73. Відгалуження по Станіслав-Гонорату Францевичу. Гілка Франца-Салезія. Боб
73. Відгалуження по Станіслав-Гонорату Францевичу. Гілка Франца-Салезія.
_______
Дворянин Станіслав-Гонорат, п’ятий і наймолодший син в родині Франца-Салезія та наслідував по батькові «отчизну» – село Баранівка, невеличкий маєток у якому рід таки зберіг за собою. Саме як мешканець цієї місцевості він згадувався ще у 1889 році, виступаючи тоді восприємником в Коростишевському римо-католицькому костьолі, разом з особою вже із другої лінії цього роду, при хрещенні там дитини на ім’я Єфродіка (Комарковська) [271].
Станіслав-Гонорат повернувся мешкати до того села мабуть вже через багато років після того, як скінчилися голодомор 1848 року та холерна епідемія 1849 року, бо сам народився лише у 1832 році. Однак достойних кандидатів в шлюбні партнери там йому довелося шукати та чекати ще дуже довго, поки його дружиною не стала Аполонія із Березовських.
Лише у віці 42 років він народив з нею свого первістка, Павла-Норберта, 6.YІ.1872 р., а сталося це в селі Шлістиця (?), яке знаходилося у межах Веледницької (а можливо що й Народицької) римо-католицької парафії, Овручського деканату [248]. Однакок вже через кілька років Апполонії не стало, і 2.ІХ.1875 р. Станіслав-Гонорат взяв другий шлюб, з 28-річною панною (дівчиною) Людвікою, яка також походила з Дому дворян Березовських. Першим сином у цієї (нової) пари був Люціан, який народився у 1878 (1876?) році в м. Ксаверово. Обом цим своїм синам батько офіційно оформив потомствену дворянську достойність через постанову дворянських депутатських зборів вже 18.ІІІ.1880 р.. Він чомусь дуже поспішав зробити таке для цих двох, хоч іншим своїм їхній достойності взагалі не оформлював.
Донька цієї шлюбної пари, Марія, яка народилася у 1879 році, померла від чорної віспи в селі Баранівка через два роки. Чітко слідуючи діючому у ті часи законодавству, щоб не розповсюджувати цю дуже небезпечну хворобу по великій місцевості, Марію одразу поховали на парафіяльному цвинтарі сусіднього Малинського костьолу, саме в день її смерті, 22.ІY.1881 р., а не стали везти її тіло до далекого Ушоміру.
В Радомишлевському повіті, постійно мешкаючи після народження Люціана в селі Баранівка, Станіслав-Гонорат, можливо внаслідок родинних «потягів до міграції», декілька разів виступав восприємником дітей ще й у зовсім різних, та досить таки віддалених від того родинного села костьолах цієї місцевості. Разом з тим 15.Х.1883 р. він також «тримав на руках» у сусідньому Малинському костьолі Юзефу , доньку прусських підданих Франца-Вільгельма Андрійовича та Марії-Магдалени із Чайковських Штермерів, своїх найближчих сусідів по тому селу [245]. А у 1886 році Станіслав-Гонорат вже виступив восприємником дітей у родинах міщан Гнадовських та Смеховських, причому зробив таке у зовсім далекому на ту пору від села Баранівка парафіяльному костьолі м. Коростишева [246].
В 1897 році, при першому всеросійському переписі населення, потомствений дворянин Норберт-Павел Нецевич, старший син родини Станіслава-Гонората, був записаний постійним мешканцем села Баранівка, яке (вже тоді) наслідував після батька. Там він мав невеличке господарство, сад та пасіку, на доходи від яких існував. При цьому його «дворянська усадьба» мала тільки одне житлове приміщення – дерев’яну хату, криту соломою. Разом із ще холостим Норбертом-Павлом в цій хаті був також записаний постійним мешканцем його молодший (зведений) брат, Альбіна-Станіслав. Домашнє господарство цих двох братів вела у них єдина особа – кухарка-прислуга.
Норберт-Павел скінчив двох класове училище у м. Малині та вважав своєю рідною мовою польську. Він притримувався римо-католицького віровизнання і був військовозобов’язаним – ратником І розряду [237].
