53. Прізвище роду та його військова служба.

 53. Прізвище роду та його військова служба. 

   на сторінку     

_______

         Як вже згадувалося раніше, визначити носія особового імені-прозванія Nas, прадавнього пращура-протопласту (майбутнього) роду Нецевичів, не лише досить важко, а практично взагалі неможливо. Однак для конструювання цього прізвища тоді було безумовно взято ім’я-прозваніє принаймні ще діда того першого очільника цієї родини, який заклав підвалини рода (майбутніх) Нецевичів в Чорній Русі. А вже у 1420 році на теренах Волині безумовно мешкав важко озброєний військовослужбовець, член цього роду, із патронімічним прізвищем необхідної по законам слов’янської мови конструкції, Nasewicz. Найвірогідніше особове ім’я цієї особи, як це зазначено в документі 1440 року, було Ігнатій "Нецевич Ігнатій" [380]

        Саме на етапі керованого владою переселення русь-литвинівської шляхти в Волинь, на ловах королівських при Вітовті "син Кейстута, великий князь литовський", Владиславі "Варнский, Владислав ІІІ польський король" та Казимирі "Казимир ІY Ягеллончик, великий князь литовський, згодом польський король" , в “поліссі” північної частини Ковельського повіту, а саме в Смидінській землі, рід Нецевичів отримав досить великі орні ґрунти (близько 138 га), луки, ліс, урочище та іншу необхідну при хазяйнуванні нерухомість. Добра земля в селах (Пустий) Хотівль та (Острів) Хотівль, в також земля під містом Вижва на річці Вижівка, були даровані та довічно записані, на умовах несення з неї панцирної військової служби, (державному) мігрантові з роду Нецевичів, ім’я якого, скоріше за все, було Ігнатій  "Нецевич Ігнатій"   

       А ще саме йому були записані там добра та ґрунти в селах Городищі, і, можливо, Мизові, яке знаходилося у 15 верстах, а також безумовно в селі Паридуби (в 16 ст. – Поридуби). Загалом всі ці земельні дарування цьому мігрантові становили тоді 10 влок. В Російській Імперії у 19 ст. згадані землі стали Седлищенською волостю, Ковельського повіту, Волинської губернії. Документи про це давнішнє дарування рід спромігся зберегти аж до 1663 року, принаймні в вигляді «дарчих грамот» князя Михайло Сангушко, "ковельський князь" [10]. 

         Найвірогідніше, що в часи переселення в Україну прізвище того мігранта, на (проміжній) батьківщині сформоване саме за законами фонетики русь-литвинівської (старобілоруської) мови місцевості, де цей рід раніше не менше ста років поспіль мешкав, було Нацович "Нацович, окремий рід" Але за законами фонетики розповсюдженої тоді в землях Галицько-Волинського князівства польської мови, його прізвище могли там одразу писати як Nacewich та Necewich або Nacewski та Necewski [21]. Разом з тим у декількох документах цієї прадавньої пори збереглося також попереднє, істинне написання прізвища цього роду виразно прусської основи – Nаsewich.

        Не маємо ніяких певних подробиць стосовно історії життя засновника українського відгалуження згаданого рода прусської основи в землях Волині. Однак безперечно, що в нього була родина та діти, принаймні троє синів, саме яким батьком була залишена там спадщина. Цей першозасновник роду на землях Волині, як і його власні батьки, притримувався православного віровизнання, та визнавав його разом зі своєю родиною. Саме православ’я було споконвіку розповсюджено в Ковелі, а в сусідньому до Паридуб селі Смидіно Микільська православна церква безумовно існувала та функціонувала вже навіть у середині 14 ст.

         Оскільки означений Ігнатій Nasewicz народився наприкінці 14 ст., то слід вважати, що це сталося в батьковій родині, яка вже носила це родове прізвище-прозваніє. Саме Ігнатій  за відсутності будь-яких свідчень про його кревних пращурів, виступає першозасновником (майбутнього) роду Нецевичів, принаймні тієї з його гілок, яка згодом виявилася «осадженою» в землях Волині.

         Через деякій час помешкання в анклаві із давньою русинською (староукраїнською) мовою спілкування закони фонетики цієї мови призвели до постійної зміни записів прізвища засновника в цій землі на суто українське – Нецевич із двома м’якими за вимовою голосними літерами «е». Звичайно запис остаточного по формі українського прізвища роду латиницею, при відтворені його на польській мові – Neciewich "Нецевич" , також цілком певно потребував, щоб сполучення двох латинських літер “іе” читалося при його вимові як одне м’яке “е”. Таке, згідно законів фонетики польської мови, також безумовно задовольнялось. 

