89. Село Литва. Волинь.

89. Село Литва. Волинь.

 на сторінку  

______

          Вже згадані в цій розвідці «пописи» 1528 та 1567 років лише фіксували особові зобов’язання шляхти великого князівства Литовського перед його військом. При цьому гербова шляхта була переважно визначена в цих «пописах» вже своїми постійними (та незмінними на усе подальше існування їхнього родів) прізвищами. Загальна чисельність шляхти, яка була зобов’язана виступати в рядах війська цього князівства особову, або мусила обов’язково виставляти замість себе відповідну заміну, становила в означені часи близько 10 тис. осіб. Існування в цієї шляхти, одночасно з цим, певної кількості селянських «потуг», конче необхідних їй для виконання згаданих військових зобов’язань, свідчило про наявність у тому князівстві ще й великої кількості спадщинних селян (так званих «отчічів»). 

           При наявності навіть тільки 8 «потуг» в кожного з тих військовозобов’язаних шляхтичів, які забезпечували їм можливість виступати у війську принаймні «сам», з відповідним особовим оснащенням та озброєнням, загальна кількість спадщинних селян в великому князівстві Литовському мусила сягати 300 тис. осіб, а взагалі вважається, що їх тоді існувало у ньому не менше ніж 600 тис. осіб. Зазначимо, що загальна чисельність населення Речі Посполитої в середньовіччя сягала 7 – 8 млн. осіб.

           Звичайно, що підневольне життя цілком безправних «непохожих» селян було в ті часи доволі важким. Однак зовсім не зважаючи на їхні скрутні життєві обставини, войовничість цих селян, також членів єдиної русь-литовської спільноти, завжди була високою, як і самої шляхти цього князівства. Досить значна кількість «непохожих» селян наразі навіть постійно перебувала тоді у війську великого князівства, і саме вони становили в ньому когорту професійних (рядових) військовослужбовців, яких на ту пору звичайно йменували жолнерами.

              Тому велике селянське повстання у Жмуді в 1536 – 1537 роках привело до помітного зменшення кількості шляхетських родів як в цій землі, так і загалом у всьому великому князівстві. Тоді мало місце взагалі суттєве поменшання кількості шляхетських родів, постійні прізвища яких були створені в позаминулі часи на основі особового литовського імені Нец (Нац), або в інший спосіб, однак спираючись при цьому саме на таку мовну основу. Ці прізвища, із урахуванням особливостей фонетики русинського та русь-литвинівського діалектів старовинної слов’янської мови, були такими – Нецевич, Нецович, Нацевич та Нацович. Зазначимо одразу, що прізвище Нецевич, яке відповідало правилам саме русинської (староукраїнської) фонетики, на території великого князівства Литовського використовувалося доволі зрідка, на відзнаку від трьох інших.

             Після згаданого повстання у великому князівстві залишилося, буцімто, усього лише три окремих рода, які мали зазначені вище прізвища. Враховуючи, разом з тим, ту обставину, що «пописи» взагалі не були переписами геть усіх членів кожного шляхетського роду, який мав належні зобов’язання перед військом, зовсім не виключено, що у тому князівстві ще цілком могли зберегтися інші, ніж згадані вище три, відгалуження родів на наведені варіанти прізвищ основи Нец (Нац). 

            Однак в часи порубіжної межі, з якихось певних нагод, військові зобов’язання не врахованих у «пописі» відгалужень шляхетських родів перед військом великого князівства Литовського вже чомусь взагалі «не виникали». Можливо, що члени цих родових відгалужень, які збереглися, були надто бідними, бо кількість земян у великому князівстві завжди була меншою, ніж кількість її шляхти, навіть гербової, а відсутність необхідної кількості «потугів» не дозволяла цій бідній шляхті оснаститися та озброїтися за свій власний кошт, внаслідок чого вона взагалі не могла виконувати відповідну військову службу.

