70. Відгалуження по Івану Францевичу. Гілка Франца-Салезія.

70. Відгалуження по Івану Францевичу. Гілка Франца-Салезія.

  на сторінку    

_______

         Найбільш загадковою на цей час залишається доля дворянина Івана, другого сина Франца-Салезія та Розалії. В метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу, Овруцького деканату, за (окремі) сорокові та п’ятдесяті роки 19 ст. жодної згадки про нього, як наразі і про всіх інших його братів, немає. Відсутні такі згадки і в (щорічних) документах цього костьолу, починаючи їхній відлік з 1863 року. Загалом все це дає змогу дійти висновку, що у слободі Кривотин Колцкой, яка знаходилася серед суцільних лісів та болот на самому західному кордоні Ушомирської парафії, релігійні обряди, принаймні в 19 ст., виконувалися тільки у місцевій каплиці або в «пересувному олтареві», жодних документів від яких у державних архівах не залишилося.

          В результаті зараз, при дослідженні родоводу цих Нецевичів "дворяни" , навіть за часовий проміжок самого кінця позаминулого сторіччя, доводиться вже спиратися лише на спогади нинішніх нащадків, а також на ті не надто чисельні документи, які архівам, та тим нащадкам, вдалося якимось чудом зберегти. Деякі додаткові генеалогічні свідчення дають, крім того, ще й архівно-слідчі справи про жорстокі репресії, які сталися у тридцяті роки 20 ст. відносно окремих осіб із роду цих Нецевичів.

          Саме згідно спогадів нинішніх нащадків в означений вище період кінця ХІХ ст. у слободі Кривотин Колцкой були народжені, та мешкали там певний час, чотири особи чоловічої статі із першої лінії роду Нецевичей, родові стосунки яких із Францем-Салезієм вдалося таки «вирахувати», при цьому спираючись конкретно саме на згаданого вище Івана Франц-Салезієвича та його (невідому) родину. Рідні брати, Михайло та Миколай Григоровичі, а також двоє інших рідних братів, Миколай та Василь Фоковичі, як буде показано далі, доводилися тому Івану вже саме онуками, а Франц-Салезію правнуками.

          Їхнє існування безумовно свідчить, що в середині ХІХ ст. у слободі Кривотин Колцкой з’явилися на світ принаймні двоє нащадків по першій лінії роду цих Нецевичей, онуки Франца-Салезія – Фокій та Григорій. Наразі ці дві особи, безумовно потомствені дворяни, так таки ніколи і не отримували, офіційно, своєї потомственої дворянської достойності у Російській Імперії. Ніяких документарних записів про їхнє народження та шлюби знайти також не вдалося, і тому, окрім існування згаданих вище чисельних нащадків, про їхню своєчасну появу на світ взагалі геть нічого не свідчить. Разом з тим, як виявилося, батьків тим двом – Фокою та Григорію, цілком певно можна «вирахувати».

          Оскільки доля, та родини, двох постійних мешканців слободи Кривотин Колцкой, братів Миколая та Людвіга, визначені, обоє з них на роль тих батьків безумовно «не годяться». Наслідки родинних «потягів до міграції» наймолодшого з братів, Станіслава-Гонората, також визначені цілком певно. Цей Станіслав-Гонорат, кінець-кінцем, у середині 19 ст. повернувся мешкати до «родинного гнізда» в село Баранівку, яке було залишено в нащадок саме йому, як наймолодшому сину у родині, де і спромігся створити власну родину. Оскільки в кінці 19 ст. значна частина цієї родини, покинувши маєток в селі Баранівка після його смерті на старшу дитину, перебралася мешкати до слободи Кривотин Колцкой, то повний її склад і доля окремих осіб також досить вичерпно визначені. Нарешті ще один із братів, Франц, одружений з Геленою, залишив по собі в тій слободі лише єдиного нащадка – сина Теодора. Таким чином і ці двоє братів на роль батьків тим двом, Григорію та Фокію, також ніяким чином «не годяться».

          Тобто «вільною особою» на роль їхнього, таки єдиного на обох, батька, залишається вже тільки останній із п’яти братів Франц-Салезієвичів, а саме згаданий вище Іван. Таким чином ті двоє, Григорій та Фокій, як виявляється, безумовно були поміж собою рідними братами.

           Разом з тим із «згадок про життя в слободі», які залишилися у нинішніх нащадків по Розалії Миколаївни, 1873 року народження, остання росла у свого батька, разом і поруч, із своїми не дуже чисельними на ті часи в цій слободі, та наразі трохи старшими за неї, трьома близькими її родичами – двома двоюрідними братами та однією двоюрідною сестрою, тобто її кузенами. Мешканці цієї слободи, означені вище Фокін та Григорій, народження яких припадає саме на шістдесяті роки 19 ст., якраз відповідають за усіма родинними (сільськими) та часовими ознаками тим двом чоловічим особам (двоюрідних) родичів, яких запам’ятала, з якими спілкувалася, ще навіть перед другою світовою війною, та про яких згадувала потім своїм нащадкам Розалія Миколаївна.