Як склалася подальша, в тому разі родинна, доля дворянина Павла-Норберта – невідомо. Нинішні нащадки взагалі геть нічого за нього та його родину не пам’ятають, між тим у метричній книзі Веледницького парафіяльного костьолу, біля запису про його народження, є ЗАГС’овий припис про видачу цій особі паспорта – «виписаний 1934 р.». Таким чином Норберт-Павел, буцімто, прожив принаймні 62 роки, і в такому разі безумовно міг мати родину, долю якої ще б довелося з’ясовувати.
Однак, скоріше за все, Норберт-Павел таки помер ще до 1906 року, як про це може свідчити смертний запис його мачухи, яка підіймала на ноги цю (свою, але взагалі сводну) дитину аж із 3 років, але, згідно того запису, так його і не «залишила по собі» [290]. Між тим сам ЗАГС’овий запис про видачу цій особі паспорта міг взагалі нічого не означати, як це можна чітко побачити на прикладі аналогічного запису про «видачу паспорта» його зведеному брату, Станіславу, яка, буцімто, відбулась аж через десять років після смерті останнього.
Скоріше за все Норберт-Павел продав свій земельний наділ в селі Баранівка ще до 1900 року його єдиній тоді поміщиці Марії-Магдалені Штермер, яка стала володіти там 178 десятинами землі із тих 2023 десятин, які були приписані до цього села. В придбаному нею таким чином урочищі Семенів кут, яке знаходилося на досить мальовничому пагорбі, згодом стали проживати три її сини.
Невідомою постала також доля наймолодшого із синів Станіслава-Гонората та Людвіки, Франца, який народився у них, в селі Баранівка, 3.І.1888 р.. Залишився єдиний запис про його хрещення в метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу. Повна відсутність у Житомирському архіві метричних книг «про смерть» цієї парафії, з 1863 по 1899 рік включно, не дозволяє конкретно з’ясувати як довго прожив цей Франц. Дворянських документів на означену дитину його батьками оформлено не було. Лишається тільки здогадуватися, що цей Франц, цілком можливо, помер ще у своєму (ранньому) дитинстві. Принаймні у смертному записі його власної матері, яка сталася в 1906 році, цей її (вже) рідний син, як «оставлений по собі», також не згадується [290].
Дворянин Люціан (Луціанъ), холостяк 26 років, тобто 1878 року народження, взяв 1.ІІ.1904 р. шлюб із селянкою Маріанною Едвардовною Залізко, дівчиною 18 років, походженням з сусідньої слободи Кривотин Звягельский. Її батьками були Едвард (Лядворов) та Єва із Островських Залізко. Лише тоді, вперше за 50 років життя в межах крайньої західної частини парафії, шлюб членів роду Нецевичів було освячено саме в Ушомирському парафіяльному костьолі, Овручського деканату. Принципово, оскільки місце проживання Маріанни належало до Ємільченської волості, Новоградволинського повіту, освячення того шлюбу могло відбутися також і у Новоградволинському парафіяльному костьолі, Новоградволинсько-Рівненського деканату. Між тим у довгій історії роду Нецевичів в слободі Кривотин Колцкой, які неодноразово брали собі дружин з означеної вище слободи, подібна подія, буцімто, взагалі ніколи не відбувалася.
Сам же Люціан мабуть таки звик мати справу із тим Ушомирським костьолом та Домом Залізко, бо ще у 1896 році, в віці 18 років, вже хрестив там дитину разом із Теофілією Залізко. Наразі зазначимо, що лише батько Люціана, Станіслав-Гонорат, єдиний серед своїх братів і (старших) сестер, був у свій час охрещений в Ушомирському парафіяльному костьолі, і саме це, мабуть, якимось чином «відзначилося» на уподобаннях відправляти там релігійні обряди у його власних дітей. Хоч обрядів хрещення самих цих дітей, окрім наймолодшого, Франца, в тому костьолі зафіксовано не було.
