54. Підвалини роду. Початок.

54. Підвалини роду. Початок.

  на сторінку   

______

        Саме панцирний військовослужбовець верхи з Волині вже на початку 15 ст., та єдина у полковому регістрі особа на прізвище Niesiewskі " Niesiewski, окремий рід" , може вважатися засновником, або принаймні сином засновника, гілки рода бояр-шляхти Нецевичів в споконвічній місцевості минулого Галицько-Волинського князівства, генеалогія якого досліджується в цій розвідці

        Про життя прямих нащадків того засновника, які у середині 15 ст. залишилися “на дворах” в селах Хотівль, Городищі, Мизові та Паридуби, а також про життя наступних поколінь започатих ними українських гілок роду, які спромоглися зберегти добра та землі, в свій час даровані цьому литовському мігрантові, документів, нажаль, залишилося вкрай обмаль [380]. 

        Є тільки свідчення, що в 1568 році «війтом села Паридуби» був Ілля Нецієвич "Нецевич Ільяш, війт села Паридуби" , тоді мабуть вже один із останніх представників цього українського (русинського) роду. Оскільки після нього всі землі та добра роду перейшли вже до його «бокових» родичів, членів започаткованої в свій час цим українським родом «власної» його русь-литвинівської гілки, які (знову) переїхали мешкати після порубіжної межи до України-Русі [23]. Однак при цьому безумовно треба врахувати, що саме існування в Волині декількох українських (русинських) гілок роду русь-литвинівського походження впродовж 15 та 16 століть таки дійсно дозволяло старовинним російським історикам зараховувати його до переліку давніх боярських родів Правобережної України-Русі [14].

           Звичайно, що доволі важко очікувати на реальну можливість дослідити, у далекому 15 ст., родинні стосунки поміж окремими переселеними, або з якоїсь іншої нагоди опинившимися тоді в Волині особами. Навіть в тому разі, коли їхні прізвища доволі схожі, бо мають цілком однакову основу, та самі ці особи походять з однієї місцевості. Особливо внаслідок того, що документарні згадки про подібних осіб залишилися поодинокими. Однак згадати про них таки необхідно.

          Так пан Михайло Нацевич "з берестейської замлі" , походженням із землі берестейської, яка також знаходилась в межах Чорної Русі, проживав в другій половині 15 ст. у самому центрі Волині, в маєтку Межиріччя, що поряд із містечком Острогом, там, де річка Вілія впадає у ріку Горінь. Скоріше за все він народився в Чорній Русі у першій третині 15 ст., в родині намісника дорогицького та берестейського. В 1465 році Михайло взяв шлюб з Агрипиною (Катериною) Василівною Острожською "княжна" . Саме в маєтку її діда, князя Федора Острога, який той князь отримав на землях Волині ще у 1396 році, їхня родина в ті часи мешкала.

            Бояре та земяне-шляхта, які «тримали» свої маєтки під заможними панами та князями, виходили тоді на війну під їхнім началом. Тому саме пан Михайло Нацевич підтвердив такому боярину, Юрію Мімейковичу "боярин межиріченський", його отчизну, яку той тоді «тримав» у маєтку Межирічі, «а з того казал службу боярскую шляхетскую конем служити по тому, яко і інші бояре-шляхта служать» [351]. 

              Король Казимир (Ягеллончик) "великий князь литовський, згодом польський король" також повідомляв, 2.YІІІ.1478 р., свого луцького старосту та маршалка, пана Івана Ходкевича, що панна Васильєвая Копачевича, яка живе в цьому старостві, скаржилася йому на пана Василя Павловича та панну Михайлову Нацевичевую "Агрипина, дружина Михайла Нацевича" : на них «про кривди в землі, в сіножатях, і в ловах, і в інших речах» [244].

            В самій же Чорній Русі, тобто у Підляшші, особливо в західній її частині, біля кордону з Мазовією, мешкало доволі багато родів з прізвищами на дві згадані іменні основи, Нац та Нец. Однак їхні роди, які були безумовно прусської основи, вже тоді не мали певної родової спорідненості із досліджуємим в цій розвідці родом бояр-шляхти Нецевичів. І навіть з’ясувати, окремо, їхню життєву долю не існує зараз реальної можливості. Разом з тим при проведеному дослідженні виявилося, що в архівних документах згадки про окремих осіб таких родів з Чорної Русі інколи таки зустрічаються. Так, наприклад, якийсь пан Jan Neczewicz зробив, у 1729 році, обмін нерухомістю із Войцехом Завадським герба Рогала, який мав тоді свою дідину в селі Завадах, що було розташовано в землі Liwskiey [357].