          Але це могло мати місце лише у тому випадку, якщо їхнім (єдиним для обох!) батьком таки дійсно був саме Іван Франц-Салезієвич . Цей чоловік безумовно був серед живих у 1857 року, коли його старший брат подавав останній заявочний пакет документів від усіх членів першої лінії роду до «столу» дворянських депутатських зборів Волинської губернії, та ще 28.YІІІ.1859 р., як засвідчив про таке для всіх 9 кузенів Нецевичей "дворяни," житомирський повітовий предводитель дворянства. Безумовно, що він також залишався живим у 1860 році, коли Імператор надав цим 9 особам двох відгалужень першої лінії роду Нецевичів їхню (російську) дворянську потомствену достойність [71]. Тобто означений Іван Франц-Салезієвич прожив на той час ще тільки 35 років і цілком таки мав змогу не лише встигнути створити власну родину, але й народити у ній собі цілу купу дітей.

          Таким чином рідні брати, Фокій та Григорій,  які згідно спогадів Розалії Миколаївни ще й мали сестру, на ім’я Франціска, яка, як виявилося, народилася вже після них, у 1870 році, в результаті визначають, загалом усі троє, окрему гілку цього відгалуження роду по означеному вище дворянину Івану Франц-Салезієвичу. Однак жодних свідчень за саму його родину, роки народження в ній тих двох синів і взагалі про будь які подальші події із життя самого Івана Франц-Салезієвича не маємо.

         Таким чином лише спогади Розалії Миколаївни дозволили трохи підняти завісу над родинним життям цієї конкретної особи і дають змогу зробити висновок, що діти у того Івана з’явилися на світ досить таки пізно, у його вже цілком поважному віці, близькому до 40 – 45 років. Жодних свідчень за родини Григорія та Фокія , окрім самого факту народження у кожного з них принаймні двох синів, також не маємо. Відсутні документарні свідчення і про будь які факти із родинного життя тих двох братів, окрім єдиного усного свідчення відносно зустрічі Розалії Миколаївни із двома своїми «братами», дуже похилого віку, напередодні другої світової війни, в Києві. Все спілкування цих трьох осіб поміж собою відбувалося тоді виключно на польській мові.

          Конкретними, та єдиними, кандидатами на роль тих «братів» похилого віку були у Розалії Миколаївни тільки ті двоє – Григорій та Фокій (Фокін). Тобто, обидва ці брати Івановичі прожили принаймні по 80 років і до спецпоселення, навіть тільки на південь України, в 1935 році вислані не були. Враховуючи те, що в означені часи у слободі Кривотин Колцкой залишився мешкати із своєю родиною вже тільки один Михайло Григорович, вони мабуть жили там разом із ним. Однак наскільки дійсно тісними та постійними були родинні зв’язки поміж усіма трьома означеними вище особами – невідомо.

           Село Веровка знаходилося тоді (та й знаходиться зараз) буквально поряд, менш ніж за кілометр, від села Непізнаничі. В цьому селі Веровка на ту пору мешкала дуже чисельна родина (минулих) шляхтичів, а в кінці 19 ст. вже просто міщан, на прізвище Напольські. Один із них, Йосиф Варфоломеєвич Напольський, взяв собі за першу дружину, на початку 1885 року, дворянку Анну із Венгловських, 1866 року народження, яка походила із слободи Кривотин Колцкой, і їхня родина потім постійно мешкала у тому селі Веровка [254]. Свого сина, Едварда, ця шлюбна пара народила вже 21.ХІІ.1885 р.. Другий його шлюб був з Варварою із Весельських, а народження (першого) сина, Франца, відбулася у цієї пари вже 25.Х.1887 р.. Потім в цій родині були ще принаймні чотири доньки: Валерія, яка народилася 20.ІY.1890 р., Михаліна, яка народилася 3.ХІ.1892 р., та Розалія, яка народилася 4.ІХ.1895 р., та Марія [282]. А в 1900 р. подружжя народили другого сина, Івана.

           Інша особа з цього ж Дому, Олександр Напольський, 1860 року народження, одружився у 1886 році з Анелею із Савицьких , і також став мешкати родиною у тому селі Веровка. Там у цієї шлюбної пари, 30.ІІІ.1887 р., народилася на світ перша дитина, донька Олена.

           Цілком вірогідно, що Розалія Миколаївна мала за подружку в слободі Кривотин Колцкой не лише одну кузену-однолітку Франціску, але також постійно спілкувалася там з іншими, наразі більш літніми від неї дівчатками, та мала їх також за своїх подруг. Тому провідати новонародженого сина старшої подруги, Анни Венгловської, всього тільки за якихось 20 км, не могло тоді постати для молодої дівчини якоюсь серйозною проблемою. Мабуть саме на тих провідинах новонародженого Франца Напольського Розалія Миколаївна і познайомилася із своїм судженим, Іоанном Герасименко, багатим селянином із сусіднього з тією Веровкою села Непізнаничі, який мав тоді вже 22 роки.