Але рід дворян Нецевичей, мешканців дуже далекої слободи, в Ушомирському парафіяльному костьолі був взагалі нікому з його священнослужителів невідомий. Бо при хрещенні там первістка Люціана та Маріанни, сина Йосифа, який народився 11.ІХ.1904 р., його батьків було записано «селянами Лугинськими» (а в іншому місті – взагалі «Логінськими»). Основою для такого запису послужило те, що слобода Кривотин Колцкой належала саме до Лугинської волості, Овручського повіту, а хто такі ті добродії Нецевичі – в цьому костьолі на той час й гадки не мали. Бо не тільки їхня суспільна приналежність, але й імена та навіть прізвища батьків того Люціана, в різних записах метричних книг цього костьолу були, саме тоді, записані зовсім різними:
Нецевич, Ніцевич, Ницевич та навіть Ныцевич!
Таким чином, виключно з «волі дяків», шість сторіч поспіль, тобто споконвічно, постійне прізвище цього роду – Н Е Ц Е В И Ч І «розщепилося», вже саме у 20 ст., аж на три, а наступна жорстока радянська система «обліку населення» міцно «закріпила» ці змінені (точніше – скалічені) прізвища за окремими гілками єдиного роду. Не будемо однак взагалі досліджувати будь-які «деталі» цієї сумної «події», внаслідок її появи лише з причини тієї дякової безграмоті та повної безвідповідальності ксьондзів. Подібні «виверти» дяків, які взагалі змінювали «парсуну» особи, зрідка доводилося, ще за часів Імперії, виправляти вищий (наглядовій) релігійній інстанції діоцезії. Сумно, але в цьому разі такого не сталося – мабуть вже просто на таке не вистачило (імперського) часу.
Після первістка в родині Люціана та Маріанни народилися ще двоє дітей: син Адольф, який з’явився на світ 1.YІІ.1906 р. і помер 12.Х.1906 р., в записі про народження якого батьків його було названо чомусь міщанами, та донька Петронеля, яка з’явилася на світ 20.Х.1912 р. і померла від проносів 28.І.1913 р., в записі про народження якої її батьків було вперше названо, як те й належало, дворянами. Більше дітей ця родина не народжувала, мабуть внаслідок дуже тяжких (наступних?) пологів у Маріанни, та проведеній їй тоді операції. Родина постійно мешкала в слободі Кривотин Колцкой, де їй належали не лише значні земельні, та все ж менші ніж 50 десятин, але й ще також великі лісові угіддя.
Разом з тим досить заможний дворянин Люціан, як і його двоюрідний брат, також дворянин Михайло (Людвікович), отримав призов до армії у першу світову війну, маючи вже цілком солідний вік в 36 років, і воював на фронті, причому також зовсім не на офіцерській посаді. Він потрапив з лав тієї армії у німецький полон, де й перебував декілька років поспіль.
За радянської доби у Люціана, чи не з нагоди того, що він був дворянином, з початком масових репресій проти кулаків, 5.ІІ.1930 р., було одразу відібрано землю та ліс, а його самого було виселено із прикордонної смуги, та відіслано «на перевиховування» до лісозаготівельної бригади, у Карпати (?). Наразі, принципово, справним селянам все ж у ті часи інколи ще залишали для користування землю, після 1924 року – максимум! – 15 десятин (потім га), якщо вона, звичайно, в тих селян ще й була у наявності «до того». Літній Люціан XE "Люціан" швидко отримав на важких лісозаготівельних роботах астму, тяжко захворів та помер від астматичної хвороби у 1936 році, в віці 58 років, на руках сина в м. Малин, і був похований ним на цвинтарі в с. Щербатово.
За часів існування Російської Імперії родина Люціана та Маріанни цілком мала змогу забезпечити (начальну та середню) освіту і належне виховання свого єдиного нащадка, принаймні таким чином, як це тоді розуміли у селі (слободі), але другий шабель цієї освіти мабуть вже потребував від родини надто значних зусиль та коштів. Між тим, згідно законів Російської Імперії, сама імперська влада також повинна була опікуватися освітою та вихованням дітей своїх військовослужбовців-дворян. І чи не з цієї нагоди міг опинитися в лавах імперської армії вже досить літній дворянин Люціан – щоб у його родини з’явилася реальна можливість реалізувати більш суттєву (середню) освіту для єдиного сина.
