43і. Історичний відступ. Голодування.
43і. Історичний відступ. Голодування.
Офіційний «фізіологічний мінімум споживання» дорослого чоловіка, який, за умови виконання ним подекуди тільки легкої фізичної праці, ще забезпечував відсутність постійного голодування такої особи, але вже наражав її на певне білкове недоїдання, становить 14 пудів хлібного збіжжя. Часткове недоїдання членів родин тих дорослих чоловіків, але також ще не постійне їхнє голодування, наставало при річному споживанні цими особами по 13 пудів хлібного зерна. Забезпечити всім без винятку членам давнього середньовічного суспільства навіть таку кількість споживання тих зернових продуктів було, однак, досить важко.
Недарма ж весною в ту пору досить часто родини споживали лободу та інші малоїстивні (сурогатні) замінники звичайної їжи. Іншими словами – наші далекі пращури на цій землі зовсім не жирували, про що завжди належить пам’ятати при аналізі всіх історичних подій, які тоді відбувалися, а особливо тих, які прямим чином стосуються питань цієї генеалогічної розвідки. Прадавня людська спільнота Правобережної України-Русі постійно балансувала на межі білкового недоїдання, яке завжди наставало в будь-якому суспільстві за умов отримання низьких зернових врожаїв, і практично починалося при добовому споживанні кожним її стандартизованим «єдоком» згаданого нижчого рівня калорійності його продуктового раціону, у 2.200 ккал.
Інколи низькі зернові врожаї взагалі призводили до того, що недоїдання ставало для середньовічного суспільства вже цілком постійним явищем і поступово переходило у голодування всіх його членів. Навіть в нинішні часи досить різка зміна рівнів щорічного зернового врожаю, принаймні у 1,5 рази, є нормою, а що вже казати про далеку пору середньовіччя, коли взагалі дуже багато чого залежало саме від примх клімату, погоди та природи. Тим більше, що тоді ніяких можливостей для масштабних перевезень зерна для компенсації низьких врожаїв в окремих місцевостях взагалі ще не існувало і у місцях недороду мешканці просто мусили голодувати. Бо на єдиному в ту пору старовинному гужовому транспорті, возі, можна було перевезти річний запас споживчого збіжжя лише для трьох-чотирьох «єдоків».
Тому постійне голодування, явний голод, та навіть жорстокий голодомор, були на ту пору частими, хоч і зовсім не бажаними, «гостями» будь-якого прадавнього суспільства. Голодування та виснаження організму людини, із поступовою втратою ваги, розпочиналося завжди саме з браку в раціоні її харчування достатньої кількості та різномаїття рослинної білковини. Це так зване білкове голодування, наслідки якого найбільш помітні. Брак жирів в раціоні харчування за своїми руйнівними наслідками спочатку менш помітний, бо починається він тільки із явищ «курячої сліпоти». Малоїстивні та низькокалорійні замінники звичайної їжи спроможні при білковому голодуванні ще деякий час підтримувати існування людей, якщо вони забезпечують їм щодобове енергетичне відшкодування принаймні у 1.900 ккал. Це вже так званий «рівень голодування повного спокою».
В такому випадку ніякої постійної фізичної праці люди виконувати не спроможні, а крім того їхній організм досить активно руйнується різними шкідливими компонентами тієї сурогатної їжи, яку вони вимушені споживати при умовах постійного недоїдання. Згадані оптимальні умови по забезпеченню необхідною кількістю збіжжя всіх членів існувавшого тоді суспільства у 20 ст., коли один селянин лише двох осіб годував, в пору середньовіччя, однак, ніяким чином не реалізувалися. Тому в ті зовсім прадавні часи, коли селянин обов’язково мусив годувати принаймні трьох осіб, до чого він не був готовим, у середньовічному суспільстві часто взагалі не реалізувався навіть середній рівень забезпечення калорійності раціону та продуктових потреб стандартизованих «єдоків», принаймні в головному на ту пору інгредієнті їхнього раціону – рослинній білковині.
Подібному, майже в усю пору середньовіччя постійному, зменшенню загальної калорійності споживання членів суспільства, можуть буди дві вагомі причини: або рівень середніх зборів всіх продуктових зернових культур був тоді близьким до критичного «сам 3», що досить малоймовірно, або на згаданій вище території таки мешкало взагалі трохи більша кількість фізичних осіб. Усього, виходячи із означеного рівня початку недоїдання, в прадавньому українському суспільстві їх могло бути близько 0,45 млн. Тобто Яблоновський "польській історик" таки, цілком можливо, на 10 – 15 % помилився із своїми демографічними підрахунками загальної чисельності населення Волині та Подолії на середину 16 ст. [185].