           У боярина Радунського Павла Яновича Нацовича , який згадувався в цій розвідці, ті військові зобов’язання взагалі фактично зникли, коли його було занотовано в «пописі» 1567 року як «отчіча», тобто спадщинного селянина. Доля саме цієї особи, яка перебралася тоді мешкати до Волині та повернула там своє боярство, була висвітлена у попередніх розділах цієї розвідки. Ця доля, наразі, ніяким чином не перестала бути у нього шляхетською. Однак доля його братів, які залишилися мешкати на території великого князівства Литовського, вже могла, скоріше за все, виявитися обумовленою саме тим принижуючим гідність бояр записом їх у «низше сословіє». Бо почавши «дякло давати», всі ті бояри згодом просто перетворювалися владою на звичайних податних селян. Після того як вони кінчали нести військову службу, сліди їхнього шляхетського родового відгалуження швидко губилися серед багатьох тисяч їм подібних за прізвищем родів вже надто чисельних «непохожих» селян.

            Таким чином дійсна кількість шляхетських (в свій час) родів, як би потім ті роди не записувалися – постійних носіїв прізвищ Нецевич, Нецович, Нацевич та Нацович – наразі могла бути більшою, ніж про це свідчить «попис» 1567 року. Про можливість подібного сценарію та його наслідки, з точки зору нащадків, завжди слід пам’ятати, але разом з тим належне документарне його дослідження, в архівах іншої держави, зараз вкрай сумнівне.

             При дворівневій системі ідентифікації особи – на її особове ім’я та по-батькові – якою в багаточисельному етнічному середовищі «непохожого» сільського населення великого князівства Литовського користувалися переважно аж до 18 ст., у минулі часи існувало доволі багато носіїв визначень конкретної особи, які використовували білоруські форманти. Такі визначення були цілком схожими із дійсно постійними прізвищами, однак усі вони виявлялися лише «батьківськими», і зовсім не поставали постійною родовою ознакою особи, бо з кожним наступним поколінням роду неодмінно змінювалися. Разом з тим, оскільки серед сільського населення прусське (а згодом вже литовське) особове ім’я Нец (Нац) в пору середньовіччя було одним з найбільш розповсюджених, «батьківське» визначення осіб на основі саме цього імені зустрічалося у їхньому середовищі доволі таки часто.

             В результаті проведена в великому князівстві у 18 ст. зміна дворівневої системи ідентифікації конкретної особи на іншу – її особове ім’я та (родове) прізвище, отримала можливість закріпити постійне особове найменування (Нецевич), Нецович, Нацевич та Нацович за досить значною кількістю окремих селянських родів. Існування цих родів, вже під означеними постійними прізвищами, подовжилося на цій землі й в усі наступні сторіччя. Скоріше за все це саме вони вже стали, кожен в свій час, джерелом для розповсюдження таких родів у споріднене з великим князівством у межах єдиної Речі Посполитої польське королівство, а потім й в інші місця, коли темпи міграції суттєво збільшеної кількості людей помітно зросли.

              Звичайно, що у тому безмежному джерелі «розчинилися» селянські роди на ці прізвища, які «пішли» в свій час ще від родів шляхетських. Відстежити родоводи великої кількості родів на одне й те саме прізвище, не володіючи про них якоюсь додатковою інформацією, яка обмежує цю цілковито неосяжну для будь-якого дослідника кількість архівних документів, що їх обов’язково потрібно для такого дослідити, практично неможливо.

            Між тим записи майже половини тисячоліття про окремі шляхетські роди, які споконвіку носили означені вище постійні прізвища основи Нец (Нац), спочатку в Речі Посполитій, а згодом у Віленській та Ковельській (литовських) губерніях Російської Імперії, цілком дозволяють відстежити їхні родоводи. Так рід шляхтичів Нацевичів, «прізвища здревля і непам’ятних часів», багато поколінь яких постійно мешкали в місцевості поблизу міста Вілкомір, згадується ще у 1500 та 1508 роках, в великому князівстві Литовському, коли він отримав там від короля власний герб Ліс. Цьому значно посприяла княжна Острожська, яка у свій час «увійшла» в цей рід. 

              Але нащадок цього роду, земянін Давидча, офіційно був удостоєний дворянського звання владикою Ровенського повіту тільки 10.ІІ.1560 р., і тільки після цієї події він вже виявився зарахований вотчинником на Лугчі Срібній. Наступні нащадки цього дворянського (шляхетського) роду в повній мірі виконували свої військові обов’язки у польському та литовському війську, за що отримували, кожен в свій час, привілеї на цілий ряд окремих маєтків в цій місцевості від королів Речі Посполитої. 