Та як би то не було, але «в результаті» десятирічний дворянин Йосиф Люціанович, правнук Франца-Салезія, разом із матір’ю, став мешкати в часи полону батька у м. Малин, де й навчався в гімназії. Під час навчання він добре познайомився в гімназії із своєю однокласницею Марією Яківною Пянкевич, яка народилася у 1905 році. Вже після того, як він закінчив ту малинську гімназію, а точніше – її наступницю, та став працювати вчителем, вони побралися. Вчителював Йосиф Люціанович у школах одразу двох сіл поблизу м. Малин – Щербатово та Березів Грудів. В ці часи у його власній родині з’явилися на світ двоє синів – первісток Анатолій, який народився у 1929 році, та Вадим, який народився 4.ІІІ.1935 р.
Однак доля до самого Йосифа Люціановича, а також його родини та близьких, виявилася напрочуд жорстокою. В 1936 році він ховає одразу двох найближчих йому людей – батька і дружину. А в наступному, 1937 році, від двох малолітніх дітей, які вже залишилися без матері, забирають ще й їхнього батька. Йосиф Люціанович був заарештований, репресований та розстріляний, 28.ХІІ.1937 р., у м. Житомирі. Жорстокість та звіряча суть радянської «влади» не знала тоді взагалі ніяких меж.
З тих часів долею двох малолітніх повних сиріт опікувалася вже тільки їхня рідна бабуся, яку в родині завжди іменували Марцеліною. Вона перебралася мешкати разом із малолітніми онуками знову до слободи Кривотин Колцкой. Не зважаючи на буремні часи боротьби радянської влади із власним населенням, багаторічні воєнні поневіряння та роки післявоєнної розрухи, баба таки спромоглася виростити обох своїх онуків.
Однак старший з них, Анатолій, все ж помер ще молодим, лише у віці 20 років, вже у 1949 році. Між тим зла доля цього відгалуження роду таки минула його молодшого брата, Вадима Йосифовича, праправнука Франца-Салезія, який живий ще й досі. Він одружений із Анною Антонівною, 1936 року народження, і народив з нею трьох дітей. Вадим Йосифович зберіг найтепліші почуття до бабусі, яка перебрала на себе усі багаторічні турботи про його та братову долю. Марцеліна (Марцена) Едвардовна померла у 1957 році, в віці 75 років, та похована на цвинтарі с. Яменець. Однак похована вона там була саме під своїм ще дівочим прізвищем, а не як дружина «ворога народу». Страшні то були часи, добродії, погодьтеся!
Альбіна-Станіслав (записаний в деяких документах як Альбіна-Гонорат і дворянин, яким він таки в дійсності був, але не оформив собі тієї достойності офіційно), холостяк 25 років, тобто 1883 року народження, взяв 20.І.1908 р. шлюб із селянкою Кароліною (Марківною) Висоцькою, дівчиною 18 років, із села Кам’яні Гірки, яке також належало до Лугинської волості, Овручського повіту. Її батьками були Марк та Олена із Островських Висоцькі, а свідком при їхньому вінчанні став Петро (Теодорович) Нецевич. Таким чином дружини згаданих рідних братів, Люціана і Альбіна-Станіслава, були поміж собою також близькими родичками, наразі двоюрідними сестрами.
Але ще до цієї події, у 1897 році, при першому всеросійському перепису населення, Альбіна-Станіслав, який мав тоді 14 років, був записаний як такий, що постійно мешкає, разом із своїм старшим братом Норбертом-Павлом, в «родинній колисці» роду – селі Баранівка. У переписному листі було зазначено, що він навчався тоді грамоті вдома, вмів читати та вважав своєю рідною мовою польську, хоч володів також українською та російською [237].
Шлюб Альбіна-Станіслава та Кароліни також було освячено в Ушомирському парафіяльному костьолі, де потім ця родина вже хрестила своїх дітей, правнуків Франца-Салезія – первістка, сина Петра, який народився і помер одного дня, 6.І.1909 р., ще одного сина Франца , який народився 2.Х.1912 р., а також трьох доньок – Олену (народилася 1.І.1910 р.), Людвіку (народилася 24.YІІІ.1911 р.) і Альбіну (народилася 5.YІ.1914 р.). Дві з цих доньок однак невдовзі померли: Альбіна 21.ІY.1915 р., від невідомої хвороби, а Олена ще 9.ІІ.1915 р., від запалення лоханок.
