72. Відгалуження по Людвігу Францевичу. Гілка Франца-Салезія.
72. Відгалуження по Людвігу Францевичу. Гілка Франца-Салезія.
______
Дворянин Людвіг, четвертий син в родині Франца-Салезія та Розалії, парубкував доволі довго. Він, за документами архівно-слідчої справи свого старшого сина, вдало хазяйнував, поки ще продовжував холостякувати, аж на 100 десятинах орних ґрунтів, тримав 7 – 8 коней та мав на хазяйстві 10 – 12 корів [275]. Однак лише у віці під 50 років («сивина в бороду – біс в ребро») він спромігся підібрати собі шлюбну пару – селянку Дарью Кирилівну Рабчук, яка була за своїм віросповіданням православною.
Ще до того часу, як вони офіційно побралися (у православній церкві) в 1885 році, ця пара встигла народити собі принаймні двох позашлюбних нащадків, які були охрещені, та потім іменувалися в усіх дворянських документах, як Іван стар. та Іван мол. Після одруження Людвіг та Дарья народили собі ще чотирьох синів і трьох доньок – всі вони звичайно були онуками Франца-Салезія. Шестеро чоловічих нащадків Людвіга та Дарьї, як законні так і незаконнонароджені, офіційно отримали потомствену дворянську достойність указом дворянських депутатських зборів Волинської губернії у 1904 році.
В записах метричних книг Ушомирського (та Барашивського) парафіяльного костьолу не вдалося знайти свідчень про вінчання двох старших синів цієї сімейної пари. Відсутні вони і у метричних книгах Мяколовичеського православного приходу, дослідження яких було проведено, оскільки, згідно законів Російської Імперії, діти Дарьї Кирилівни були при народженні охрещені саме в цій греко-руській релігійній конфесії. Між тим, досягнувши певного віку, всі вони отримували можливість перемінити своє віровизнання на те, якого дотримувався їхній батько (та й взагалі на будь-яке інше, але вже з певними на це потугами). І таке дійсно відбулося, принаймні для чотирьох із них – Катерини, Ганни, Михайла та Григорія , про що можна говорити цілком беззаперечно, бо всі вони у дорослому віці дотримувалися вже саме латинського віровизнання.
Так в Ушомирському парафіяльному костьолі, 14.ІХ.1908 р., дворянка Катерина Нецевич, дівчина 20 років, яка народилася літом 1889 року, взяла шлюб із селянином Францем Висоцьким, холостяком 22 років, походженням із с. Кам’яні Гірки. Її батьками були зазначені Людвіг та Дарья Рабчукова Нецевичі, а його – Мартин та Бенігма із Журавських Висоцькі. Ця шлюбна пара, за спогадами нинішніх нащадків, мала п’ятеро дітей. Записи про хрещення двох їхніх дітей, з числа перших, знайдено в метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу: син Франц з’явився на світ у цієї шлюбної пари в слободі Кривотин Колцкой 2.YІІ.1911 р., та помер вже 10.Х.1911 р., а близнята, сини Доменік та Петро, народилися 4.ХІІ.1914 р., але вже у с. Кам’яні Гірки. У обох восприємницею виступила Кароліна Нецевич, дружина Альбіна-Станіслава.
Однак за спогадами нинішніх нащадків ще до цих двох (наразі – трьох) дітей Франц та Катерина вже цілком могли мати, та мабуть таки народили, свого первістка (?), сина Вінцента, записи про хрещення якого знайти не вдалося. Цей Вінцент однак прожив усього тільки 27 років, бо в буремні тридцяті був репресований та розстріляний, але жодних архівно-слідчих документів про цю сумну подію в сучасних архівах не залишилося. Ще шлюбна пара мала доньку Яніну і наймолодшого сина, Йосипа (Юзека) (1923 – 2008) . Катерина Людвиківна померла в 1985 році, проживши на цьому світі майже повний столітній вік, та похована дітьми на цвинтарі в с. Яменець.
Дворянин Іван стар., якого в сім’ї завжди називали Яськом, а в записі про смерть батька вже йменували Йосифом, скоріше за все ще в 1909 році, тобто в віці близько 26 років, одружився. Його дружина, на ім’я Марія Євміївна, 1884 року народження, була донькою литовського банкіра, тобто мала цілком «зрозуміле» для цього роду литовське родове походження. Вона була «привезеною» ним до цього шлюбу із досить далеких від цієї української місцевості, але цілком «рідних» для цього роду литовських країв, де Іван стар. проходив в свій час обов’язкову військову (імперську) службу.