             Саме тому, після приєднання згаданої території до Російської Імперії, означений рід шляхтичів Нацевичів був одразу признаний в російській дворянській достойності, ще 25.І.1807 р., та внесений до 6 частини дворянської книги Ровенської губернії – тобто до лав її древнього дворянства. Нові члени цього (тоді вже) російського дворянського роду поступово дописувалися в ту книгу окремими резолюціями дворянських депутатських зборів цієї губернії ще ціле сторіччя поспіль [235].

             Цих Нацевичів, вже російських дворянських підданих, народжувалося у 19 ст. доволі таки багато, як і членів інших, в тому разі суто селянських, родів. Внаслідок такого головним для їхньої етнічної батьківщини постала та обставина, що природний приріст її населення у 10 Привісленських губерніях Російської Імперії взагалі зріс в 19 ст. спочатку у 2,5, а згодом аж у 3,5 рази та досяг взагалі доволі значного показника, у 16,1 0/00. Тому питання забезпечення місцевого населення необхідною йому кількістю землі, бодай тільки навіть старовинними литовськими 3 моргами (2,13 га) на окрему фізичну особу, постала в ці часи, принаймні в самій Литві, надто болючим. Між тим лише саме такий розмір цих орних ґрунтів дозволяв населенню забезпечувати себе в цій місцевості необхідною йому кількістю продуктів споживання. Але тієї, досить худої, землі на цій території людям вже навіть споконвіку, тобто ще при значно меншій кількості наявного населення, не вистачало. 

             Тому ще у часи великого литовського князя Вітовта "Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " владою було «організоване» перше масове переселення литовської спільноти на вільні землі Волині і Подолії. Подальші історичні події – наявність на західному кордоні князівства войовничого тевтонського ордену, а на півдні великого війська татар та турків, та майже постійні війни зі східним сусідом, Московським князівством (царством), призвели до значних втрат населення князівства. На тлі надто низького приросту населення в часи середньовіччя це могло частково стабілізувало демографічну ситуацію в Литві. Однак коли за мирних часів 19 ст. загальна чисельність населення у Привісленській групі губерній Російської Імперії вже сягнула аж 4 млн. осіб, то з тих 10 губерній розпочалася постійна міграція населення в інші землі. При цьому вона була не лише суто стихійною, але й, принаймні частково, «організовувалася» тоді самою імперською владою.

             Жахливі події 1848 та 1849 років, про які вже йшла мова у попередніх розділах цієї розвідки – голодомор та холера – призвели до «позапланових» втрат 1,7 млн. населення Російської Імперії. При цьому ті втрати переважно відчувалися саме у її південно-західних губерніях, де такі події тоді переважно відбувалися, внаслідок чого кількість населення там помітно скоротилася. Так Київська губернія, на додачу до природного приросту населення, втратила в ті роки ще й взагалі 15 % наявного населення, близько 300 тис. осіб. Це були вже саме такі значні втрати населення, які мали місце в ній у організований владою голодомор 1932 – 1933 років. Втрати двох інших губерній, Подільської та Волинської, були помірнішими, але ті біди не обминули жодну з них. Звичайно, що людські втрати розподілялися по цим губерніям взагалі нерівномірно, і внаслідок такого деякі місцевості після тих подій у буквальному сенсі обезлюдили.

              Щоб оперативно компенсувати ці людські втрати, діюча влада одразу «організувала» переселення, принаймні на обезлюднені землі Волині та Подолії, «надлишкового» для північно-західної території Імперії литовського сільського населення. Саме таким чином, вже до 1855 року, неподалік від м. Луцька було заселене село Литва (зараз це – село Сарновка, Торчинського району, Волинської області). Мабуть переважна частина мешканців цього села постали на той час таки переселенцями «із Литви» (принаймні – з Прибалтики).

              Само село Литва виникло на добре зволожених землях водоразділу східних та західних річок Волині вже доволі давно, а у тридцяті роки 17 ст. воно мало аж 47 «димів», та поставало власністю луцької римо-католицької єпіскопії [354]. На середину 19 ст. частина цього села належала поміщику Фаддею Гержеба, який володів там 12 хазяйствами кріпосних селян (тобто «димами»). З них два тяглих хазяйства селян мусили виконувати для нього барщину аж по 3 дні на тиждень, а мешканців інших 10 хазяйств, які не мали робочого, та й навіть власного свійського скота, він нещадно експлуатував, порушуючи геть усі існуючі на ті часи інвентарні правила.