           З новим весіллям не забарилися, оскільки церковні закони такий досить ранній шлюб цілковито дозволяли, а «на виданні» в Україні-Русі, у минулі часи, вже вважалися дівки, починаючи з їхнього зовсім юного віку, в 14 років. Взагалі спочатку у великому князівстві Литовському, а потім в Речі Посполитій, громадянське повноліття молодих дівчат, починаючи з якого вони отримували усі майнові права та могли одружуватися, становило, згідно двох перших литовських Статутів, 15 років. Однак у третьому Статуті, розділ 4, артикул 1, вік того повноліття для дівчат був зменшений до 13 років, і одночасно їм було заборонено укладати шлюбні взаємини з кревними родичами до 8 коліна. Норми тих давніх литовських Статутів були залишені діючими й на території Південно-Західної Россії. В результаті у цілком законній родині тоді ще зовсім молодої Розалії, 15.ІХ.1888 р., вже з’явився на світ її первісток, син на ім’я Михайло.

            Мабуть Франціска Іванівна Нецевич, кузена Розалії, також приходила провідувати новонародженого сина подруги-однолітки, а ще заходила, «по дорозі», до старшої подруги, Анни Венгловської, і вірогідно саме там, у неї вдома, осінню 1888 року, познайомилася із Олександром Напольським, який залишився на той час ще зовсім молодим удівцем із немовлятою на руках. Знову зі шлюбом ніяким затримок не сталося, в результаті чого у цієї (нової) родинної пари, 1.ХІ.1889 р., з’явилася на світ, у селі Веровка, їхня перша дитина, донька на ім’я Сабрина (Сабина). Потім у них було ще багато дітей: син Юліан (Юліуш) народився 1.ХІІ.1890 р., донька Марія (Марьяна) народилася 3.ХІ.1892 р., донька Марцеліна народилася 11.ХІІ.1894 р., син Фабіан (Тобіяш) народився 5.YІІІ.1896 р., син Людвіг народився в 1897 (інші свідчення - у 1903) році, син Войцех народився 2.Х.1899 р., а син Франц народився в 1901 році [281]. Принаймні двоє їхніх синів, Фабіян та Людвіг , дожили до дорослого віку, при цьому Фабіян мав дві родини та народив у них чисельних нащадків.

              У ті ж самі часи в родині Розалії  та Іоанна Герасименкоз з’являлися на світ також багато дітей: син Василій в 1890 році, донька Марія в 1893 році, донька Ольга XE "Ольга" в 1895 році, донька Катерина в 1897 році, однак померла вона вже через рік, ще одна донька Катерина в 1899 році, та син Миколай в 1900 році. Безумовно, що багатьох з цих своїх дітей три подруги-сусідки, які походили із слободи Кривотин Колцкой та усе своє дитинство провели там поруч, пестили разом, а самі їхні діти постійно росли буквально поруч одне з одним – що таке був тоді той кілометр!

             Ще в селі Веровка мешкали на ту пору принаймні три родини інших родичів чоловіка Франціски, близького віку, на прізвище Напольські – Віктора Ондрієвича та Єви із Залевських , які мали 8 дітей, Антона Варфоломієвича та Теофілії із Туровських, які мали 6 (7) дітей, Івана Ондрієвича та Францішки із Залізко . Згодом пішли одружуватися вже їхні нащадки. Таким чином кожна з цих родин мала на початку 20 ст. аж ніяк не менше ніж по 4 дитини! Тобто в тому селі таки точно існував цілий «дитячий садок» Напольських. І однаковий з ним «дитячий садок» становили, вже у двох сусідніх селах разом, діти згаданих вище трьох жінок, які походили із слободи Кривотин Колцкой.

            Відомий за спогадами своїх нинішніх нащадків, Михайло Григорович, правнук Франца-Салезія , згідно свідчень одного з них, народився у слободі Кривотин Колцкой, буцімто, трохи раніше 1880 року. Однак інший нинішній нащадок наголошує його народження 1884 роком, що вже таки помітно вкорочувало віку тому Михайлу. Між тим дійсною датою його народження, за архівно-слідчою справою, виявилося 1.Х.1887 р., що ще більш суттєво, і при цьому, на жаль, дуже «дієво», вкоротило йому того віку [279]. 

             Конкретно вік йому «вкоротили», та припинили вираховувати, у 1937 році, коли він, за документами архівно-слідчої справи, був репресований 22.ІХ та нашвидкуруч «осуджений», без реальних свідчень про будь-який його злочин, у позасудовому порядку, згідно наказу НКВС СРСР №00485, «по 1-категорії». Михайло Григорович був розстріляний, згідно цього звірячого вироку, вже 11.Х.1937 р., але не «десь у Житомирі», як завжди вважали про таке нинішні нащадки, оскільки саме в ньому, на околицях, тоді дійсно розстріляли багатьох мешканців слободи Кривотин Колцкой та інших членів цього роду, архівно-слідчі справи яких наразі взагалі не збереглися, а в самому Києві [279]. 

             Вік йому був на той час лише 50 років та 10 днів, і цілком можливо, що лежить він, бідолашний, десь у лісі під Биковнею, разом із сотнею тисяч інших, безвинно страчених комуністичним режимом. Ця особа мала усі законні дворянські права, однак ніколи не називала себе дворянином та відсутні будь які документи, які б свідчили про ту його дворянську достойність, оформлену офіційно.