Після комуністичного перевороту родина вважалася в своїй слободі «заможною середняцькою» і хазяйнувала там на 10 – 12 десятинах орних ґрунтів, де тримала 2 – 3 коней та мала 2 – 3 корови [275]. Іван стар. в свій час таки вступив до колгоспу, який в тій слободі організувався, але згодом, зважаючи на кричущу безгосподарність в цьому колективному хазяйстві, вийшов із того «об’єднання землеробів» і продовжив хазяйнувати одноосібно. В його родині, поступово, з’явилися на світ семеро дітей, правнуків Франца-Салезія, однак жодного запису про ці події у метричних книгах Ушомирського (та Барашивського) парафіяльного костьолу та місцевих ЗАГС’ів знайти не вдалося.
Згідно свідчень нинішніх нащадків цього відгалуження роду старшою дитиною в родині Івана стар. та Марії був син Олександр, який народився у 1910 році і загинув, наразі був вбитий, в 1945 році. Після нього у них були, послідовно, донька Олена, яка народилася 13.YІ.1911 р. і померла 31.ІІІ.1989 р., та син Євгеній, який народився 1913 році. Останній літом 1938 року був заарештований органами НКВС, але ніякої слідчої справи по ньому в сучасних архівах не залишилося [275]. Бо архіви НКВС при комуністичному режимі систематично «переглядалися», при цьому справи «ворогів народу» звичного для документів окремих осіб архівного грифу «зберігати вічно» там взагалі не отримали. Тому, поступово, вже «неактуальні» для діючої тоді комуністичної влади справи сотень тисяч репресованих осіб «утілізовалися», внаслідок чого згадки про колись закатованих її каральними органами безневинних людей, або навіть просто про якісь репресії відносно них, взагалі поступово «зникали».
Наступними дітьми в родині Івана стар. та Марії були донька Фаїна, яка народилася 16.ХІІ.1914 р. і померла 13.YІ.1975 р., та син Арсен, який народився 9.Y.1924 р. і помер 25.ХІ.1975 р.. Згадані дві доньки померли та поховані в м. Києві, а син Арсен – в с. Трохимівка (до війни – с. Нова Трохимівка, або Новотрохимівка), Іванівського району, зараз вже Херсонської області. Наймолодшими дітьми у цієї шлюбної пари постали донька Леоніда, яка народилася в 1927 році, та син Сергій, який народився в 1928 році, але загинув чи не у 5-річному віці.
В тому с. Нова Трохимівка, 16.YІ.1938 р., Іван стар. був заарештований «за підозрою в шпигунстві на користь Польщі, а також за ворожі настрої проти радянської влади». Однак всі свідки давали свідчення лише на користь того Івана стар., і можливо саме тому, 1.ІІ.1939 р., посполу із кузеном Станіславом Станіславовичем, слідча справа проти нього була припинена, а сам він з під варти у Мелітопольській буцегарні звільнений [275].
Іван стар. помер 8.ІІ.1969 р., у віці 86 років, і похований нащадками на цвинтарі с. Нова Трохимівка. Доля виявилася до нього цілком прихильною, бо, по-перше, ніяких каральних рішень по його справі так ніколи і не було прийнято, а, по-друге, сам він після звільнення з під варти більше вже ніколи до карної відповідальності, з будь якого привиду, діючою тоді владою не притягався.
Дворянин Іван мол., який в метричних записах про одруження доньки своєї кузени Розалії Миколаївни був іменований Іоанном, взяв шлюб із Оленою Іванівною у 1912 році, або навіть ще на рік раніше, тобто одружився в тому ж самому віці, що й його старший брат. Вже через рік ця сімейна пара мала нащадка, сина Петра, який народився 14.ІY.1913 р.. В родині Іоанна та Олени було ще двійко дівчат: Ганна, яка народилася 3.ІІ.1916 р., та Ольга, яка народилася у 1921 році.