            Оскільки ж русинська мова, на відзнаку від російської, сприйняла до свого словарного запасу доволі багато слів із польського словника, в тому разі таких, які мали ці сполучення двох латинських літер, “іе”, то для визначення необхідності їхнього постійного м’якого прочитання, та належної заміни цього сполучення при запису слів кирилицею, до української абетки взагалі була введена окрема, завжди м’яка за своєю вимовою, літера – “є”. 

           Однак в даному випадку, щоб не лише відбулося м’яке прочитання голосної літери “є” при вимові цього прізвища сучасною українською мовою, але щоб зазначити ще й вимоги фонетики її стародавнього (русинського) варіанту по м’якому прочитанні в ньому приголосної літери “ц”, виявилося простіше за все, для об’єднання обох цих фонетичних вимог при записі прізвища, одразу використати там ще й комбінацію двох українських “м’яких” літер, “іє”. Разом з тим треба було б, звичайно, не лише проголошувати про пом’якшену вимову в тому, або подібному за конструкцією, прізвищі першої голосної літери “е”, але й взагалі наважитися замінити її, вже саме при його записі, зазначеною вище комбінацією двох українських “м’яких” літер, “іє”. Тому згодом запис прізвища розглядаємого в цій розвідці роду вже прийняв «остаточну» саме для фонетики русинської мови форму, м’яка вимова голосних літер якої передавалася тим, суто українським по абетці, літерним відтворенням – Нецієвич або Нецієвскі " [22].

           Принаймні, як вважали окремі дослідники на початку 19 ст., в привілеї на пусте Ярополкове дворище, виданому ще у 1427 році, прізвище його нового володаря було вже, буцімто, записаним саме у такій «примусово» м’якій формі його вимову, бо на польській мові вони відтворювали його тоді як Nieszewicz "Nieszewicz Jasko, особа окремого роду" (Jasko) [198]. Тобто, з точки зору (польських) нащадків, які жили через чотириста років по тому, така вимова прізвища подібної конструкції вже в той прадавній час була у пращурів правилом, згідно законів фонетики давньої русинської (староукраїнської) та старопольської мов [380]. Дійсно, згодом такі заміни однієї латинської «е» через сполучення двох латинських літер «іе», на початку належного прізвища, відбувалися, реально, досить таки часто.

           Так в документі 1619 року, оригінальний текст якого зберігся, прізвище одного з членів розглядаємого в цій розвідці роду було занотовано на латиниці, у «повно розмірному» варіанті його написання, взагалі досить таки незвичним для наших часів засобом – Nieciejowski [140]. Це означає, згідно законів фонетики староукраїнської мови, його вимову як Нєцієйовські, з використанням двох українських “м’яких” літер “є” та (примусовою) м’якою вимовою двох приголосних “ц” і “н”, а його вимову спорідненою російською – як Нецеёвский (або згідно її попередньої транскрипції – Неціовский "Nieсiejowski).

             І схожим чином писалося, вже у «скороченому проміжному» варіанті, прізвище осіб одного з Домів згаданої у попередньому розділі родовитої польської і литовської шляхти наприкінці 18 ст. – Nieciewskі, тобто означений рід таки зберігся та не втратив свого давнього прізвища до тих часів. Таким чином він безперечно існував постійно понад два століття поспіль у буремну пору середньовіччя на теренах України-Русі [196].

           Між тим типова заміна прадавніми писарями окремих літер та деяких їхніх сполучень в словах із польської мови на латиниці (наприклад c-cz, s - sz, i-ie і таке інше), особливо тих, які означали власні назви географічних пунктів, а також окремі прізвища та імена, була тоді скоріше за все правилом і взагалі не бралася до уваги в середні віка. В результаті маємо суттєве різноманіття записів певних прізвищ, особливо на різних діалектах слов’янської мови, а частина з тих писарів мала ще й власні уподобання при замінах деяких літер кирилиці на літери латинські, та навпаки, тому зараз ці прізвища доводиться виправляти, щоб не збільшувати чисельність прадавнього загалу та хоч деякою мірою забезпечити дієвість існувавших тоді законів фонетики. Звичайні описки тих писарів додають до цього все інше і їх також наразі треба постійно брати до уваги.

            Сполучення двох латинських літер “іе” саме на початку прізвища роду, який досліджується, збереглося також в документі 1659 року [154]. Та й взагалі у зазначені часи українська “м’яка” голосна “є” використовувалася в усіх подібних за конструкцією прізвищах, які починалися літерою “н”, за якою йшла голосна “е”. Принаймні у 1680 році, в поміннику Ввіденської церкви у ближніх печерах Києво-Печерської лаври, в поминальному записі по своїй чисельній малечі київського міщанина із структурно дуже близьким для членів розглядаємого в цій розвідці роду прізвищем – Нєчаєвич (Сила Іванович), запис його прізвища стародавніми ченцями на русинській (староукраїнській) мові був зроблений саме означеним вище чином, тобто через дві “м’які” українські голосні літери “є” [188].