            У державі більшовиків (комуністів) перше особове визначення селянина-средняка, «як такого», існувало вже у 1919 році. На розуміння нової влади ним поставав цілком заможний голова трудового сільського населення, тобто селянської родини, який забезпечував її існування виключно власною працею – він не повинен був нікого наймати і сам у ті найми ніяким чином йти не мусив. При цьому було наголошено, що той середняк міг мати «необхідну для ведення власного господарства» кількість скота, машин та обладнання: 2 – 4 коня, 3 – 10 корів, 2 – 3 борони, 2 – 4 плуги, віялку, молотарку та жнейку. Яким чином з усім цим живим хазяйством, машинним добром та сільськогосподарським обладнанням міг управлятися окремий «двір», де було зазвичай лише 1,5 – 1,6 робітника чоловічої статі, нову владу мабуть спочатку взагалі не чіпало.

             У перші роки розбудови нової держави більшовицька (комуністична) влада не мала зауважень щодо можливої наявності у тих середняків навіть 24 десятин земельних угідь. Це безумовно мало цілком певний сенс, бо в часи Російської Імперії, а конкретно у 1917 році, в Україні селянам вже належало 61,6% території сільськогосподарського призначення, що становило взагалі близько 20 млн. десятин. Середній розмір їхніх земельних володінь, загалом по степу та лісостепу, становив по Україні 23,7 десятин. Саме з цієї, суто статистичної оцінки належного імперським селянам добра, і виникло тоді у більшовиків те особове їхнє визначення – «средняк». Але вже у 1930 році усіх тих (старих) статистиків за такі недолугі на ту пору для комуністичної влади результатів давніх статистичних досліджень запроторили «куди Макар телят не ганяв».

            Однак в 1919 році для тієї влади головним поставало інше – той середняк, на її думку, повинен був, цілком безкоштовно, надавати усе своє добро у користування сусідів-бідняків, щоб ті отримали можливість та нагоду вести власне занедбане господарство. А якби той заможний селянин подібного робити не забажав, та ще наймав би для обробки наявної в нього землі робітників, то від влади, для його «відокремлення від суспільства», вже на ті часи стали використовувати особовий придомок – «кулак». Згодом, після принайття закону про землю від 5.ІІ.1920 р., у тих кулаків пропонувалося взагалі вилучати все сільськогосподарське обладнання та організовувати з нього прокатні пункти того обладнання для селян-бідняків. Однак спочатку про якісь репресії до кулаків мова ще не йшла [320].

            Взагалі визначення «міцного сільського хазяїна» тим коротким ємним словом «кулак» має свої підвалини ще у кріпосній реформі 1861 року. Саме після неї «міцні хазяї» почали виступати, до певної міри, прямими конкурентами чисельної російської спільноти мілкопомісних дворян, бо отримали для цього в імперському суспільстві певну економічну основу. Перебуваючи зовсім не в захваті від появи прошарку економічно незалежних споконвічних трудолюбів та конкурентів, дворяни почали перекривати їм всі виходи до інших сфер діяльності. Крім того, «міцних хазяїв» постійно паплюжили, наголошуючи про відсутність у них духовної наснаги та широкого світогляду, а потім взагалі вигадали їм те, по своїй суті принизливе, особове визначення особи – «кулак».

             Однак вже з перших років більшовицької (комуністичної) влади неприпустимим, для осіб прошарку «міцних хазяїв», поставала саме наявність у них потрібних знань, необхідних навичок, фізичної наснаги, а також можливості вести належне господарювання на своїй землі. Бо все це загалом робило тих «міцних хазяїв» надто вже незалежними у новому (контрольованому та керованому) суспільстві, де подібне взагалі владою «не передбачалося». Особливо ж неприпустимим виглядало, спочатку, використання тими «міцними хазяями» найманого труда, без якого однак вони ні в якому разі не були спроможними навіть тільки обробити наявне у них орне поле.

            Але через декілька років влада у сільському господарстві взагалі допустила той найманий труд, бо сільські бідняки виявилися неспроможними в переважній своїй більшості прокормити родину із наданої їм землі та масово почали здавати її в оренду середнякам і кулакам. Однак оскільки на розміри земельного наділу у середняків та кулаків вже було поставлено тоді жорстоке обмеження, то в середньому вони наймали в 1926 році лише по одному та два підсобних робітника, відповідно.

           За часів Російської Імперії Михайло Григорович дійсно був заможним селянином, бо володів 20 десятинами землі, при середньому розмірі імперського трудового селянського господарства в ті часи у цій лісостеповій зоні української місцевості лише в 11 десятин. Після приходу до влади комуністичного режиму його земельний пай було поступово зменшено, після виходу постанови 1924 року, до «максимального розміру» в 15 десятин, а згодом ті десятини змінив гектар.

          Звичайно, маючи таку кількість землі, цей одноосібний хлібороб, який тримав тоді 3 корів, 3 коней, мав усю необхідну сільськогосподарську техніку та наймав для її вчасного використання на полі належну робочу силу, отримав від влади вже жахливе, на ті часи, особове назвисько «кулак». Між тим він так ніколи і не був розкуркуленим, по жодній з трьох «категорій», як за основний річний проміжок часу розкуркулення, починаючи його відлік із «славнозвісної» дати 5.ІІ.1930 р., так і після цього. Бо його рідний молодший брат, Миколай Григорович , був тоді головою колгоспу слободи Кривотин Колцкой. А головою сільради в цій слободі був на ті часи його кузен Вінцент Венгловський. 