Всі ці діти у свій час створили власні родини, народили в них дітей та мали від них багато онуків. Так Петро Іванович, правнук Франца-Салезія, народив чотирьох синів, разом з дружиною Вірою Миколаївною (1921 – 1995). Чисельні нащадки цього відгалуження роду (це вже «і таке інше», по Францу-Салезію ) існують ще й досі. Сам Петро Іванович помер 12.Y.1991 р., у віці 78 років.
Існує однак певна можливість, що ця сімейна пара, Іван мол.та Олена , мала ще сина Григорія, саме який і був її первістком, але метричні записи про таке відсутні. За спогадами нинішніх нащадків цей Григорій буцімто загинув на фронтах другої світової війни, однак жодних офіційних свідчень про таку сумну подію в «Книзі пам’яті України» по Житомирській області не наводиться. Ніяких свідчень у нинішніх нащадків за родину самого Григорія також не залишилося.
Родина Іван мол. була відселеною у 1935 році до с. Нова Трохимівка, Іванівського району, в ті часи ще Дніпропетровської області. Однак така подія відбулася з нею вже без голови цієї родини, бо Іван мол. помер ще у 1934 році, в віці 49 років. Його смерть настала від зупинки серця, як подібне сталося в свій час з його власним батьком, а відбулося таке прямо на пероні станції Яблонець, де він чекав на потяг до Коростеня, щоб купити там хліба. Таким чином репресувати його радянська влада, цілком можливо, просто «не встигла».
Ганна Іванівна була одруженою тричі і народила трьох синів. Старший з них, Валентин Іванович, взяв собі дівоче прізвище матері. В його родині було двоє дівчат, Аліна та Вікторія (народилася у 1967 році), а також син Валерій . Молодші сини Ганни Іванівни, Євгеній та Вячеслав, взяли прізвища своїх батьків, Шведов та Шахрайчук . Саме під прізвищем Шахрайчук вона і померла, за різними свідченнями від нинішніх нащадків, у 1988, або навіть у 2002 році.
Ольга Іванівна була одружена з Григорієм Ковальчуком і мала з ним двох синів, Леоніда та Сергія . Вона померла в 2006 році, у віці 85 років.
Наступні за віком сини Людвіга та Дарьї, брати Михайло і Григорій, одружилися одного дня, 19.Y.1913 р., а їхнє вінчання відбувалося в Ушомирському парафіяльному костьолі. Дворянин Михайло, 27 років, який народився 15.Х.1886 р., взяв за дружину дворянку Франциску (Стефанівну) Венгловську, дівчину 19 років, походженням із тієї самої слободи Кривотин Колцкой. Її батьками були Стефан та Марьяна із Хоментовських Венгловські. А дворянин Григорій, 26 років, який народився ранньою весною 1888 р., взяв тоді собі за дружину селянку Павліну (Філліповну) Лісовську , дівчину 22 років, походженням із сусідньої слободи Кривотин Звягельский. Її батьками були Філіп та Юзефа із Журавських Лісовські.
Першою дитиною в родині двох дворян, Михайла та Франціски, була донька Людвіка , яка народилася 20.YІІІ.1914 р.. В Російській Імперії вона ще безумовно поставала дворянкою. Батьки спромоглися виростити цю дитину і паспорт Людвізі Михайлівні був виписаний 21.ІY.1931 р.. Однак оскільки сама вона в ті буремні часи ще продовжувала мешкати у слободі Кривотин Колцкой, де жила тоді також родина її батьків, то в результаті Людвіка Михайлівна виявилася репресованою, разом із власним батьком і двома молодшими братами, та висланою, у 1933 році, ще при першій хвилі «відселення населення» прикордонної зони, на спецпоселення до Карелії.
Там, в 1939 році, Людвіка Михайлівна одружилася із Болеславом Свентицьким, але досить скоро її чоловік загинув на фронтах другої світової війні. Після війни, за допомогою дядька Івана стар. (Яська) , вона почала працювати в с. (Нова) Трохимівка, Іванівського району, Херсонської області. Згодом Людвіка повернулася звідти до своєї «батьківщини», ще двічі там одружувалася, народила трьох синів та дочекалася від них онуків. Померла Людвіка Михайлівна у віці 86 років, в 2002 році, та похована у м. Києві.