           Але прискіпливе виконання розгляду чисельних фонетичних розвідок подібного плану в записах прізвищ по стародавнім варіантам русинської, української, білоруської та польської мов може спрямувати цю генеалогічну розвідку далеко в сторону від самої суті справи. Тому було вирішено, кінець-кінцем, просто зупинитися на варіанті запису згаданого українського прізвища на сучасній українській мові саме у наведеному вже вигляді – Нецієвич "окремий рід" . Щоб хоч таким чином чітко відрізняти його прадавніх українських носіїв від їхніх родичів, різних за місцем свого походження, де вони власне отримували сформоване по законам мови цієї місцевості прізвище, а саме тих членів роду Нецевичів, про існування яких буде йти мова у наступних розділах розвідки [22]. Бо вже до цієї форми у переважній більшості випадків трансформувалося дійсне прізвище цього українського роду при існуванні його декілька сторіч поспіль в російськомовному, та взагалі великоруському середовищі, яке заперечувало існування будь якої «української мови» і навіть забороняло читати на ній молитви в церквах.

          Разом з тим є певний сенс прискіпливіше розглянути записи аналізуємого прізвища на латиниці, з урахуванням законів фонетики староукраїнської та польської мов, при “скороченому проміжному” варіанті давнього його давнього запису – Nieciewich (Nieciewski) "запис прізвища на латиниці" , який багато разів використовувався на Правобережній Україні-Русі у судових документах 18 ст. [196]. Бо саме така форма запису цього прізвища, безумовно вже українського, але по своїй суті ще цілковито прусського, використовувалася за триста років до цього в документі, який було складено ще в 1420 році (індикта 4).

           Мова йде про перепис (регістр) хоругв, який було виконано в той прадавній час “за власної волі господаря Короля його милості Владислава-Ягейло другого [189]. В ті далекі часи так воно сталося, що аж до кінця 17 ст. в роду на той час стольника та мечника мстиславського Владислава Перхуровича Купця "мечник мстиславський" (Kupcia), як родинну реліквію, зберегли пергамент, на якому у згаданому позаминулому 1420 році під Ражтемборком (згодом – Растемборк) був зроблений регістр полка Василя із Жиндрана Косціолковського "полковник " .

           Містечко Растемборк, а по німецькі Растембург, знаходилося в повіті Rastemburg, regierungsbezirk Konigsberg (Krolewicka), який перебував тоді в складі Східної Пруссії – ось в яку далину закидала на ті часи русинські полки з Волині нелегка доля вояків. Це один з двох виготовлених екземплярів регістра, який не був згодом, як це належало тоді, переданий з канцелярії того полку до коронної метрики або скарбниці. Цей полк налічував у своєму складі 7 хоругв і на чолі однієї з них перебував в ті часи далекий пращур роду зазначеного стольника – Перхур Перхурович Купця "ротмістр" , ротмістр його королівської милості. З якоїсь нагоди саме до рук цього ротмістра в ту позаминулу пору чомусь потрапив і в результаті залишився зберігатися в його роду пергаментний полковий регістр, який мав привішені на шнурах печатки полковника та усіх шістьох його ротмістрів. Зміст цього пергаменту “слово в слово” був вписаний 10 січня 1687 року до вілкомирських земських книг.

          Тут одразу виникає багато запитань: яким саме чином потрапив тоді, наприкінці 17 ст., з Волині до Жмуді той пергамент, або де та у кого, скоріше за все, він там зберігався аж чверть тисячоліття поспіль, бо Жмудь знаходилась буквально поруч із нинішнім Калінінградом, який раніше був Koninsberg. Але все це передбачає вже необхідність визначатися із родоводом тих Купців "окремий рід" , що не є метою цієї розвідки. Згодом зміст цього пергаменту, який було втрачено, із належно виготовленої копії (випису) з означених вілкомирських земських книг був у 1689 році ще й перенесений до книг головних трибунальських справ. Саме звідти вже була зроблена та письмова копія, яка існує зараз в вигляді окремого документа того регістра і про яку буде йти мова далі [189]. 

          В цьому документі зазначається, що у панцирній хоругві полку, якою командував ротмістр Дмитро Довкевич  "ротмістр," , та яка мусила налічувати 50 вершників, на приведених ним особову до шеренг того полку 12 конях сиділо 7 шляхтичів та 5 рабів. Першим з тих шляхтичів якраз і була зазначена особа на згадане вище за конструкцією прізвище, яке починалося літерою “н”, за якою йшла голосна “е”. Але воно виявилося записаним в тій останній, вже четвертій письмовій копії полкового регістру у трохи зміненому, в порівнянні із досліджуємим в цій розвідці прізвищем, вигляді – Niesiewskі взагалі без зазначення імені його носія.