            Між тим сам початок масовим репресіям цих часів, проти ще якимось чином заможних селян, поклало мабуть повне знищення у новій державі навіть залишків статистичної науки. Бо саме вона давала основу для «ранжування» сільського суспільства, при постійних на ті роки весняних сільськогосподарських переписах, та не дозволяла робити з цим господарством геть усе, що тій владі заманеться.

         Тому комуністичною владою було наголошено, всеприлюдно, що та статистична наука, а разом з нею статистики, «є лише знаряддям шкідництва». І лави заарештованих «шкідників» одразу переповнилися тими статистиками. На волі, у 1930 році, вже залишилися тільки ті «комуністичні статистики», які згодилися, не сперечаючись, йти «від отриманих даних до плянових показників» [322].

          Михайло Григорович був одружений із Анною Тодорівною , 1891 року народження, яка також походила із слободи Кривотин Колцкой. Після засудження чоловіка у внесудовому порядку «по 1-категорії», та наступної його страти, Анну Тодорівну також було одразу похапцем заарештовано, вже 25.Х.1937 р., але через місяць справа відносно неї була припинена і з під варти вона була звільнена.  Михайло Григорович та Анна Тодорівна мали трьох синів, праправнуків Франца-Салезія. Старший із синів цієї родини, Петро, в свій час закінчив робфак, став вчителем та оселився в селі П’ятки, поблизу від м. Бердичів. Там він багато років вчителював і одружився. Про народження дітей в його родині згадок не маємо.

          Після визволення цієї території з під німецької окупації Ницевич Петро Михайлович, 1912 року народження,  був призваним, в січні 1944 р., із того села П’ятки, до лав армії. В радянській армії він став рядовим солдатом і пропав без вісті в тому ж самому 1944 р., проживши на цьому світі всього тільки якихось 32 роки. Наступним сином родини був Олександр, який народився 22.ІY.1914 р. і помер 22.ХІ.1988 р., у віці 74 років. Наслідуючи приклад старшого брата, він і собі поїхав свого часу вчитися у польському педагогічному технікумі м. Ленінграда, де в грудні 1934 року, одразу після вбивства Кірова, отримав свої перші 3 роки заслання. Тобто він був осуджений по цій справі вже в рахунок першої тисячі репресованих тоді по ній осіб. Наступні 10 років заслання Олександр  отримав майже одразу після повернення з того першого, вже у м.Таганрозі, можливо просто як «засвічений» у карних органах та ще й цілком дорослий «син ворога народу». 

       До дому із Сибіру Олександр повернувся лише у 1947 році. Він був одружений із Ніною Тофільєвною  (1920 – 2004), і мав з нею єдиного сина Валентина , 1950 року народження, який в свій час забезпечив цю подружню пару онуками. Молодшим сином в родині був Тофіль, який народився 15.YІ.1925 р. і помер 10.ІІІ.2003 р., у віці 78 років. Він був одружений з Валентиною Войнович , родинним походженням із Білорусі. В їхній родині з’явилися на світ три доньки – Алла, у 1951 році, Тамара, у 1957 році, і Світлана, у 1963 році. І хоч за спогадами нащадків усі троє братів Михайловичів народилися в с. Кривотин (Колцкой?), жодних записів про ці події у метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу та місцевого ЗАГС ‘у взагалі не існує.

          Молодший брат Михайла, на ім’я Миколай, також народився в слободі Кривотин Колцкой, у 1897 році. Однак із тим невеличким хазяйством, яке він отримав від батька, Миколай завжди вважався у тій слободі, як при Російській Імперії, так і при комуністичному режимі, лише бідняком. Можливо саме з цієї нагоди Миколай спочатку очолив там комнезам, а згодом став головою її колгоспу, при цьому маючи «на все про все» тільки нижчу (фактично начальну просвітницьку) освіту. Ця особа мала усі законні дворянські права, але також ніколи не називала себе дворянином і будь які свідчення на цю тему відносно неї у документах канцелярії дворянських депутатських зборів відсутні.

           Миколай Григорович був одружений із Антоніною Мартинівною , 1894 року народження. В їхній родині з’явилися на світ шестеро дітей: син Сергій в 1915 році, син Іван в 1918 році, донька Ольга в 1922 році, донька Галина в 1924 році, син Йосиф в 1928 році, та син Адольф в 1930 році [276]. Нинішні нащадки внесли однак певні корективи в ті демографічні дані про його родину, які були наведені у означеній архівно-слідчий справі – син Сергій наразі таки народився в ній 25.ІХ.1915 р., але син Йосиф з’явився там на світ суттєво раніше, ще 14.ІY.1926 р., а молодший з синів, буцімто Адольф, наразі взагалі виявився Анатолієм. Разом з тим свою матір вони пам’ятали чомусь виключно під ім’ям Марія.

