9і.Історичний відступ. Перебіги життя кроманьонців.

         9і. Історичний відступ. Перебіги життя кроманьонців.

 на сторінку

 Археологи вже цілком певно з’ясували, що навіть у початковому кам’яному періоді існування кроманьйонців із найновітнішою версією гену розміру мозку середня тривалість життя окремих їхніх представників різко збільшилася. По ступеню зносу зубів у щелепах доісторичних викопних осіб кроманьйонців було з’ясовано, що 30 тис. років тому чисельність осіб ободвох статей, вік яких в популяції безперечно перетинав межу в 30 років, зросла, у порівнянні із минулою порою, принаймні в 5 разів. Особи чоловічої статі, первісні «старці» кроманьйонців, почали після цього вже активно приймати участь у вихованні власних онуків, яких цілком могли дочекатися, бо жінки мусили народжувати тоді своїх перших дітей вкрай рано. Тим самим «старці» кроманьйонців мали змогу та спромоглися забезпечити передачу вже набутого ними життєвого досвіду особам наступного покоління.

Цей досвід передавався ними як індивідуально, тобто кожній молодій особі окремо, так і загалом всьому колективу прадавніх людей, у якому вони тоді мешкали. Звичайно, що для цього набутий досвід обов’язково повинен був винятково важливим для усього прадавнього суспільства та навіть певним чином визначати самі можливості його подальшого існування. Однак, не маючи ще якихось абстрактих категорій для належного визначення пізнаного, «старці» цих кроманьйонців виявлялися вимушеними спілкуватися зі своїми сородичами лише за допомогою образно-емоціональних засобів та відповідних до цього підходів. Започаткування на цю пору у нетрях того давнього суспільства живопису цілком певно свідчить про різкий стрибок, який відбувся ще в верхньому плейстоцені у самих темпах розвитку людського мозку. 

Змінений мозок тих неандертальців із новітньою версією гену Microcephalin вже виявився певним чином пристосованим для належної передачі дуже великої кількості обробленої інформації, об’єми якої, як вважається, збільшилися для нього на ту пору у 1010 разів. І при цьому навіть ще в часи раннього палеоліту саме набутки того стародавнього мистецтва живопису стали потрібними суспільству, бо вони виступали тоді практично єдиною доступною людям формою пізнання навколишньої природи та передачі набутих знань потомству. Саме в ту прадавню пору, як зараз вважається, у людей і склалася та міфоритуальна картина світу, яка виявилася згодом (постійно) зображеною ними у наступному мистецтві Близького Сходу та античності.

Після проходження “голкового вушка” собливо важливу роль в сценарії заселення людьми просторів планети Земля стала відігравати в пору раннього палеоліту північна місцевість Західної Африки, відома зараз як «пустеля Сахара». Зміна там погодних умов, внаслідок початку нового льодовикового періоду, напрочуд сприяла такому в цю пору. Локальні палеолітичні групи прадавніх людей, які її тоді населяли, вже постійно подорожували звідти до річки Нил та й ще далі, в землі Передньої Азії. А доволі низький рівень вод Середземного моря в пору (середнього) палеоліта, завдяки появі тоді (нового) великого льодовика, який «зв’язав на себе» значну кількість існувавшої на планеті води, дозволив окремим кланам неандертальців та первинних кроманьйонців навіть перебиратися із земель африканської Сахари в Західну Європу по мережі чисельних островів, які нині знаходяться вже глибоко під водою. 

В Іберії прадавнє художнє мистецтво кроманьйонців набуло тоді свого подальшого розвитку, а його образно-емоціональні засоби та підходи суттєво удосконалились. Так печера Грот Коня в Бургундії, де збереглося напрочуд багато прадавніх малюнків найвищої художньої якості, була задіяним кроманьйонцями для спілкування ще принаймні ХХХY тисяч років тому. Таку саму функцію «приміщення для спілкування» виконувала для них на ту пору також печера Лас Монедас в Іспанії, древня печера Альтамир та інші.