Ще до народження Людвіки її батько, Михайло Людвікович, вже мав первістка, позашлюбну доньку Катерину, яку у 1907 році народила його перша наречена, Павліна Висоцька, побратися з якою йому однак не довелося.
Дворянин Михайло Нецевич воював ще у першу світову війну, причому зовсім не на офіцерській посаді. В армії генерала Брусилова він командував тоді кулеметним відділенням і за свої успішні військові дії на фронті був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Михайло був пораненим та контуженим при вибуху снаряда, внаслідок чого його, після лікування в Мелітополі, демобілізували із лав тієї армії ще в 1915 році.
Тому перший син в родині Михайла та Франциски, правнук Франца-Салезія, та безумовно, формально, дворянин, з’явився на світ вже 18.IY.1916 р., і був охрещений Броніславом. Цей Броніслав отримав нагоду за часів другої світової війни перебратися мешкати до Польщі. Там він одружився двічі і народив трьох синів, чисельні нащадки яких існують ще й досі. На новій батьківщині Броніслав Михайлович багато років прослужив у польському війську. Він прожив всього тільки 59 років, помер 2.YIII.1975 р., і похований родиною у м. Познань, Польща.
Разом з ним перебрався мешкати до Польщі й наступний із синів Михайла та Франціски – Доменік (Янек), який народився 25.ХІ.1920 р.. Ця особа однак вже не могла мати ніякої дворянської достойності, бо радянська влада на той час всю ту дворянську спільноту заперечила, «як клас», та взагалі «відмінила», тим самим ліквідувавши в СРСР цей класовий соціальний інститут. Доменік одружився вже на «новій батьківщині» та народив там трьох доньок. Він помер 1.ХІІ.1968 р., у віці лише 48 років, від хвороби лоханок, отриманій ще на фронті. Похований родиною в м. Рацибож, Польща.
А сталося таке «переселення» братів тому, що в 1933 році дворянина Михайла та чотирьох його дітей було відселено на спецпоселення у Карелію, а потім взагалі запроторено до архангельських лісів. Саме у ті ліси, в 1940 році, з України та Білорусі, було депортовано ще декілька десятків тисяч етнічних поляків. Значна їхня кількість опинилася тоді в чисельних вологодських лагерях. Ці (архангельські) поляки стали під час війни якраз тим головним осередком, із якого були сформовані тоді дві польські дивізії [334].
Тому Броніслав та Домінік, як «особи із польськім корінням», попали в часи другої світової війни до лав (польської) дивізії ім. Костюшко, воювали в ній, і залишилися після тієї війни мешкати вже в «новітній» Польщі – таке всіляко тоді дозволялося. Але їхній батько все одно до 1948 року залишався жити на спецпоселенні у Карелії. Тільки через 15 років він повернувся до рідних країв, де ще займався теслярством, а в другій половині 1954 року, в віці 68 років, помер там та був похований дітьми на цвинтарі в с. Яменець, неподалік від дружини.
Останньою дитиною в родині Михайла та Франціски був їхній молодший син, Франц, який народився 21.ІХ.1928 р.. Мати однак недовго пестила цю дитину, бо померла ще у 1930 році, при наступних пологах, разом із дитиною, в віці усього тільки 37 років, так і не дочекавшись онуків. Вона похована на цвинтарі с. Яменець.
Доглядала цю дитину, після смерті матері, баба, Дарья Кирилівна. Саме вона взяла на свої плечі весь тягар по його вихованню, а коли ходила навіщати інших своїх онуків у с.Яменець, то обов’язково поверталася того ж дня додому, не зважаючи на те, що відстань до сусіднього села взагалі була більшою ніж 10 км.
Франц Михайлович із самого раннього дитинства, аж 16 років поспіль, невідомо з якої нагоди, мабуть просто як «син репресованого», провів спочатку у тому спецпоселенні в Карелії (п.Сергієво), а потім в архангельському лісі (Клопиха), звідки був «відпущений» вже тільки після батька, аж у 1950 році. Звільненого споконвічного спецпоселенця невдовзі однак «забр(и)ли» ще на три роки – цього разу вже до лав армії.