            Повернення, після порубіжної межи, з етнічної Литви на землі вже стародавньої батьківщини в Волині, більш ніж через 100 років, членів русь-литвинівського відгалуження українського роду, яке започаткував один з нащадків засновника, на той час вже досить далеких родичів, але ще не перетнувших межі 8-го ступеня родства, може означати тільки те, що всі українські гілки цього українського (русинського) роду на ту пору безупинно згасали. Між тим належні йому на постійній основі ґрунти та добра в Волині, згідно закріплюючих такий порядок умов керованого владою переселення сюди литовської шляхти на початку 15 ст., мусили залишатися за цим Домом, доки той ще формально існував [19].

        Один з прямих нащадків засновника роду, який вже мав прізвище Нецевич  "можливо що Ярош, прямий нащадок засновника роду" , а ім’я якого, можливо, було Ярош, скоріше за все вже по смерті свого батька, Ігнатія, невдовзі після страшного голодомору, що знелюдів етнічну Русь-Литву в 1448 році, коли у метрополії не лишилося навіть кому ховати померлих і ті в великій кількості лежали на вулицях міст та сіл, повернувся на свою етнічну батьківщину. Можливо він «сів» там на землі померлого родича з роду русь-литвинівської основи, які у свій час покинув згаданий засновник разом зі своєю родиною. Це могло мати місце тому, що далекі переміщення полку, в якому ніс свою військову службу засновник роду, навіть в Східну Пруссію, цілком можливо неодноразові, дозволяли йому певним чином підтримувати давні родові стосунки в тій Чорній Русі, і таким чином не втрачати контактів з родичами.

         Вперше прізвище цього нащадка засновника було зафіксовано ще до 1456 року, в документі про захист давніх прав боярських, рішення з якого приймав троцький воєвода Андрій Сакович [12]. Це рішення стосувалося прав бояр Радунських, які жили на дворі Радунь, у волосному містечку Радунь на річці Радунка, правому притоці річки Дзітва, що упадає в ріку Німан. Можливо, однак, що під назвою двір Радунь в ту пору існував саме невеликий Радунський замок (розміром 85 х 60 м), який знаходився на пагорбі у заболоченій місцевості біля річці Радунка, на відстані 2 км від того волосного містечка. Разом із тим сам пагорб цілком міг вивитися рукотворним – так званих тоді пільякалніє, збудованих для захисту від війська Тевтонського ордена, існувало в Жмайтії багато сотень. Таким чином саме сюди, в північно-західний кут Чорної Русі, в Лідський повіт (зараз це Воропайський район, Гродненської області, республіки Білорусі), переїхав мешкати цей нащадок засновника, який емігрував з Волині.

          Містечко Радунь, разом із замком, вперше було згадано в грамоті короля Ягайла (Владислава 2) "великий князь литовський і король польський " у 1387 році. Між тим його дід Гедимін "великий князь литовський",  який переніс столицю цього князівства у Вільно в 1323 році почав споруджувати лінію її охоронних замків на південних кордонах етнічної Литви ще на початку 14 ст.. Так для боярського осередку сусіднього з Радунню міста Ліда такий замок був споруджений вже у 1326 році. Тому, скоріше за все, саме у ті прадавні часи потрібно відсунути будівництво укріпленого замка на згаданому пагорбі, висотою в 8 метрів, біля річці Радунка, для когорти місцевих радунських бояр.

          Слід зазначити також, що саме про ці русь-литвинівські землі, як колиску роду, збереглася пам’ять у окремих його осіб навіть наприкінці 19 ст., бо свідчення про первинне розташування поселень пращурів саме на цих землях передавалося у такому незмінному вигляді через багато наступних поколінь роду. Оскільки останні жили після цього сотні років поспіль у зовсім іншій місцевості, то до таких цілком нейтральних, з усіх боків, усних свідчень нащадків тих давніх пращурів може існувати таки певна довіра.

           Наступні документи по захисту прав бояр Радунських, рішення з яких послідовно приймалося королем Казимиром "великий князь литовський, згодом польський король" , троцьким воєводою Петром Яновичем і великим князем Олександром "великий князь литовський і польський король" (у 1496 році), на пів століття поспіль закріпили в анклаві з русь-литвинівською (білоруською) мовою спілкування суто русинівське (українське) прізвище Нецевич, яке в тих краях безумовно міг носити лише мігрант з України та ще найближчі нащадки такого мігранта [24]. Звичайно, що згодом прізвище наступних поколінь його нащадків в русь-литвинівському (білоруському) анклаві, за рахунок поступового отвердження літери “ц”, трансформувалося. Через “перехідні” форми Нацевич та Нецович воно знову прийняло в цьому анклаві, протягом усього тільки пів сторіччя, свою “остаточну” (білоруську!) форму – Нацович [25, 26].