Батьки зовсім не поспішали хрестити своїх наступних дітей одразу після їхнього народження. Цей обряд завжди відбувався з ними у тому далекому костьолі лише через 10 – 30 днів після пологів, в залежності від пори року, коли дитина у цих батьків з’являлася на світ. Можливо таке відбувалося, конкретно в цій родині, по тій причині, що у випадку з Петром нею були порушені геть усі (реальні) строки «подій приєднання до релігії», принаймні в метричних записах про них, оскільки фізично зробити подібне було просто неможливо. Бо в обидва боки до того Ушомирського костьолу було під 100 км тих ще (лісових) доріг, а місцева каплиця сконала, скоріше за все, ще у 1887 році.
Повна відсутність будь-яких метричних даних за початкові роки радянської пори не дозволяє знайти записів про Ніцевича Семена Альбіновича, 1917 року народження, із села Кам’яні Гірки. Він пропав без вісті ще у 1941 році, на самому початку війни, маючи усього тільки 24 роки.
Але цей син був в родині Альбіна-Станіслава та Кароліни не останньою дитиною. Спогади нинішніх нащадків свідчать про те, що в ній народилася ще принаймні одна донька, знову названа батьками Оленою, яку вони таки спромоглися виростити. Однак сина Целестіна, якого сімейна пара народила 11.Х.1921 р., восьмої дитини цієї родини, вони втратили, наразі, ще зовсім малим [388].
Одружившись, Олена мешкала після війни деякий час у рідному селі своєї матері – Кам’яній Гірці. Вона народила в цьому шлюбі трьох дітей та мала чисельних онуків. Однак про долю всіх інших дітей Альбіна-Станіслава та Кароліни нинішнім нащадкам вже нічого не відомо.
Родина Альбіна-Станіслава, вже після народження сина Целестіна , перебралася мешкати із слободи Кривотин Колцкой, яка розташована серед суцільних болот, до рідного села дружини, Кам’яних Гірок. Там вона облаштувалася на так званій «Альбіновій точці» – невеликому (сухому) кам’яному пагорбі поблизу від того села. В часи, які передували колективізації, Альбіна-Станіслав порозпродував та пороздарював майже усе своє немале добро, а деяку залишкову частину його передав до колгоспу, куди вступив добровільно. У власній його родині «на хазяйстві» залишилася тоді тільки одна корова.
Мабуть Альбіна-Станіслав добре зорієнтувався у «радянській дійсності та її перспективах». Разом з тим його сім’я не бідувала, бо в ті часи відбувалася постійна контрабанда різних товарів із сусідньої Польщі, кордон з якою проходив всього у декількох десятках кілометрів від слободи Кривотин Колцкой. В результаті якогось недогляду (?) Альбіна-Станіслав одного разу таки попався на цій контрабанді, був заарештований, та 9 місяців знаходився у (попередньому) ув’язненні в буцегарні. Однак вичерпних свідоцтв проти нього діючий тоді владі зібрати не вдалося, тому, враховуючи його добровільний вступ у колгосп, а також необхідність спорудження на «Альбіновій точці» великого доту прикордонної смуги оборони, родину Альбіна-Станіслава наприкінці сорокових років просто виселили. Спочатку у Дніпропетровську область, яка суттєво знелюдилася в результаті жорстокого голодомору 1932 – 1933 років, але вже згодом та південна місцевість її, що стала переселенською для багатьох житомирян, перетворилася на землі Херсонської області.
З Херсонської області мабуть і був призваним до лав армії Семен Альбінович , ще на самому початку другої світової війни, бо інші Нецевичі, які мешкали у (колись) прикордонній Житомирській області, та наразі залишилися там, потрапили до лав радянської армії вже лише у січні 1944 року, коли ця місцевість була звільненою від німецької окупації. Коли саме, та конкретно де, завершилося життя Альбіна-Станіслава та його дружини Кароліни – ще й досі не з’ясовано.