Франц був одружений із Антоніною (Вікентієвною) Станішевською, 2.ХІІ.1931 р. народження, і ця родина довгий час мешкала неподалік від слободи Кривотин Колцкой, у с. Горщик, де народила двох синів, вже праправнуків Франца-Салезія . В 1964 році родина збудувала собі дім в с. Омелянівка, а після чорнобильської катастрофи взагалі перебралася до м. Володимир-Волинський, на прабатьківщину свого роду, про що він, нажаль, не встиг дізнатись, бо помер 31.YІІ.2006 р., у віці 78 років, за два місяці до того, як його синам стала відома ця розвідка генеалогії роду.
Перша дитина в родині Григорія та Павліни народилася на пів року раніше, ніж перша дитина в родині старшого брата. Вже 8.ІІІ.1914 р. вони мали сина Франца. Після цього у цієї шлюбної пари, послідовно, народилися ще два сини: Станіслав, 26.YІ.1915 р., та Віталій, 18.ХІІ.1918 р.. Однак тільки двоє перших мали наразі можливість називатися дворянами. За згадками нинішніх нащадків в цій родині буцімто були ще й три доньки – Емілія, Теофілія та Маня (?), які чомусь виховувалися у дітбудинку. Павліна померла 1947 році, а чоловік пережив її на 20 років. Подружжя поховано на цвинтарі с. Яменець.
Їхній син Франц, згідно спогадів нинішніх нащадків, загинув на фронтах другої світової війни, буцімто ще у 1942 році, але в «Книзі пам’яті України» по Житомирської області він взагалі не зазначений. Інші сини цієї сімейної пари, як і їхні сестри, створили власні родини та мали чисельних нащадків. Це відгалуження роду існує й досі.
П’ятий син Людвіга та Дарьї, дворянин Миколай, народився 5.ХІІ.1893 р.. В свій час він одружився з Марцеліною із Залевських, 1900 року народження, але записи про цю подію в метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу відсутні, бо вона сталася вже за радянських часів. Скоріше за все дружина походила з родини, яка мешкала у селі Веровка. Свого первістка, сина Юзефа, ця сімейна пара народила вже 18.Х.1920 р.. Наразі 22.ІY.1922 р. у неї народився ще один нащадок, син Мечіслав, який постав їхньою другою дитиною [387]. Третього сина, Зігмунда, ці батьки народили вже трохи згодом, у 1928 році.
В записі Мечіслава у ЗАГСі, яку зробив її стрий Іван, було зазначено, що родина Миколая мешкала тоді у селі Нецевичі, Лугинської волості, Полонного повіта, хоч адміністративно ця волость завжди належала до Олевського повіту. Після великої вітчизняної війни, у 1948 році, разом із двома дітьми та дружиною, Миколай, вже третім з цієї гілки роду, перебрався мешкати в Польщу, до небожа Бронека "Броніслав" .
Миколаєм та Марцеліною було народжено загалом трьох синів. Одного із них, Мечіслава, було вбито німцями ще за часів окупації, а двоє інших правнуків Франца-Салезія , Юзеф та Зігмунд , разом із батьками, довгі роки мешкали потім у Польщі. Вони в свій час там побралися та народили власних дітей, а їхні нащадки роз’їхалися вже геть по усьому світу. Сам Миколай Людвікович прожив 70 років, помер 25.ХІ.1963 р., і був похований дружиною на цвинтарі в м.Свідниця, Польща.
Наймолодший з синів Людвіга та Дарьї, дворянин Петро, народився 27.Y.1895 р.. Однак він якимось чином спромігся збільшити свій вік аж на 5 років і тому був залучений до імперського війська та воював у ньому ще на фронтах першої світової війни. Там він невдовзі отримав шрапнельне поранення та потрапив у полон. Кілька років поспіль Петро Людвікович примусово пропрацював в тому полоні на різних сільськогосподарських підприємствах Угорщини, звідки втік у 1918 році і спромігся ще тоді повернутися до рідної слободи. На самому початку двадцятих років Петро одружився із Антоніною Станіславовною Цалко , 1903 року народження, також мешканкою слободи Кривотин Колцкой. Родина хазяйнувала у цій слободі на 4 десятинах орної землі, та мала ще 4 десятини лісу, тобто була цілковито бідняцькою.