          Той мігрант на етнічну батьківщину, нащадок засновника, ще мав сина зі своїм давнішнім русинівським (українським) прізвищем – боярина Радунського Андрія Нецевича, який наприкінці 15 ст. залишився там на його місці [24]. Але вже навіть діти того Андрія встигли свої прізвища трансформувати. Згідно “попису” 1528 року – фактично першому нагальному перепису русь-литвинівської шляхти, запис до якого офіційно визнавав шляхетність роду – у великому князівстві Литовському мешкало тоді 22 землевласника на прізвища Нацевич та Нацович . Треба зазначити, що в той час чоловіка на ім’я Андрій серед вказаних у тому пописі осіб на ці обидва прізвища зафіксовано вже не було, а між тим усі троє (чи четверо) дітей боярина Радунського Андрія Нецевича таки були там занотовані і місця їхнього помешкання наведені [27]. 

            В 1538 році їхня батьківщина, волосне містечко Радунь, налічувало 210 домівок христіан, 43 храми, ринок і мало сім вулиць, тобто було досить великим поселенням для тих прадавніх часів, бо в ньому проживало більше ніж тисяча мешканців. Оскільки кожен з тих мешканців потребував для свого забезпечення продуктами споживання ніяк не менше ніж 2 га землі, а нарізалося йому тоді взагалі тільки 3 (литовські) морги, то продуктова (та земельна) проблема споконвіку поставала в цій місцевості доволі напруженою.

           Згідно родової традиції, походження княжого роду Сангушків, власників земель Ратненського князівства, куди після порубіжної межі, більш ніж через 100 років, відбулося (зворотнє) переселення членів русь-литвинівського відгалуження українського роду, що його започаткував один з нащадків засновника, пішло від князя Дмитра-Любарта Гедиміновича "син Гедиміна, князь" . Традиція родових досліджень завжди має під собою більше підстав, ніж будь яка гіпотеза дослідників, тому князям Сангушкам, які завжди вважали власний рід прямим походженням від Дмитра-Любарта , не було жодної необхідності виводити його від Ольгерда "син Гедиміна, великий князь литовський" [370].

            Луцький князь Дмитро-Любарт Гедимінович, доля якого була викладена раніше, з дружиною Ольгою, яка теж походила з княжого роду, мав принаймні чотирьох нащадків, синів – Федота (Федіра або Федька) " Федор Любартович, ратненський князь", Івана "Іван Любартович, ратненський князь " , Лазаря  "Лазарь Любартович, ратненський князь" та Семена " Семен Любартович, ратненський князь " . У старшого з цих осіб, Федіра (Федька) Любартовича , який постійно мешкав на Волині ще в часи князювання Вітовта Кейстутовича "син Кейстута, великий князь литовський " , також народилося принаймні четверо синів – Андрушко "Андрушко Федькович, князь" , Митько "Митько Федькович,князь" , Дмитро-Сангушко " Дмитро-Сангушко Федькович, князь," та Гурко "Гурко Федькович, князь" , звичайно вже князів Федьковичей " Федьковичі, княжий рід," . Всі ці князі поставали прихильниками діючої на той час влади великого князівства та Корони.

              Один з цих дітей, хрещений Дмитром, отримав в дитинстві прозвисько Сангушку (Сенкушка або Сангушка). В ті часи таким був ще й пом’якшений варіант імен Олександр, Василь або Семен («Сенька»). Кількість синів у Дмитра-Сангушко " Дмитро-Сангушко Федькович, князь," сягала, можливо, аж семи осіб, але найбільш відома доля лише четверих з них – Василя "Василь Сангушко," , Івашко "Івашко Сангушко," , Олександра "Олександр Сангушко," та Михайла "Михайло Сангушко," . І починаючи саме із цього родового покоління рід отримав те прозвисько, «надане» в свій час батькові, у вигляді свого власного прізвища. Останнє вже на віка закріпилося за цим княжим Домом при трьохрівневій системі ідентифікації конкретної особи, прийнятій в ті часи в Україні-Русі. Перший князь «Сангушку» (в дійсності – ще Федькович) "Сангушко (Сангушку), княжий рід" помер у 1454 р.