80. Відгалуження другої лінії роду на заході Волині.
80. Відгалуження другої лінії роду на заході Волині.
Кршистоф одружився в 1679 році, із Теофілою Високінською, яка в першому шлюбі була за Марціном Анржейовськи [105]. Батьками дружини були Станіслав Високінський та Маріанна (Хананна) Громазецька. В родині Кршистофа, яка постійно мешкала в селі Городищі, де Теофілії , “на посаг”, мати записала ґрунтів та дворів на 200 пол. злотих, після того, як ця родина заплатила їй ту суму грошей, виросло троє синів-погодків – первісток Кршистоф, Грегор та молодший Ярош . Обидва старші брати згадуються в судових справах 1689 року, тобто ще в дитинстві. А молодший з братів вперше згадується в тих судових справах лише у 1696 році [106,107].
Найвірогідніше, що всі троє братів вже не дотримувалися православного віровизнання. Їхнього батька викликали до суду у 1690 році, а також ще раз через сім років, і він, буцімто, особисто з’являвся тоді на ці виклики, тобто можна вважати, що в той час був ще живим [108,109]. Між тим сама Теофіла згадується як така, що живе з родиною сина, вже навіть у 1696 році, і це дозволяє зробити припущення про смерть її чоловіка саме в той рік [107].
Доля Грегора залишилася невідомою. Всі згадки про нього зникають після 1692 року, тобто він міг померти саме в той моровий рік. Нащадків по ньому не залишилося.
Родина Кршистофа – вже онука Теодора – також невідома, але одружився він доволі молодим і у нього одразу народився, згодом виріс та постав дорослим принаймні один нащадок, син Теодор, який вперше згадується в судовій справі 1709 року. З кінця 17 ст. родина цього Кршистофа, разом з родинами членів третьої лінії роду та Базилем Нецевичем , які усі загалом також вже відійшли від православ’я, мешкала в селі Городищі, батьківщині цього роду, а ще, одночасно, батьківщині роду матері Кршистофа, Теофілії Високінської, та навіть помітно збільшила там площу належних їй земель.
У 1726 році Кршистоф неодноразово тягався з сусідами за ґрунти та добра в селі Городищі, які ті бажали собі повернути [110]. Кршистоф Кршистофович прожив доволі довге життя, принаймні 50 років, за якого переважно займався вирішенням судових справ поміж мешканцями Володимирського повіту. Спочатку він багато років працював міським урядовим свідком (регентом володимирським), тобто на посаді, з якої в свій час починав судову службу його дід, а згодом став бубновським підстаростою. Кршистоф Кршистофович був живим та вів деякі судові справи ще й у 1728 році [111].
Його син Теодор був одружений двічі: в першому шлюбі він перебував з Катериною Лазецькою , принаймні до 1729 року, а в другому – з Агнешкою Скржетуцькою [112,113]. Батьками останньої були Войцех Скржетуський, чашник пінський, та Аполонія із Войнаровських . В першій родині було народжено, а в другій – виховано єдиного його сина на ім’я Самуель [114]. Обидві родини Теодора мешкали в селі Моковичі і були досить заміжніми. Вони мали там ґрунти та добра, порядок успадкування яких – “все залишиться тому, хто переживе” – ці подружні пари обидва рази увладнювали між собою через суд.
Теодор Кршистофович загалом часто мав справи з судами, бо про юридичну приналежність ґрунтів та добр маєтку родини його в селі Моковичі зовсім іншої думки дотримувався, спочатку чашник мулнінський та дрогичінський бурграф, а згодом вже аж бурграф володимирський – Андрій Кринський . Останній постійно стверджував, що навіть фундатори цих ґрунтів та добр, члени першої лінії роду, стрийчені брати, вже зошлий на той час Базиль та підстолій волинський Андрій Нецевичі , ніколи не мали на цей маєток необхідних юридичних документів (“були без фундаменту”). Тому, на думку цього бурграфа, належні документи на ґрунти та добра в селі Моковичі відсутні також й у Теодора, який власне тим маєтком – “просто володіє”.