 Вже в далекому від наших часів давньому палеоліті «старці» кроманьйонців з’ясували для себе головний у будь-якому мистецтві принцип «членування образу» малюнків і тим самим ще в ту давню пору заклали підвалини розбудови майбутньої протописьменності. У франко-кантабрийських печерах збереглися панно із дуже давніми протонаписами, які, навіть через декілька десятків тисяч років, виявилися подібними до найбільш архаїчних написів ХІІ тисячоліття до нашої ери, виконаних (згодом) на піщаних носіях чисельних гротів і печер Кам’яної Могили, яка знаходиться на річці Молочна, поблизу від села Надеждіно, в Північному Приазов’ї України.

Кам’яна Могила – це холм прадавньої палеодюни, яка з’явилася на узбережжі Сарматського моря близько 12 млн. років тому. Він має зараз загальну висоту у 15 метрів, займає площу 200 на 300 метрів, та складається із 3 тисяч окремих піщаних плит, які створені зцементованими кварцовими зернятами, діаметр яких становить у середньому 0,3 – 0,4 мм. Подібне зцементоване піщане утворення в повній мірі характерно для наслідків багаторічних подій вітрового переносу (прадавнього) піску по узбережжю минулого Сарматського моря із наступним просіченням там його наносів цементуючими ці зернятка сольовими витоками [414].

  Однак дійсним мотивом, який позивав первісних передавачів пізнаного до їхньої мистецької творчості, ніяким чином не поставала потреба забезпечення лише їхнього власного самовизначення, до якого вони тоді вже безумовно піднялися. Бо головною функцією створених тими кроманьйонцями зображень виступала в ту пору саме культурна традиція, як певна сукупність та результат різних видів їхньої родоплемінної діяльності, досвід якої поступово накопичувався у кожному людському суспільстві та безперечно мусив передаватися нащадкам.

 Фактично мистецтво живопису було створено людством саме для осмислення, накопичення та передачі нащадкам вже набутого членами прадавнього людського суспільства досвіду. Це була головна функція цього мистецтва, бо тільки воно було спроможне передати тоді усю багатющу сукупність людських уяв про себе та навколішний світ, тобто головні життєві традиції та поняття прадавнього людського суспільства, від одного його покоління до іншого. При цьому художнє мистецтво робило це цілком явно та зримо, а усні доповнення до виготовлених зображень також не зникали тоді без сліду, бо скоріше за все постійно та в повній мірі передавалися тими розповідачами, які їх наразі обов’язково коментували, наступним поколінням.

Таким чином набутий досвід пращурів поступово перестав втрачатися, що суттєво прискорило довготривалий процес соціальної організованості прадавнього суспільства та постало важливою складовою для появи на планеті самої людської цивілізації. Бо система керування в суспільстві, яке налічує лише декілька десятків, або навіть сотень осіб, тобто в невеличких первинних общинах-кланах, зовсім інша ніж та, яка повинна опікуватися життям та долею великої спільноти у тисячі осіб. А саме такими великими спільнотами людей, навіть при звичайному у прадавнину подвоєнні їхньої чисельності за 500 років, поступово стали виступати спочатку клани, потім окремі племена, а згодом союзи цих племен.

В наступні часи малоазійські племінні союзи, об’єднавшись разом, спромоглися вже розбудувати окремі держави, прикладом яких постає давній Шумер, що з’явився у межиріччі Тигра та Єфрата не пізніше ІY тисячоліття до нашої ери. Таке сталося, однак, тільки після «зворотної міграції» в цю місцевість декількох племен із циркумпонтійської зони, створеної в свій час спільнотою (майбутніх) індоєвропейських народів, про що мова буде далі. Однак певним чином з’ясувати міграційні події в прадавній історії нинішнього людства дозволило, разом з тим, лише прискіпливе дослідження ДНК усіх нині живущих на Землі чисельних народів та племен, кількість окремих варіантів якої вже перевищує 420.000.