          Очолюючи комнезам, а потім колгосп слободи Кривотин Колцкой, Микола Григорович інколи видавав фальшиві довідки про виконання хлібозаготівель її мешканцями, бо усі вони були його кревними, або більш віддаленими, але все одно близькими, родичами. Спійманий владою у 1932 році на цьому, особливо в часи голодомору, «винятковому злочині», він був репресований, причому разом із усіма іншими мешканцями слободи. Остання була, одразу по тому, як згадані фальшиві довідки влада виявила, оточена щільним кільцем каральних військ, і геть усе її населення, а особливо їхнє господарство, тоді «жорстоко перевірили». Після цього частина того населення одразу була вислана «на лісозаготівельні роботи» до Карелії. Самого ж Миколу Григоровича заарештували тоді та осудили, «за допущену безгосподарність в колгоспі», до 1 року примусових робіт.

         В 1935 році його, разом із родиною, після прийняття рішення про побудову залізобетонної смуги оборони на західному кордоні країни, із прикордонної зони було вислано в село Олександрівка, Іванівського району, на той час ще Дніпропетровської області. Після війни ця суто південна українська місцевість стала належати вже до іншої її області, Херсонської. На новому місті поселення Миколай Григорович став рядовим колгоспником і працював там у колгоспі «Червоний робітник», Успенсовської сільради.

           Але продовжувалося таке недовго, бо 1.ІІІ.1938 р. його було заарештовано в тому селі «за активну контрреволюційну польсько-націоналістичну діяльність на користь польської держави, скеровану на підрив самих устоїв радянського ладу» [276]. Оскільки після багатоденного застосування «особових методів допиту» заарештований геть усю цю маячню про себе, а також про все інше, що було потім дописано слідчим по його справі у «документі», який наразі зберігся, на кшталт «активно захищав інтереси класу кулаків», особову визнав, то цей так званий «документ» на нього одразу був відправлений тим слідчим «на розгляд», під каральну дію кровожерного наказу НКВС СРСР №00485.

           Після цього «розгляду», згідно «духу» того наказу, «трійкою» Управління НКВС Дніпропетровської області, 15.Х.1938 р., була винесена така звична для неї тоді постанова по «справі» Миколи Григоровича – розстріляти. Цей звірячий вирок «по 1-категорії» було виконано 29.ХІ.1938 р., скоріше за все у тюремному підвалі Нікопольського міськвідділу НКВС. Таким чином на час страти Миколі Григоровичу ледь встигло виповнитися 41 рік, а свого, також розстріляного, старшого брата він пережив лише на 13,5 місяців [238,276].

          В 1962 році Антоніна Мартинівна звернулася до прокурора вже Херсонської області з проханням про перевірку справи свого чоловіка. Оскільки слідчий, який її вів у 1938 році, був свого часу звільнений із каральних органів та засуджений саме за чисельну фальсифікацію ним справ «по 1-категорії». Після виконання певних слідчих дій справа Миколи Григоровича була переданою тим прокурором до Херсонського обласного суду, з установою про необхідність її перегляду. Президія цього суду 10.ІІІ.1962 р. розглянула справу і своїм рішенням скасувала постанову згаданої вище «трійки», а також реабілітувала Миколу Григоровича. На жаль тільки, що та реабілітація стосувалася вже давно розстріляного та цілком безневинного чоловіка [276].

         На момент арешту Миколи Григоровича його старший син, Сергій, вже служив у підрозділах війська Червоної Армії, розташованих в м. Малин, Житомирської області, які були налаштовані воювати саме на польській території. Разом з тим він, як син «ворога народу», не був після арешту батька залишений із своїм (спеціальним) військовим підрозділом чекати там міфічного «походу на Польщу», а одразу був відправлений, з іншим армійським підрозділом, приймати участь у фінській компанії 1939 року. Після цього «військового хрещення» Сергій Миколаєвич ще всі чотири довгих роки воював у складі військ Червоної Армії в другій світовій війні. Окрім Сергія, на фронтах тієї війни воювали також ще два сина розстріляного Миколая Григоровича – Іван та Йосиф .

        Всі троє братів, а також обидві їхні сестри, вчасно створили власні родини, мали чисельних дітей, і це відгалуження першої лінії роду, по усім ним, існує, наразі, ще й досі. Однак наймолодший з братів, Анатолій, власної родини ніколи не мав і нащадків по собі взагалі не залишив. Їхні сестри із своїми родинами мешкали в с. Рудня (Раздол?), Михайлівського району, Запорізької області. Саме при них, після довготривалого життя в родині свого старшого сина Сергія, доживала свій вік мати, Антоніна Мартинівна. Вона прожила більше 70 років, померла близько 1966 року, та похована на цвинтарі того села. А її первісток, Сергій Миколаєвич, помер 8.І.1991 р., у м. Бердичеві, і похований власними дітьми на цвинтарі цього міста.