Дійсно, яким саме чином тим двом братам з першої лінії роду дісталися за межами їхньої споконвічної батьківщини ті ґрунти та добра в селі Моковичі – достеменно невідомо. Однак, згідно матеріалів чисельних судових справ, можна зробити висновок, що скоріше за все Базиль встиг таки продати щось із належного йому в Хотівлі добра та наприкінці життя придбав собі натомість маєток саме в селі Моковичі, разом із декількома десятками кріпаків. Бо на додаток до того, що було написано в судових справах про саму кількість цих кріпаків, дійсно дуже вже велике поголів’я різної свійської худоби, аж 200 голів, залишилося по тому небіжчикові [66].
А землі в Хотівлі король Август 3 після шляхетних Нецевичів нікому не передавав, бо у них, навіть коли не стало нащадків по першій лінії роду і король отримав формально право взяти землі цієї лінії «до Корони», спадкоємців з наявних нащадків другої та третьої ліній роду залишалося ще доволі багато. Якби тільки ті ґрунти свого часу таки не були продані Базилем і це питання не було взагалі знято. По смерті Базиля маєтком в селі Моковичі саме на користь членам другої лінії роду, а подібне вже не раз мало місце в житті цього роду на протязі 17 ст., розпорядився підстолій волинський Андрій Нецевич , можливо коли саме перебирався постійно мешкати разом із родиною свого онука вже на схід Волині.
Бурграф володимирський Кринський “не був згоден” з таким незвичним для польської шляхти, також майоратним по суті, перерозподілом добра серед різних ліній роду Нецевичів, мав великі претензії до підстолія володимирського Андрія, і починаючи з 1729 року дуже активно, багато разів на рік, судився з Теодором Криштофовичем [70]. Тяганина у різних судових інстанціях безперервно продовжувалася аж до 1737 року, доки королю вона не остогидла і він не видав таки декрет по ґрунтам та добрам маєтка села Моковичі на користь Теодора Криштофовича[115].
Оскільки однак на той час Андрієм Кринським вже було притягнуто до тієї судової тяганини ще декілька “керівних осіб”, навіть із Овручського повіту, де тоді мешкав Андрій Нецевич, і в процесі з’ясування різних юридичних питань розправа доходила навіть до смертовбивства, всі ці судові справи – з королем не сперечаються! – закінчилися облатними записами лише у 1738 році [116]. В наступному році у судовій справі ім’я Теодора згадувалося вже лише єдиний раз, а ще раз він вів судову справу, з іншого приводу та з іншими людьми, наприкінці 1742 року [117]. Між тим Теодор та Агнішка залишалися живими також ще й у травні 1748 року [118].
Перші згадки про Самуеля Теодоровича, вже досить дорослого, щоб самому вести судові справи для улагодження майнових стосунків поміж родинами другої лінії роду, з’явилися в 1736 році, коли він вирішував справу повернення боргу, який відповідачі стали винними ще його діду. Ці справи повернення боргу тягнулися в цій гілці роду аж з 1699 року.
Чи мав якесь відношення до отримання імені цією особою чернігівський скарбник, який наразі згадується на цій посаді ще у 1690 році, Самуель “Szolowski” Нецевич , інформація відносно якого розглядається в розділі «Деякі додаткові свідчення» – невідомо. Але саме таке ім’я було тоді доволі рідкісним, тому його подвійне використання у осіб з однаковим прізвищем, причому в досить стислий часовий проміжок, цілком примушує вважати їх кревними родичами, тільки нажаль невідомо якими.
Саме Самуель Теодорович спадкував по батькові маєток в селі Моковичі, але разом з тим він згадується також й як мешканець іншого села – Мисліни. В Російській Імперії у 19 ст. ці обидва села належали до Скобелківської волості, Володимир-Волинського повіту, Волинської губернії. Самуель був одружений із значно молодшою від себе Катериною, дівоче прізвище якої невідоме, і ця родина призвела на світ принаймні двох синів – Францішека Іоанна Юлія, який народився 6.YІІІ.1749 р., та Валентина, який народився у 1756 році. Їхня мати померла ще доволі молодою, у віці лише 30 років, 3.Y.1759 р., в м. Ковель [229,231]. Сам Самуель згадується, як учасник, в судових справах 1748 року, а ще у судових справах, які відбулися через три роки [119]. Звичайно, що Самуель Теодорович безперечно був живим також й у 1756 році. Однак скільки в дійсності років прожив він на цьому світі, та чи одружувався вдруге – залишилося невідомим.