Петро та Антоніна народили у двадцяті роки 20 ст. четверо дітей, наразі сина та трьох доньок. Але коли самого Петра Людвіковича репресували у 1933 році, та заслали на Соловки, щоб забрати у родини ті бідняцькі 4 десятини землі до колгоспу, то мати втратила в той жахливий голодомор аж трьох своїх дітей, які померли від нестерпного голоду, і лише одну дитину, доньку Розалію , 1928 року народження, спромоглася вберегти, бо віддала її тоді до дитячого притулку.
Після відбуття строку висилки Петра, і його повернення до України у 1937 році, ця сімейна пара перебралася мешкати, із практично вже відселеної на ті часи прикордонної смуги, до м. Біла Церква. Там Петро Людвігович став працювати у лісгоспі і навіть отримав, 23.Х.1938 р., паспорт. Родина спромоглася відшукати у дитячих притулках свою доньку Розу (Розалія) та народила, наприкінці тридцятих років, ще двох синів. Старший з них, однак, помер маючи тільки рік, а в 1940 році був народжений вже останній син цієї шлюбної пари, Віктор, правнук Франца-Салезія . Віктор Петрович виріс, одружився, та четверо його нащадків, з яких троє синів, живуть у м. Біла Церква ще й досі.
Сам Петро Людвікович прожив 86 років, помер 17.YІІІ.1981 р., і був похований родиною на цвинтарі в м. Біла Церква. Його дружина, Антоніна, померла в 1990 році, та була похована дітьми на тому ж цвинтарі поряд із своїм чоловіком.
Дворянка Марія Нецевич , яка народилася 12.YІІ.1892 р., побралася із селянином Григорієм Корчевським . За спогадами нинішніх нащадків, вони народили шестеро дітей, з них 5 синів, наразі Івана, Костянтина , Франца і Григорія , а також доньку Марію . Однак жодних метричних записів за цих дітей знайти в метричних книгах Ушомирського, Барашивського та Олевського парафіяльних костьолів не вдалося. Уся родина була висланою, «свого часу», на спецпоселення до Казахстану. Місцем їхньої висилки та постійного помешкання в тому Казахстані стало село Держанівка.
Ще одна донька Людвіга та Дарьї, дворянка Ганна, яка народилася 19.І.1891 р., одружилася із міщанином Ушомирським Станіславом Заруцьким із с. Зарубінки, рідним братом дружини Яна Теодоровича. Їхній шлюб стався скоріше за все через півроку-рік після шлюбу Яна, однак запис за нього у метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу відсутній. Ця сімейна пара мешкала саме в с. Зарубінки, де 18.ХІ.1912 р. народила свою першу дитину – доньку Марію. Нажаль наступна інформація про життєві події цієї родини відсутня, а нинішні нащадки про неї взагалі нічого не знають, навіть про сам факт її існування нічого не можуть згадати.
За спогадами Юзефа Миколаєвича, онука Людвіга, дід володів принаймні чотирма мовами – українською, польською, німецькою та французькою, і сам вчив своїх власних дітей грамоті та математиці. Він багато років працював управляючим в кузена царя, на прізвище Нікифоров "земельний" , який володів тоді у цьому лісостеповому краї значними земельними угіддями. В розрахунок за багаторічну працю Людвіга цей землевласник таки відписав там йому, кінець-кінцем, певні, та досить значні за площею, земельні наділи.
Прожив Людвіг Франц-Салезієвич Нецевич 83 роки і помер 20.ХІ.1911 р., в лісі, куди пішов перевіряти підвішені на деревах бджолині «пні» – просто зупинилося стареньке вже серце. В записі про його смерть у переліку «залишених по собі», де згадувалися дружина, сини та доньки, ім’я однієї з тих доньок, Ганни, чомусь взагалі не було зазначено, хоч вона в той час безумовно була живою та взагалі процвітала, але оскільки жила в іншому місці, то дяки за неї мабуть в тому записі просто «забули». Поховали небіжчика на парафіяльному кладовищі Ушомирського костьолу, яке до нинішніх часів не збереглося.
За спогадами Юзефа Миколаєвича, його баба, Дарья Кирилівна, була дуже доброю та багато часу опікувалася усіма своїми чисельними онуками, особливо наймолодшими. Вона померла, згідно спогадів нащадків, скоріше за все у 1932 році, і була похована на цвинтарі в с. Яменець, однак могила її там не збереглась.
Коментарі
Дописати коментар