         В «Книзі пам’яті України» по Запорізькій області є згадка про призваного із Мелітопольського району, до лав армії, ще у 1938 р., Ницевил Ігнатія Миколайовича, 1918 року народження. Звичайно тут найбільш вірогідна проста помилка при наборі тексту цієї книги і дійсним прізвищем цієї особи було саме прізвище роду, розглядаємого в цій розвідці, тобто Ницевич (наразі Нецевич або Нацевич). Однак нинішні нащадки цього відгалуження першої лінії роду за того Ігната Миколайовича взагалі нічого не пам’ятають і навіть ніколи не чули про його існування. Тим більше він не може вважатися (бути) їхнім кревним родичем, бо син «ворога народу» навряд чи міг стати тоді старшим лейтенантом, а саме у цьому чині Ігнатій Миколаєвич загинув ще на самому початку другої світової війни, 5.ІХ.1941 р., у віці всього тільки 23 роки. Таким чином чи має взагалі ця особа хоч якесь відношення до розглядаємого в цій розвідці роду Нецевичей – невідомо, бо наразі повністю відсутня інформація про місце його народження.

           В 1935 році було прийняте (судьбоносне для роду) рішення про розбудову в прикордонній смузі із Польщею цілої мережі різноманітних залізобетонних споруд системи стратегічної оборони країни від нападу на неї з заходу. Тому самих постійних мешканців цієї смуги почали тоді у примусовому та масовому порядку відселяти на спецпоселення до різних місцевостей, як самої України, так і інших, інколи досить далеких від неї, республік СРСР. Наразі те примусове відселення розпочалося там ще у 1933 році, однак його «пік» прийшовся саме на 1935 рік.

          Внаслідок такого, мешканець слободи Кривотин Колцкой, який народився в ній 10.ІІ.1899 р., Миколай Фокович Нецевич XE "Миколай" , разом із своєю родиною був відселений до села Іванівка, Іванівського району, тоді ще Дніпропетровської області. Хоч він усе своє життя мешкав у тій слободі Кривотин Колцкой, але, як з’ясувалося, «не викликав політичної довіри та підозрювався у шпигунстві». Його нове місце поселення знаходилося буквально поряд з іншим (спецпоселенчеським) селом, Олександрівкою, причому обоє ті села входили до складу однієї Успенсовської сільради. Зараз вони вже давно зникли і на мапі нинішньої України взагалі відсутні.

          Миколай Фокович був одружений із Марією Мартинівною, яка, найвірогідніше, народилася у 1901 році. Не слід виключати із розгляду варіант, що Марія була рідною сестрою Антоніни, дружини Миколая Григоровича, але документарних свідчень або якихось спогадів про таке не маємо. В цій родині з’явилися на світ п’ятеро дітей: донька Мальвіна у 1925 році, син Анатолій у 1928 році, син Миколай у 1930 році, син Борис у 1934 році, та син Антон у 1936 році. До переселення на той південь хазяйський достаток родини Миколая Фоковича в слободі Кривотин Колцкой вважався «цілком середняцьким» [277]. На новому місті поселення Миколай Фокович став працювати рядовим колгоспником у колгоспі «Червоний робітник». І вже саме у зазначеному вище селі його, знову таки «за антирадянські настрої і підозру в шпигунській діяльності на користь фашистської панської Польщі», було заарештовано 13.YІ.1938 р. [277]. При тотальному «трусі» в його оселі було знайдено та вилучено фотографічний апарат і деякі фотографічні приналежності, а в стінці дома – 3.750 (миколаївських) рублів.

         Це однак аж ніяким чином не було використано задля його звинувачення. Бо, зовсім не зважаючи на те, що Миколай Фокович винним себе ні в чому не визнав, навіть після застосування до нього «особових методів допиту», йому була приписана роль «активного учасника контрреволюційної (польської) повстанської організації, яка мала своєю метою насильницьке скидання радянської влади». Членами цієї міфічної організації, буцімто створеної польською розвідкою, були «призначені» семеро мешканців сіл Іванівка та Олександрівка. Служба Миколи Фоковича в 1918 – 1919 роках, шість місяців, у війську Української народної республіки, рядовим, додала «ваги» тим безглуздим звинуваченням, бо ці війська незалежної держави вважалися комуністичним режимом лише бандами, а усі їхні вояки, наразі, наголошувалися бандюгами [277].

        Звичайно, що «націоналістична пропаганда, розповсюдження настроїв на поразку, залучення кадрів» були вже дописані слідчим до тієї справи просто тому, що «так належало». Таким чином та «справа» стала «вагомішою» і була, 3.YІІІ.1938 р., направленою слідчим «на розгляд» Наркома внутрішних справ та Прокурора СРСР. Їхнє рішення аж ніяким чином не забарилося і вже 3.Х.1938 р., постановою «трійки» Управління НКВС Дніпропетровської області, Микола Фокович був засуджений (у несудовому порядку) до «вищої міри покарання» – розстрілу. День виконання цієї кровожерної постанови відносно нього невідомий, але у ті часи з розстрілом зазвичай довго не тягли.

         Можливо, однак, що звинувачення в існуванні діючої шпигунсько-повстанської польської організації на півдні України певним чином паплюжило репутацію створеного після другої світової війни Комітету державної безпеки. Разом з тим навіть усі ті звинувачення осуджених по «її діяльності» виглядали настільки безглуздими, що в квітні – травні 1959 р. справу 7 мешканців сіл Іванівка та Олександрівка, «приписаних» до неї, вирішили переглянути самі карні органи.