          Звичайно, що на землях Європи, вистиглих ще в праминулу пору передостаннього Рисського (Дніпровського) грандіозного олединіння, яке на її північних територіях йменувалося олединінням Заале, а також і в період часів наступного за ним міжльодовикового (але холодного!) періоду, робити людям було ще нічого. Бо ця промерзла, а потім ще й просичена вологою земля ніяким чином не могла забезпечити прадавніх споконвічних «збирачів», мисливців та рибалок, достатньою кількістю їжи. Тому місцем їхнього постійного проживання із самого початку людської історії поставав саме континент Африки, яка сотні тисяч років була прямо пов’язаною із життям первісних людей, а в ньому, згодом, переважно місцевість Сахари. Спочатку саме в Африці мешкали давні могутні (бокові) пращури нинішнього людства, неандертальці, які ще в далеку прадавнину розійшлися звідти повсюди, наразі переважно на північ та північний схід, в землі інших континентів Землі. Звичайно, що їхні наближчі родичі, особи роду Homo sapiens, майбутні кроманьйонці, (спочатку) також проживали саме в цій благодатній місцевості.

Величні озера та широкі ріки давньої Сахари, які вже існували там в пору початку нового (останнього) оледініння в Європі, яке змінило попередній спекотний клімат в північній Африці на цілком помірний, створювали в цій місцевості для людей кам’яного віку найліпші умови для існування. Різноманітна розкішна рослинність земель Сахари забезпечувала тим палеолітичним «збирачам», споконвічним мисливцям та рибалкам, цілком достойне існування. В ній знайдено зараз безліч місць, де кроманьйонці в свій час постійно мешкали – чисельні залишки їхніх кременевих виробів з часом нікуди не зникають. 

Спочатку, при невеликій кількості прадавнього населення, у палеолітичних мешканців місцевості Сахари взагалі не виникало потреби в пошуках іншого харчування ніж м'ясо диких звірів, філе риби, а ще різноманітних їстивних рослин та фруктів. Стимули для такого у вологих субтропіках з достатньо рівним кліматом були відсутні. Однак періодичні посухи в цій місцевості, які інколи все ж таки відбувалися, таки спонукали частину прадавніх кроманьйонців, що її населяли, через якийсь час, на поступове дослідження сусідніх із Сахарою земель. Разом з тим, навіть після того як клімат знову поставав в тій Африці цілком сприятливим для проживання, те ж саме могло відбуватися вже з іншої нагоди – жінки встигали народжувати тоді аж по 4 – 5 дітей, внаслідок чого загальна чисельність тієї (африканської) людської спільноти стала, ближче до пика Вюрмського оледініння, поступово зростати, а у 22 тисячолітті вона перевершила чисельність цілком успішних по своєму минулому житті бушменів, і для кроманьйонців цієї пори дослідження сусідніх земель поставало взагалі неминучою життєвою подією.

 Саме внаслідок жорстоких погодних умов на перенаселення земель нівнічної Африки вже 50 тисяч років тому почалася міграція існувавшої там тоді людської спільноти на Близький Схід по узбережжю Середземного моря. В Євразії також протікали тоді чисельні річки, а цілком подібний до сахарського рівний (середземноморський) клімат існував на землях Аравії, нагір’ях Ірану та в Афганістані. Саме звідти, згодом, нащадки цих кроманьйонців «зайшли» вже у Східну (Стару) Європу, а також повернулися в Єгипет. Бо на землях азійського континенту ті давні кроманьйонці спромоглися в минулу пору поступово сформувати вже (надто) багаточисельну спільноту різних племен та племінних об’єднань, частина з яких, в наступному, була просто вимушена мігрувати звідти на ще досить малонаселений тоді європейський континент.

Між тим в північних землях Африки природних ресурсів для тих людей, які там залишилися і чисельність яких поступово перевищила чисельність бушменів та продовжувала невпинно зростати, стало вже взагалі не вистачати. Археологічні дослідження залишків кісток спожитих тварин свідчать, що місцеві мешканці Сахари почали приручати та одомашнювати там худобу ще 17 – 15 тис. років тому. Таким чином люди вже в ту давню пору намагалися створювати надійну систему свого життєзабезпечення, бо тільки це дозволяло їм не залежати від сезонних змін, які відбувалися протягом року в кожній із місцевостей Землі, та нівелювати наслідки посух.