Франц Альбінович Нецевич в свій час перебрався мешкати аж у Хабаровський край, де одружився із Матроною Данилюк, яка народилася там 26.ІХ.1917 р.. Ці двоє, зайцями, через всю країну, їздили на поглядини до його батьків, ще у Житомирську область, а потім таким самим чином повернулися звідти назворот. Родина до війни, у 1941 році, народила там свою першу дитину, доньку Нелію. Саме в Хабаровському краю, у квітні 1944 року, Франц Альбінович помер від сухот, доволі молодим, в віці усього тільки 32 років, і був похований там в Ульчицькому районі. Його друга дитина, син Альберт, народилася в тих краях вже тільки після смерті батька, 13.YІ.1944 р.. Виростили обох цих дітей Франца вже у другій родині Матрони , яка побралася із Шунько "другий" .
Альберт Францевич Нецевич був одружений із Раісою Іванівною Денисенко, 1938 р. народження, яка була усиновленою та внаслідок цього цілком змінила своє (сімейне) визначення особи при другому шлюбі її матері, коли їй вже виповнилося 14 років. Батьком же у неї був перший чоловік її матері, Олексій Рогаль. Ця родина переїхала мешкати вже до міста Новоросійська, де у неї народився, 26.ІІ.1969 р., єдиний син, Ігор. Ігор Альбертович Нецевич одружився там із Ольгою Станіславовною Маруліною, яка народилася 7.YІ.1974 р.. В цій родині виховують єдину доньку Юлію, яка з’явилася на світ 8.YІ.1998 р.
Станіслав (якого також писали дворянином, хоч офіційно цієї достойності він не отримував), холостяк 28 років, взяв 9.ІІ.1914 р. шлюб із селянкою Камілією (Філліповною) Залізко, дівчиною 20 років, походженням із слободи Кривотин Звягельский, і сталося це через 10 років по тому, як подібна подія відбулася в житті його брата Люціана. Її батьками були Філіп та Франциска із Суходольских Залізко (в метричному записі – Желизко та Желізко). Таким чином усі три дружини трьох означених братів виявилися поміж собою кревними родичками, причому двоє з них навіть походили із одного Дому.
Шлюб Станіслава та Камілії був освячений, а потім вони вже хрестили власних дітей, як і дві інші зазначені вище сімейні пари, в Ушомирському парафіяльному костьолі. Двох перших доньок Станіслав з дружиною народили ще у Російській Імперії – Альбіну 14.IY.1915 р., а Теофілію 22.ІХ.1916 р.. Син Іван з’явився у них вже наприкінці 1917 року і ще міг вважатися дворянином, а потім в родині з’являлися на світ доньки: Аделія (народилася 1921 року), Розалія (народилася 1923 року), Антоніна (народилася 8.ІІІ.1925 р.) і знову Теофілія(народилася 1930 року). Таким чином старша їхня донька, на ім’я Теофілія, вже померла до цього року, тобто сталося таке з нею ще у дитинстві. Швидко пішла зі світу й наймолодша дитина цієї родини, син Альбін, який народився в 1931 році – він сконав ще у зовсім ранньому дитинстві.
Ця родина також була відселеною в 1935 році до с. Нова Трохимівка, Іванівського району, в ті часи ще Дніпропетровської області. Там, 15.YІ.1938 р., Станіслав Станіславович був заарештований і запроторений до Мелітопольської буцегарні. Його хотіли зробити тоді (ще одним) «учасником контрреволюційної повстанської шпигунської організації, закладеної польською розвідкою», буцімто із загальною чисельністю діючих осіб в 12 чоловік.
Перелік висунутих йому звинувачень був доволі стандартним і над ним ніхто тоді взагалі не замислювався – «паплюження, на все і про все, націоналістична пропаганда, вербовка, підготовка повстання, щоб відновити (?) фашистське правління в Україні» і таке інше. Та мабуть чисельність ворожої організації аж у 12 чоловік виставляла в «поганому світлі» діяльність органів НКВС на півдні України, наразі Станіслава Станіславовича вже через тиждень із тієї буцегарні звільнили, а його справу взагалі припинили, офіційно, розглядати вже 1.ІІ.1939 р.. При цьому зовсім не зваживши на те, що, можливо просто у загальному списку «ворогів народу», 3.Х.1938 р., «трійкою» Управління НКВС Дніпропетровської області йому, буцімто, було визначено покарання аж у 10 років виправних таборів. Більше однак, не зважаючи на таке (протокольне) визначення того покарання, Станіслава Станіславовича до карної відповідальності, невідомо за що і про що, вже, на щастя, ніколи органи не притягували [238].