          При наступному перегляді по цій справі ще раз були допитані два свідка 1938 року, а також долучені 10 нових свідків, які у свій час особову знали тих осуджених. Перші двоє показали, що їхні свідчення в 1938 році були «отримані» від них внаслідок довготривалих та нещадних побоїв, і зовсім не мали під собою хоч якогось «фундаменту». А нові свідки взагалі характеризували геть усіх цих осуджених виключно з позитивного боку, як цілком чесних та відданих людей, добросовісних робітників і таке інше.

        В результаті сукупності цих свідчень справа пішла спочатку на перегляд до гарнізонної військової прокуратури м. Миколаєва, а звідти – до військового прокурора Одеського військового округа. Останній приніс протест по цій справі до військового трибуналу округа. Цей трибунал у своєму засіданні 6.Х.1959 р., розглянувши матеріали самої справи і результати усіх її перевірок, відмінив постанову згаданої вище «трійки», а окремо по кожному із 7 осуджених їхню особову справу взагалі призначив припинити – за відсутністю складу злочину [277]. Однак про їхню посмертну реабілітацію ніякого окремого рішення тим трибуналом винесено не було.

         До Миколая Фоковича, восени 1937 року, із Казахстану, добрався на той (далекий звідти) південь України, його молодший брат, Василь . Він також народився в слободі Кривотин Колцкой, у 1907 році. В 1935 році, в епопею масового переселення мешканців прикордонної полоси, Василь Фокович був осуджений, буцімто за якусь крадіжку у тій слободі, і «в порядку очищення погранзони від антисоціальних елементів», його запроторили тоді з неї до зазначеної вище (далекої) азіатської республіки, на спецпоселення.

        Оселившись на півдні України, поряд з братом, цей біженець буцімто займався там постійними крадіжками у людей курей та гусей і «спустошував їхні сади», навіть тільки про (взагалі) можливе, існування яких ті спецпоселенці ще й згадки не мали. Однак, що було мабуть зовсім неприпустимим з точки зору комуністичної моралі, він, буцімто, виявився багатоженцем. Офіційно ж Василь Фокович був одруженим лише одного разу, на Катерині Іванівні, 1916 року народження, але дітей з нею народити на той час ще не встиг.

       Каральні органи виявили цього біженця на півдні України в новорічні свята і вже 3.І.1938 р. він був запроторений ними до Мелітопольської буцегарні, «без права переписки» [278]. Додана до його головного злочину – втечі із заслання, та чисельних, буцімто скоєним ним дрібних крадіжок, ще й вагома «соціальна складова»: «фашистські погляди, антирадянська та націоналістична агітація, виступи проти виконання колгоспниками державних зобов’язань по продажу хліба та бавовни», в яких Василь Фокович зізнався, одразу призвели до застосування відносно нього наказу №00485. Вже 27.І.1938 р. він був, згідно особового на це розпорядження Народного комісара внутрішних справ, Генерального комісара Держбезпеки тов. Єжова, засуджений «трійкою» Управління НКВС Дніпропетровської області «по 1-категорії». Таким чином Василь Фокович став одним із тих 800.000 безневинних осіб, яких було за два роки особисто закатовано тим «кривавим карлою». По 2.000 осіб за кожен день його «діяльності», по 200 осіб за кожен час, по 20 коротких миттєвостей «на розгляд» кожної окремої справи із того жахливого переліку згублених внаслідок кривавого катування безневинних. Куди там до нього якомусь Івану Грозному, московському царю.

        Вирок Василю Фоковичу був виконаний 15.ІY.1938 р., і мав він тоді усього лише 31 рік. А ще через пів року, як наведено вище, звели зі світу, на цей раз виключно лише через «підозри», зовсім не зважаючи при цьому хоч би на якесь там формальне «отримання зізнання», й старшого з братів, Миколая Фоковича. Відсутність самого факту злочину по його справі було встановлено лише через 20 років після страти цієї цілком безневинної особи.

        Однак тільки через 50 років після страти молодшого з братів, Василя, у тій комуністичній державі взагалі пристала пора призначити відносно нього (та мільйонів інших безневинних осіб) дію так званих «мір по відновленню справедливості». І ті міри «прикрили», буцімто, усіх тих крадених колись курей, гусей, фруктів, та, головне, безмежну любов Василя Фоковича до жінок, які його теж кохали. Разом з тим обоє братів, офіційно, так ніколи і не були посмертно реабілітовані за все те, що з ними тоді скоїли. Хоч належна реабілітація була законодавчо передбачена тим (милостивим та милосердним) указом Президії Верховної Ради СРСР від 16.І.1989 р., по кожній окремій колись репресованій особі, але тільки (!) після прискіпливої перевірки її справи прокуратурою.

       Іван Франц-Салезієвич безумовно прожив більше ніж 45 років, але про рік, коли він помер – свідчень не маємо. Цілком можливо, що саме дружина цього Івана отримувала з якоїсь нагоди метричний випис про своє народження у римо-католицькій консисторії в 1879 році. Однак її архівна справа з цього приводу, як і справи сотень інших осіб, із відповідного фонду Житомирського державного архіву «вибула», тому напевне стверджувати про таке родинне родство поміж двома згаданими особами не маємо підстав.