 Згодом настала черга рослин, спроби вирощування яких тими прадавніми людьми розпочалися в Сахарі ще 12 – 10 тис. років тому. Все це сукупно, тобто потреби в продуктах споживання та надійні засоби їх задовольнити, не спираючись при цьому лише на мисливство та примітивне «збирання», виникло у минулих людей вже наприкінці кам’яного віку їхнього існування, тобто саме у середньому палеоліті.

Історію цього періоду ілюструють чисельні фрески, які знаходяться в різних місцях минулої Сахари та збереглися там до нинішніх часів. Найбільш відомі з них чисельні фрески Тассілі, кількість яких сягає 30 тисяч. Як показали проведені дослідження, вік певної кількості цих фресок безумовно становить принаймні 12 тис. років. Фрески у постійних капищах окремих кланів, які використовувалися на протязі багатьох тисячоліть, люди згодом продовжували створювали безупинно. Саме така мистецька творчість сприяла належній передачі набутого пращурами досвіду майбутнім поколінням нащадків. А на території України роль подібного постійного капища клану (чи кланів) для передачі набутого досвіду стали відігравати, в свій час, гроти і печери Кам’яної Могили, та її чисельні, існуючі там на окремих зцементованих піщаних носіях, зображення-написи, також створені ще прадавніми мешканцями цього регіону.

Пік заселення Сахари людьми настав за 6,5 – 4,7 тис. років до нашої ери, коли вона ще виступала квітучим раєм для прадавніх людей, однак після тієї пори чисельність населення цієї місцевості почала вже поступово скорочуватися, в першу чергу внаслідок постійної міграції його на схід, спочатку в долини річки Ніла, де була створена єгипетська цивілізація. Та майже повне переселення людей із тієї Сахари на інші землі відбулося 2,7 тис. років тому, оскільки саме тоді її клімат (знову) досить різко змінився на цілковито посушливий.

На ту пору причин подібних змін клімату в цій місцевості взагалі існувало декілька. Одна була цілком астрономічною і пов’язується із постійною прецесією земної вісі, період якої становить 26 тис. років. Внаслідок такого у минулому, а саме наприкінці кам’яного періоду, відбувалося поступове зміщення земель північної півкулі планети до протистояння із Сонцем літом, коли відстань до нього найбільша, але тепла до Землі все одно надходить досить багато. Саме таке, літнє, протистояння земель Європи із Сонцем має місце й у нинішні часи. Однак відсутність великої водної поверхні у північній півкулі Землі не забезпечує пом’ягшення її літнього клімату, як це в дійсності мало місце 13 тис. років тому, коли до Сонця літом були спрямовані величезні океани її південної півкулі. Таким чином, із суто астрономічних причин, клімат Сахари тоді, внаслідок прецесії земної вісі, просто повинен був поступово ставати все більш спекотним та посушливим.

Другою причиною, як вважає переважна більшість нинішніх дослідників, постало дуже розвинуте на ту пору в Сахарі домашнє скотоводство, яке призвело до тотального винищення свійськими тваринами рослинного покрову її земель. Внаслідок такого там на велику глибину поступово відійшла волога і навіть коріння акацій, яке зазвичай сягало там довжини у 35 метрів, виявилося неспроможним забезпечити ці зовсім невибагливі рослини водою. Так, замість квітучої землі, людина тоді, чи не вперше, створила на Землі голу кам’яну пустелю власними зусиллями. Однак витоптування пасовищ надто чисельними свійськими тваринами було не лише виключним «надбанням» Сахари – ще в період від 6.500 до 6.000 років до нашої ери стада (місцевих) свійських тварин вже перетворили на суцільну пустелю ще й квітучу до тієї пори долину азіатської річки Йордан, яка так потім і не відновилася.

Додатково цьому процесу сприяв ще й поступово зростаючий парниковий ефект, який забезпечував газ метан, значно ефективніший в цьому сенсі від двооксиду вуглецю – саме продукт життєвої діяльності надто вже чисельних домашніх свійських тварин, які з’явилися у людського суспільства наприкінці кам’яного періоду його існування. Розклад означеного метанового парникового газового агента, який відбувається під дією ультрафіолетового випромінювання Сонця за 10 років, вже не встигав тоді за темпами зростання його загальної кількості, обумовленої постійним відновленням цього життєвого агента надто чисельною домашньою худобою. Внаслідок того, що кількість осіб людської спільноти також поступово зростала, а їсти їй (чомусь) хотілося постійно, чисельність різноманітних свійських тварин на Землі збільшувалася безупинно і парниковий ефект почав в ту пору невпинно та поступово посилювався.