Єдиний чоловічий нащадок Станіслава, і суто формально дворянин, син Іван, правнук Франца-Салезія, який помер 17.YIII.1978 р., у віці 61 року, був одружений із Антоніною (Степанівною) Островською, яка народилася 15.IY.1922 р. Вони мали двох синів, Віктора та Миколая, а також двох доньок, Антоніну та Станіславу. Саме з цими онучками, в с. Ново-Василівка, Бердянського району, Херсонської області, доживала свій вік Камілія Філліповна Нецевич. Вона померла 1982 році, у віці 88 років, і похована на цвинтарі того села.
Станіслав Станіславович помер 18.І.1954 р., у віці 68 років, та похований родиною на цвинтарі с. Яменець. Однак в метричній книзі Ушомирського костьолу, біля запису про його народження, існує (чомусь) ЗАГС’овий припис відносно видачи йому паспорта, згідно якого ця особа, буцімто, прожила значно довший вік. Оскільки той (свій?) паспорт Станіслав Станіславович отримав, буцімто, аж 19.ІІІ.1965 р., тобто у віці 79 років [90].
Юліан-Станіслав (взагалі записаний міщанином), холостяк 22 років, тобто 1887 року народження, взяв 17.І.1910 р. шлюб із селянкою Павліною (Мартиновною) Красновською, дівчиною вже 19 років, зі слободи Кривотин Колцкой. Бо вона народилася на світ саме 14.І.1891 р.. Її батьками були Мартин та Кароліна із Ренкас Красновські, а свідком їхнього шлюбу став Люціан Нецевич. Через півтора року свідок шлюбу його брата, Альбіна-Станіслава, Петро Теодорович Нецевич, також взяв собі дружину із цього Дому, а саме рідну сестру Павліни, Ельжбету.
Не виключено, що ці сестри мали ще й двох братів, селян Лугинських, Миколая та Вікентія, хресниками дітей в родинах яких виступали свого часу Люціан і Юліан-Станіслав. Таким чином стосунки братів Станіслав-Гоноратовичів та інших членів роду Нецевичів з цим Домом весь час були напрочуд тісними, а шлюб Юліана-Станіслава та Петра із рідними сестрами ці стосунки лише «закріпив».
Шлюб Юліана-Станіслава та Павліни було освячено, а надалі вони вже хрестили власних дітей, як і три попередні сімейні пари, в тому самому Ушомирському парафіяльного костьолі. Таким чином всі брати Станіслав-Гоноратовичі та їхні дружини були парафіянами саме цього костьолу. Свою першу дитину Юліан-Станіслав та Павліна народили 18.ІХ.1910 р., але цей їхній первісток, син Антонін, помер від скарлатини вже 29.ХІ.1911 р.. Наступна їхня дитина, син Павло, народилася 23.І.1912 р.. А вже 17.ІІ.1914 р., у віці всього тільки 27 років, застудившись на службі, де він працював (об’їздним) урядником, помирає сам Юліан-Станіслав [90]. Як свідчить метричний запис «про смерть», він залишив по собі дружину Павліну та сина Павла.
Разом з тим на цвинтарі в с. Яменець удова по Юліану-Станіславу, яка померла в 1980 році, у віці 90 років, похована в одній могильній огорожі із Нецевич-Козак Альбіною (буцімто) Юліанівною, яка народилася в 1918 році, згідно напису на її могильному хресті. Звичайно що це не так, і згадана посмертна дитина у Павліни була позашлюбною, але метричних записів про її народження знайти не вдалося. Згодом Павліна одружилася вдруге, із Миколаєм Мартиновичем Венгловським, та мала з ним ще двох дітей. Ця її родина, як і діти від першого шлюба, Альбіна та Павло, постійно мешкала в слободі Кривотин Колцкой.