Але його старший син Франтішек таки став дорослим, тоді як молодший, Валентин, помер лише через місяць після матері. Франтішек Самуелович був одружений з Елізабет, дівоче прізвище якої невідоме, народженої близько 1760 року. Вони мали принаймні двох дітей – сина Вінсента Іоанна Хрисостома , який народився 25.І.1778 р., і доньку Агнету (Агнес), яка народилася 10.І.1782 р., та померла вже 15.ХІ.1782 р.. Також не виключено, наразі, що ця родина мала ще й доньку Анну , яка померла 9.Y.1795 р., в м. Ковелі. Сам Франтішек Самуелович прожив усього тільки 45 років та помер 15.YІІІ.1794 р., також в м. Ковелі. Долю його сина Вінсента встановити не вдалося [230].
Однак оскільки звернень в губернські дворянські депутатські збори у 1802-1804 роках з боку осіб цієї гілки роду взагалі не відбулося, то цілком ймовірно, що вона остаточно згасла ще у XYIІІ ст..
Молодший з братів, Ярош (Jarosowi, Janowi, Janosowi), мабуть був найулюбленішим онуком, бо саме йому баба, на додачу до його власних, подарувала ще й своїх ґрунтів та добр поблизу села Городищі. Однак його вуйко Олександр мав з приводу цього дарунка іншу думку і неодноразово звертався до суду з вимогою повернути ті ґрунти саме йому [120].
Ярофтей або Єрофтей, як було записано ім’я цього Яроша у судовому документі 1736 року, а потім ще неодноразово використовувалося в судових документах при його подальшому особовому визначенні, чи вже не у 16-річному віці одружився з Анастасією Романович , мешканкою села Мисліни, яке знаходилося в 4 верстах від села Городищі. Ця родина в 1699 році, за 47 пол. злотих, докупила нових ґрунтів під рідним селом дружини, де й створила ще одну «батьківщину» для подовженої ними другої лінії цього роду [121].
Родина мала значні суми коштів, бо сестрі дружини в 1699 році нею були позичені 407 пол. злотих під заставу її дедічних ґрунтів [114]. Мабуть в родині одразу пішли діти, за якими наглядала ще бабуся Теофілія [107]. Однак дорослими в цьому сімействі вдалося виростити лише двох її (дуже) пізніх синів, які народилися близько 1710 року, коли їхнім батькам було вже далеко за 30 років: Григорія та Кіпріана [3].
Саме на руках у братів Яроша та Кршистофа, а також сина останнього, Теодора, помер Базиль Нецевич у 1708 році. І ця трійця добряче пограбувала, з точки зору закону, дуже суттєве рухоме майно небіжчика та забрала собі чисельну свійську худобу, яку той мав, не залишивши від неї Короні практично нічого [66]. Враховуючи однак, що саме тим обом особам потім перейшов (був вчасно подарований) маєток Базиля в селі Моковичі, можливо, що той бобиль таки постійно проживав разом із двома їхніми родинами і тому остання воля небіжчика про своє майно та худобу постала такою “незаконослухняною”, з точки зору Корони. Між тим вуйко опікуємих Базилем сиріт стверджував, що Ярош та Кршистоф не залишили по небіжчику хоч би якихось коштів, навіть таких, щоб було чим розрахуватися із святими отцями за всі ті католицькі обряди, які вони виконали при його похованні.
Мабуть старшим з тих синів був Григорій, який залишився “на дворі” і 9.ХІ.1735 р. в Обланській приходській церкві села Мисліни одружився із Маріанною Мислінською Родина спромоглася народити 1.І.1738 р. сина Івана (І-го), а в 1754 році (скоріше за все – у 1744 році) ці батьки охрестили в згаданій церкві ще одного сина, і знову Іваном (2-м) [121]. Однак в записах метричних книг Ковельського римо-католицького костьолу ці дві особи, тобто рідні брати Григоровичі, завжди йменувалися виключно Іоаннами [229].
«Перший» Іван Григорович одружився з дворянкою Катериною Голянською, яка народилася близько 1750 року, і саме їхня родина залишилася надалі мешкати в селі Мисліни, наслідуючи там після діда та батька. В 1802 році вона навіть мала в тому селі (аж) 8 (!) кріпаків, тобто один старовинний «дим» [3]. На той час ця родина встигла народити 11 дітей та продовжувала виховувати синів Матеуша (Матвія ), 1772 року народження (в дворянських документах – 1782 року), та Фому, 1790 року народження, а також чотирьох доньок – Катерину (народилася 1779 року), Агнішку (народилася 1775 року, але в дворянських документах – 1784 року), Феклу (народилася 1777 року, але в дворянських документах – 1787 року) і Жозефіну (народилася 1789 року).