Однак оскільки всім тим («надлишковим») людям все одно було потрібно постійно задовольняти власні потреби у рослинній білковині, саме за відсутності якої, у достатній кількості та різномаїтті, в раціоні їхнього харчування завжди починається голодування, то мабуть часткове недоїдання маси людей в тому прадавньому суспільстві таки мусило постійно мати місце. Воно могло наставати за багатьох конкретних обставин, однією з яких, не зважаючи на всі, буцімто, страхіття постійних татарських та турецьких набігів на Україну-Русь, почала поступово виступати тоді просто вульгарна нестача орної землі, конче необхідної для задоволення харчової норми потреб людей. Дійсно, навіть за цілком сприятливих умов землекористування голод в пору середньовіччя приходив на територію Східної Європи в середньому кожні 12 років, а кожні 35 років там мало місце взагалі жорстоке голодування всього населення, та наставав навіть ще жахливіший голодомор, який буквально «викошував» прадавню людську спільноту.
Так, наприклад, в Московському князівстві, у 1550 році, мала місце страшенна смертність від голоду, а в 1557 та 1570 роках там взагалі «бысть голод на всю русскую землю и много людей помроша». Крім того, у 1566 році на землях Московського князівства ще й лютувала чума. Ніхто, звичайно, підрахунком кількості померлих там тоді з цієї подвійної прикрої нагоди осіб не опікувався. Одночасно, у 1570 році, коли кримський хан Давлет-Гірей, захопивши Москву, вбив, буцімто, від 50 до 500 тис. осіб – то навіть й тоді, при усіх жахливих подіях цього середньовічного геноциду, загиблих там ніхто не перелічував, а про їхню «фактичну кількість» свідки цих подій згадували просто навмання!
Взагалі деякими стародавніми дослідниками навіть вважалося, що у той похід на свій Московський улус кримськими татарами було фізично знищено там до 1 млн. осіб. Однак навіщо, натомість, кримським татарам знадобилося фізично винищувати таку величезну кількість власних (та потенційних) платників їхніх щорічних упоминок – взагалі незрозуміло. Між тим повна відсутність реальних підрахунків кількості незворотних втрат населення була на ту пору для цієї землі загальним правилом. Бо у самому місті Москві, в 15 – 16 ст., згідно існуючих оцінок інших дослідників історії тих часів, проживало всього тільки якихось 100 тис. осіб. Разом з тим наступні події 1601 – 1602 років, коли лише в Москві померло від голоду, буцімто, знову таки аж 500 (!) тис. осіб, всі історики минулих часів вже інакше ніж «жахливий голод», не називають.
Потім те жорстоке голодування усього наявного населення повторювалося у Московському царстві, на початку 17 ст., ще принаймні двічі, в 1605 та 1608 роках, і при кожній з тих подій тоді також помирала велика маса народу [304]. Між тим показники навіть тільки перелічених вище незворотних втрат населення тієї Московії, які мали місце усього лише за якихось 50 років, просто досить важко узгодити з загальною чисельністю населення всього того невеличкого «великого князівства», також відомого дослідникам, що ніяким чином не перевищувала для означених часів позначки у 4 млн. осіб. Оскільки лише на природну компенсацію згаданих людських втрат, навіть при повністю нерегульованих темпах народжуваності населення, в тій давній Московії знадобилося б аж ніяк не менше ніж 50 років!
В ту пору такі ж самі події жорстокого голодування усього населення відомі, за літописами, також для багатьох земель Правобережної України-Русі. Так, наприклад, в 1570 році, на землях Волині також була значна посуха і мав місце страшенний неврожай. Однак демографічні наслідки тих подій для цієї землі значно менш детально досліджені, якщо їх взагалі зараз вже можливо якимось чином відтворити. Між тим саме в цю (майже постійно) голодну пору і відбулося переселення декількох родин бояр-шляхти Нецевичів із Русь-Литви до Волині, на землі родичів, які там тоді поступово вимирали – чи не внаслідок, до певної міри, саме означеного жахливого неврожаю та наступного за ним голоду.
Коментарі
Дописати коментар