Павло отримав там свій перший паспорт 11.YIII.1932 р.. Альбіна одружилася із Сергієм Козаком та народила в цьому шлюбі сина Анатоля, 23.YI.1938 р.. Комусь із цих двох 5.ІІ.1938 р. було також видано на руки свідоцтво про смерть батька. Альбіна померла через рік після народження сина, у 1939 році.
З’ясувалося що Павла, після того, як отримав ще один паспорт 14.ІІІ.1941 р., виїхав мешкати до Криму, у Симферопільську область, в село Сарайли. На ту пору він вже був одружений із Даньковою Марією Яківною, яка народилася у 1910 р.. В Криму у них народилася перша дитина, донька Татьяна, 18.ІХ.1941 р.. Павло мав тоді бронь від служби в армії та залишився із сім’єю в окупації, згодом співпрацював із партизанами. Після закінчення війни він із родиною переїхав до Коростеня, де у подружжя, 12.YII.1947 р., народився син Петро. У 1950 р. сім’я перебирається вже на Далекий Схід, в Приморський край. Там, 6.YI.1951 р., в ній народжується ще одна донька, Валентина.
Однак у 1952 році помирає син Петро і родина повертається на Україну, в Полтавщину. На цьому (новому) місті помешкання батьки народили, 20.ІІІ.1955 р., доньку Анну (Ганну), яку Павло зазвичай називав лише Галиною. Того ж самого року ця досить багатодітна сім’я перебирається до Казахстану, а ще через чотири роки повертається на Далекий Схід. Там Павло Юліанович помер 2.ХІ.1967 р., у віці всього тільки 55 років. Він похований в селі Орехове, Чернігівського району, Приморського краю, Російської Федерації. Дружина його досягла віку у 88 років, вона померла 21.ХІ.1998 року та похована там само, але в селі Дмитриївка.
Татьяна Павлівна, яка походила на батька, не мала дітей, вона померла у віці 65 років, 24.ІY.2006 р., та похована поряд із матір’ю. У Валентини Павлівни, яка своїм зовнішним виглядом спадає на бабку Павліну, в двох шлюбах народилося чотири сина та донька. Усі вони мешкають на Далекому Сході, мають вже власні родини та, переважно, встигли народити нащадків. Двоє молодших синів взяли собі прізвище матері, Нецевич. У Сергія, який народився 24.Х.1988 р., нащадків однак ще не з’явилося, а у наймолодшого, Михайла, який народився 24.ІІ.1991 р., вже росте донька Валєрія. Старшими її дітьми є сини Миколай, який народився 7.Y.1975 р., та Борис, а донька – Олена. У Галини (Анни) Павлівни, яка більш схожа на матір, та одружена із Сокирко, також пятеро дітей – два сина та три доньки.
Станіслав-Гонорат не дожив до свого 60-річного віку, хоч був ще живим у 1889 році і виступав тоді восприємником. Але вже у 1892 році його дружина, Людвіка, згадується, як удова, і проживає вона на той час у слободі Кривотин Колцкой. Там Людвіка викуповує для себе та дітей, у поміщиці Людвіки Сільвестрівни Ригельської, на її дачі при тій слободі, окремий наділ землі у вічний чинш. Той земельний наділ був загальною площею в 26,5 десятин, з яких тільки 2,1 десятини були орним ґрунтом. Наділ мав трикутну форму та включав до свого складу 13 десятин сінокосів і ще 10 десятин лісу. Повну оплату цієї купівлі, за допомогою ссуди банку, Людвіка провела 2.YІІІ.1893 р. [284].
Людвіка померла 8.І.1906 р., в м. Радомишлі, і була похована там на парафіяльному кладовищі місцевого костьолу [290]. Їй виповнилося тоді 60 років, але в записі про смерть вік її був вказаний у 70 років, можливо щоб підсилити визначення причини смерті – «від старості». Людвіка була названа в тому записі прихожанкою Вишевичеського римо-католицького костьолу, Радомишлевського деканату, тобто вона таки вже покинула на ті часи (вологу) слободу Кривотин Колцкой, отримавши вірогідно на своїй батьківщині якийсь (земельний) спадок по власним батькам.
Коментарі
Дописати коментар