Коли північна півкуля Землі, внаслідок еліптичності орбіти та змінного нахилу вісі планети, починає отримувати від Сонця менше тепла, як це має місце у нинішній часовий період, землі цієї півкулі повинні потроху охолоджуватися і на них мусить розпочинатися фаза вже наступного льодовикового періоду. Оскільки, без врахування дії сумарного парникового ефекту, який обумовлює наявність в атмосфері планети двооксиду вуглецю та метану, середня річна температура на Землі була б аж на 370 С нижчою від існуючої. З суто астрономічної точки зору початок наступного, тобто вже нинішнього, льодовикового періоду в історії Землі повинен був припадати, таким чином, ще на пору у 5 тис. років тому. В цьому випадку зараз до Сахари вже безумовно б повернулися її вологі субтропіки і там мав би існувати рівний та достатньо вологий клімат.

 Між тим, на додаток до згаданого, останні два століття нинішнє людство почало також активно розвивати ще й важку промисловість, яка постійно викидає у довколишнє повітря додаткову кількість двооксида вуглецю. При цьому у наступному столітті таке саме стало безупинно відбуватися ще й при експлуатації надто вже чисельних автомобілів, які буквально «розплодилися» по усьому світу та заполонили його. В результаті лише за останні півстоліття загальна кількість двооксиду вуглецю в земному повітрі значно підвищилась, від звичних для природи тисячелітніх рівнів 285 ppm до нинішнього його (який вже стає жахливим) рівня аж у 410 ppm, що призвело до ще одного зростання парникового ефекту атмосфери і взагалі до аномального потепління клімату усієї планети, середня температура якої у північній півкулі збільшилася (лише) за пів століття майже на 0,80С. Таким чином «маємо те що маємо» – надто вже потужні, метановий та двооксиду вуглецю, парникові газові агенти перевернули все для нинішнього людства «догори дригом».

Зменшення аномально високої температури на планеті принципово можливо, але потребує значних коштів та часу для реалізації необхідних для цього дій. Використання для пониження парникового ефекта постійних викидів в атмосферу нанорозмірів часток оксиду алюмінія та алмазів, які будуть відзеркалювати собою назовні від Землі частину існуючого випромінювання Сонця, цілком досяжне, але лише після середини ХХІ сторіччя та при щорічних затратах на кожного з мешканців принаймні по 5 доларів США.

Динозаври, які також мали цілком розвинутий для достойного існування мозок, але (чомусь) так і не спромоглися за сто тридцять мільонів років досягти тієї польової солітоно-голографічної форми життя, якою володіє зараз людство, подібної шкоди довкіллю не зробили, хоч їхня минула популяція існувала на планеті у 70 разів довше, ніж на цю пору мешкає в ній (надто ще нерозумний?) Homo sapiens sapiens. Можливо що досягнуті окремими його особами розумові набутки та спроби отримати за їхньою допомогою той рівень існування, якій раніше взагалі не був властивим самій природі тієї (інтелектуальної) живої істоти, не таке вже й велике щастя для усієї нинішньої сукупної спільноти утворень на основі білково-нуклеінових форм - людського суспільства? Людство, як певна сукупність його осіб, діючих при цьому переважно індівідуально, взагалі невпинно наближається зараз до (якоїсь) інтелектуальної «чорної діри». Змінюючи довкілля та еволюцію власної білково-нуклеїнової основи, та цілком ігноруя при цьому споконвіку існуючі косно-планетарні інтелекта, воно йде вже до власного самознищення, як цілковито природнього космічного процеса закінчення у світі будь чого. Навіть виникли думки, що подібне самознищення може відбутися із тим людством вже буквально зараз, у найближчі два століття його життя [424].