виникли також вже перші спроби закріпити ту інформацію, яку вони спромоглися отримати, щоб зберегти її та передати нащадкам, іншим шляхом. Давні (ритуальні) написи текстів у Карпатських святилищах та ідіограми на малюнках в печерах Іберії виникли при цьому майже одночасно, а саме ХХХY тисяч років тому. Існування таких рознесених далеко географічно місць фіксації інформації, окрім часового збігу їхньої появи, ще більше дивує тією обставиною, що вони обидві читаються по одному сілабарію – записів Кам’яної Могили, які (однак) були зроблені тільки за ХІІ тисяч років до нашої ери. Найбільш вірогідний висновок з такого – походження виконавців обох тих прадавніх (інформаційних) записів із єдиного центру, який, за усіх означених обставин, виник та існував в минулому саме у Сахарі. Таким чином, наразі, в тій місцевості і з’явилися, скоріше за все вже після проходження пори того міжльодовикового «голкового вушка», перші начатки протописьменості людства. Однак де саме і яким чином кілька десятків тисяч років поспіль набутки цієї минулої протописьменості зберігалася та розвивалася там, а також у землях Передньої Азії – залишається для нас, поки що, невідомим. 

 Зараз, звичайно, неможливо встановити якихось певних відповідностей поміж прадавньою (викопною) археологічною кам’яною культурою, залишеною цими кроманьйонцями, їхнім особовим антропологічним типом та якимось конкретним (нечисельним) народом, який вже (навіть) міг існувати на ту далеку праминулу пору. Якщо тільки події появи його у житті людства на такому (викопному) рівні дійсно вже мали місце ще у той давній міжльодовиковий період часу.

Бо на планеті Земля в останній, найбільш холодний в її історії за минулий мільйон років міжльодовиковий період часу, вже після Рисського оледініння, мешкала надто ще не чисельна спільнота осіб роду Homo sapiens sapiens, наступних кроманьйонців, а також первинних до них за своїм часовим походженням неандертальців. Між тим для локальних палеолітичних груп людської спільноти, творців верхньо та середньопалеолітичних кам’яних пам’яток, ця обставина визначала, цілком певно, нагальну потребу постійно перебувати тоді кроманьонцям роду Homo sapiens sapiens неподалік одне від одного. Бо наслідки саме такого тісного попереднього перебування людей, відносно популяційної історії палеолітичної спільноти людства, певним чином демонструє наявність, вже у мітохондальній ДНК усіх нинішніх осіб цього роду, ще й дуже давньої гаплогрупи U5, вік якої напевне становить понад 45 тис. років.  

Наявність у родословних усіх нині живущих людей гаплогрупи U5 безперечно свідчить про існування єдиного, при цьому дуже давнього, роду всього без винятку минулого людства. Звичайно, що про існування саме такого єдиного людського роду на планеті сповіщають також ще й значно більш давнішні генетичні набутки Y-хромосомного (генетичного) Адама XE "генетичний" , «єдиного батька» усієї людської спільноти, які були передані саме від цієї конкретної особи усім майбутнім його чоловічим нащадкам ще в пору 150 – 130 тисяч років тому. Останнє в повній мірі засвідчує нерекомбінована Y-хромосома усіх нині живущих чоловіків. Взагалі ж все без винятку населення Землі наслідує зараз по чоловічій Y-хромосомі ДНК єдиної людини, яка відома у релігійних віруваннях нинішних христіан під іменем «першородного Адама». 

Польові організації (новоствореного) людського інтелекту виявилися в минулому у повному полоні їхньої біологічної адаптації і тому були вимушені перекодуватися в язикові форми пізнання людьми навколишнього світу, а по тому і в наступні (відповідні до цього) набутки їхньої споконвічної памяті та досвіду [424]. Однак та біологічна адаптація таки безперечно була повинна поєднуватися для людей ще й зі збереженням першооснов самих польових інтелектуальних форм їхнього життя. Тому прадавні релігійні інститути кольорової семантичної передфілософської системи, хоч вони і не мали ще тоді подібної назви, постали найважливішою основою для такого збережання, яке відбувалося у минулому людському суспільстві коеволюційно. Разом із тим існування саме єдиної першородної особи не є якимось виключним явищем природи, існувавшим лише в житті (інтелектуально обтяжнених) осіб роду Homo sapiens, бо саме наслідування ДНК від єдиної особи популяції відбувалося, у свій час, також в африканських гепардів, та й не тільки у них. 

Реальні можливості досягти такого поєднання на ту давню пору забезпечила для всього людства благодатна земля південного континенту планети, Африки, де саме мешкав генетичний Адам, і де взагалі були відсутні прояви якихось явищ олединіння в усі минулі часи, окрім вкрай обмеженої площі земель поблизу гори Кілімонджаро та в її передгір’ях. Однак ті мітохондральні ДНК, які відповідають зараз за 70 % варіацій європейських родословних, виникли вже значно пізніше згаданих праісторичних часів, лише в пору середнього палеоліту, тобто «тільки» 25 тис. років тому, у середовищі популяції більш розвинутих осіб роду Homo sapiens sapiens, які мешкали тоді на землях іншого, азійського континенту, в Малій Азії та на його Середньому Сході.

 Звичайно, що при усіх своїх давніх переселеннях по світу люди завжди переміщувалися різними землями нашої планети вже саме зі своїми власними ДНК, та притаманними цій їхній генетичній структурі аутосомними білковими мутаціями, так званими «протеїновими маркерами». Існуючі зараз та в минулому давні протеїнові мутації (відомі також як білкові маркери), разом із іншими набутками ДНК пращурів, завжди унаслідувалися нащадками в цілком повній мірі. Так, наприклад, для чоловічої особи родом із островів Середземномор’я, яка загинула ще 5 тисяч років тому та одразу виявилася похованою у існуючому до цієї пори льодовику, що в повній мірі зберегло її ДНК, в наш час були знайдені на планеті аж, принаймні, 17 – 18 прямих нащадків!

 Разом з цим питання про те, де саме виникали та первинно закріплювалися у генетичних набутках людства згадані мутації, залишається, переважно, без відповіді. Ця відповідь обов’язково мусить бути узгодженою із результатами відповідних археологічних досліджень, які у нинішній азіатській глибинній місцевості ще й досі в повній мірі не виконані.