Зазначений в записах метричних книг рік народження Матеуша додатково підтверджує та обставина, що він виступав свідком при укладенні шлюбів серед мешканців цього села вже навіть у 1794 (а потім ще й у 1799) році. Первістком цієї родини була донька Барбара, яка народилася 30.YІІІ.1769 р., і цілком могла на початку ХІХ ст. вже давно бути одруженою. Іншою, вірогідно, постала доля сина Томаша, який народився в ній у грудні 1782 року, та безумовно що помер ще в дитинстві, бо ніяких подальших згадок за нього не маємо. І доля трьох інших дітей цієї родини постала такою ж сумною – син Мартин народився у неї 13.ХІІ.1785 р. і помер 18.Y.1795 р., в віці 10 років, донька Розалія народилася 21.ХІІ.1788 р. і померла в вересні 1791 року, не проживши взагалі трьох років, а син Михайло народився того самого сумного для цієї родини вересня, 13.ІХ.1791 р., і також не прожив трьох років, бо помер вже 25.Y.1794 р. [229, 230].
Старий (або навіть вже дуже старий) батько та обидва сини, Матвій (Матеуш) і Фома, буцімто ще були живі у 1841 році, бо «разом» подавали тоді документи до Київської центральної ревізійної комісії. Але в такому разі «перший» Іван мусив безумовно прожити аж за 100 років, щоб отримати змогу спілкуватися з тією комісією, що дуже малоймовірно. І усі троє вони, згідно цих документів, тобто батько та двоє його синів, буцімто продовжували мешкати на ті часи у селі Мисліни. Між тим все це, найвірогідніше, просто ще раз повторює епізод з подачею документів в ту ревізійну комісію від осіб з першої лінії роду, а насправді батько Матвія та Фоми , «перший» Іван Григорович, вже встиг на 1841 рік, і при цьому досить таки давно, померти, однак якісь вказівки про цю подію наразі відсутні.
Обидва брати, Матвій та Фома , безумовно покинули свою прадавню батьківщизну в селі Мисліни ще у першій половині 19 ст., але де вони потім «осіли», з’ясувати документарно не вдалося. Разом із тим взагалі жодного метричного запису або сповідного розпису про родини мешканців села Мисліни, та інших місць стародавньої «батьківщини» членів другої лінії роду, на прізвище Нецевичі, в документах різних римо-католицьких костьолів цієї західної місцевості Волині, за часи середини та кінця 19 ст., знайти не вдалося.
Зважаючи на дуже тісні родинні стосунки їхнього батька, «першого» Івана Григоровича, з давніми родичами, які також походили із другої лінії роду, зовсім не виключено, що обидві ці особи, Матвій та Фома, в свій час могли перебратися мешкати саме ближче до тих (житомирських) родичів, на значно родючіші землі східної Волині. Разом з тим про самі родини Матвія та Фоми , та про народжених ними в цих родинах дітей, нічого конкретного знайти не вдалося, а в поданих ними до Київської центральної ревізійної комісії документах були відсутні будь-які згадки про їхніх нащадків взагалі. Таким чином друга лінія роду по «першому» Івану Григоровичу , велика родина якого мешкала у свій час в селі Мисліни, до тієї пори безумовно скінчилася.
«Другий» Іван Григорович був одружений з Йоанною , дівоче прізвище якої невідоме, і про цю родину вдалося з’ясувати лише те, що в ній народили доньку Розалію , 23.YІІІ.1769 р.. Ця дитина померла в селі Мисліни на свій дев’ятий день народження, а саме 22.YІІІ.1777 р. [231]. Будь-які інші згадки за долю «другого» Івана Григоровича та членів його родини в метричних книгах Ковельського костьолу взагалі відсутні. Оскільки цих осіб не було вписано у 1802 році, та навіть після цього, в рішення дворянських депутатських зборів про запис (польської) шляхти до дворянської книги губернії, слід зробити висновок, що всі вони на той час вже померли.
Коментарі
Дописати коментар