           Між тим у переліку давніх цупких литовських чоловічих імен, які починалися кириличною літерою “н” та закінчувалися саме літерою “с” (“s”), існувало лише єдине – Нос, від основи якого могло сформуватися і таки формувалося належне родове литовське прозваніє. Згідно законів фонетики старобілоруської (русь-литвинівської) мови, якою споконвіку користувалися у великому князівстві Литовському, за відсутності власної (аукшайської) письмової, це прізвище могло бути записано тоді лише як Носович . Ця канцелярська письмова мова офіційних документів великого князівства Литовського також йменувалася у дослідників русинською, та згодом стала називатися чомусь западно-руською, але фонетика її базувалася виключно на старобілоруському діалекті слов’янського язика.

           Дійсно, через сторіччя, в узагальнюючому “пописі” всього війська князівства Литовського 1528 року, особи з прізвищем Носович зустрічалося багато разів і лише одного разу в ньому було зафіксовано боярина, який мав (дійсно пруське за основою) прізвище Насевич. При цьому той боярин, на відзнаку від усіх інших, не належав чомусь до війська певного воєводства, волості або повіту. Разом із явним порушенням в записі цього прізвища законів фонетики старобілоруської мови, при його відтворенні кирилицею, яку писар, цілком можливо, просто не виправив, він однак, кінець кінцем, таки залишив чомусь цього (єдиного тоді) фантомного боярина “без фундаменту”. 

           Однак при копіюванні давнього документа 1420 року переписувач подібної помилки, скоріше за все, не зробив. Суть незвичних для наших часів змін записів полягає там лише у заміні однієї літери в конструкції двох прізвищ, тоді як насправді його старовинний запис лише реально відтворив те, що споконвіку цьому прізвищу належало – саме його іменну (прусську) основу Тобто в дійсності прізвище панцирного військовослужбовця-шляхтича, походження якого було прусським, таки мусило було бути Niesiewski. Бо саме таке прізвище було згадано також в привілеї, який був, буцімто, наданий Ігнатію (Нецевичу)  королем Владиславом ІІІ у 1440 році "Варнский, Владислав ІІІ польський король" [380].

           І в інших окремих випадках латинська літера “s” при записі прізвища подібної конструкції таки існувала насправді. Так, наприклад, порох добржанський животовського деканату, тобто землі саме (минулої) Пруссії, був записаний в документі під прізвищем (Ян) Niesiewich "Niesiewich Jan," [190]. Принципово може існувати ще й інший варіант запису схожого прізвища подібної конструкції – Niesieсki. Між тим саме прусської основи (дійсне) прізвище Niesieсki у ті часи неодноразово відтворювалося писарями як Nieсieсki (та навіть Nieczycky), тобто заміни літер були в стародавній польській мові цілком постійним та звичним для того суспільства (і писарів) явищем [200].

            Так само це явище трансформації прізвищ виглядало й в Московському царстві, де навіть у 1685 році було видано царський указ, який наголошував: «ежели в чьем либо имени или прозвище, не зная правописания … по природе тех народов, в которых кто родился, будут меняться отдельные буквы, то никого по этому делу в бесчестье не ставить» [338]. Настільки частим явищем виступала у писарів тих часів подібна трансформація особових прозваній.

           Визначити місце формування полку Василя із Жиндрана Косціолковського "полковник " досить таки легко, бо по багатьом десяткам прізвищ, в тому разі цілковито унікальним, регістр його вояків співпадає з прізвищами тих родів, які наприкінці 16 ст. мешкали в сільських місцевостях поблизу міст Володимира, Ковеля та Луцька. Тобто, не зважаючи на 150 років «постійних набігів» татар і турок, усі ці роди на тій території збереглися. Тому чи взагалі відбувалися ті набіги, принаймні на ці місцевості, або чи мали вони там якісь суттєві наслідки для її постійного населення, окреме питання, торкатися якого в цій розвідці не будемо.

           З цієї ж самої місцевості походили у 1420 році також окремі шляхтичі із полкового регістра, для яких в ньому взагалі виявилися наведеними місця їхнього постійного помешкання. Таким чином означений Niesiewski, найвірогідніше, вже був, на час формування цього полку, мешканцем цієї волинської місцевості, але, судячи з напису його прізвища латиницею – ще таки її досить недавнім мешканцем. Наявність значної кількості волинських мешканців в цьому військовому підрозділі була цілком можливою, бо саму місцевість Волині було віддано “під руку” великого князя Вітовта раніше , у 1393 році, а маси литовців почали навіть емігрувати туди ще до того, саме за часів коронації Ягайла. І тому вони, кінець кінцем, виявилися залученими там до служби у діючому тоді війську.