              За спогадами нинішніх нащадків цих переселенців, одна з їхніх родин споконвіку мала прізвище Нецевич . При цьому саме так, згідно законів фонетики української мови, як вони вважають, прізвище тієї родини читалося, буцімто, ще у самій Литві. На жаль, ніяких документарних підтверджень записів цього прізвища на ті давні часи знайти не вдалося. Разом з тим трансформування будь-яких прізвищ, створених на основі імені Нац, завжди відбувалося в українському анклаві напрочуд швидко.

             Нинішні нащадки також стверджують, що ця родина, «із самого початку», тобто одразу після свого переїзду в Волинь, притримувалася в Україні православного віровизнання. Більше жодної інформації про походження родини, її родовід та навіть про саме місце її помешкання у Литві (чи в Прибалтиці) в нинішніх нащадків не збереглося. За таких умов відсутня можливість розпочати відповідні генеалогічні дослідження (розвідки) для роду цієї родини, хоч потреба в них постає нагальною.

               Вже в Україні, найвірогідніше у селі Литва, невідомі особову литовські переселенці Нецевичі народили сина, якого дійсно назвали по православним святцям – Саввою. Відносно інших дітей цієї родини інформації у нинішніх нащадків не збереглося, але в будь-якому разі якихось «розгалужень» цього прізвища у означеній місцевості не відбулося. Яким саме чином існувала тоді в Україні та родина переселенців, нинішні нащадки взагалі не знають, бо їм невідомий її статус, а також немає жодної згадки про наявну у тих переселенців (власної) землі.

             Савва одружився із Домініцією (Домінією), походження якої невідоме. Їхня родина мала четверо дітей – 3 сина та доньку. Первістком родини був син Іван, який народився близько 1875 році, а у 1881 році в ній з’явилася на світ двійня, сини Йосиф (Осип) та Никита (Микита). Рік народження доньки Христини  (Христі) не зберігся. Однак безумовно, що всі ці діти дійсно виявилися охрещеними по православним святцям.

              Іван Савович був одружений із Анелією, походження якої невідомо. Він прожив 48 років та помер на початку двадцятих років 20  ст., цілком можливо внаслідок жорстокого голоду 1921 – 1922 років, який тоді мав місце геть по всій Європі. Анелія  набагато пережила свого чоловіка та дожила принаймні до 75-річного віку. Померла вона вже у п’ятдесяті роки, за часів встановлення радянської влади в цій місцевості, переживши загалом багато голодувань. Іван та Анелія народили шестеро дітей – синів Феодосія (Тодося) та Олексія , і доньок Марію, Павліну , Антоніну та Аксінью (Оксану).

           Старший з синів, Феодосій , який народився не пізніше 1900 року, вже з 1918 року мешкав на Кубані. Він був одруженій із Марією . Дітей ця сімейна пара не народила. 

           Другий син, Олексій, який народився 15.ІІІ.1905 р., був одружений з Дар’єю Іллінічною Міхальчук , яка народилася 17.ІІІ.1908 р.. Ця сімейна пара народила сина Ростислава , який з’явився на світ 20.YІІ.1932 р.. Обидва брати виявилися непосидющими, бо Олексій , з родиною, ще до початку другої світової війни, у 1938 році, емігрував із Польщі до Аргентини. Там в його родині з’явився на світ ще один син, Алехандро , у 1945 році. В 1956 році ця родина повернулася до СРСР.

             Ця гілка роду має можливість ще подовжитися, бо у Алехандро, в шлюбі з Лілією, є син Артур (народився у 1971 році). Крім того, ця сімейна пара має ще доньку Карину (народилася у 1977 році). А у його брата Ростислава , в шлюбі з Анастасією, було загалом тільки дві доньки. Ростислав помер доволі рано, в віці усього тільки 38 років, у 1970 році.

              Микита Савович був одружений із Розалією (Юзею), походження якої невідоме. В цій родині було двоє дітей – син Віктор та донька Галина . Принаймні з приходом в ці місця радянської влади Микита Савович, який мав тоді 60 років, був ще живим та дуже жвавим, бо саме він, «щоб кацапам легше читалося», виказав побажання та змінив прізвище свого власного роду із споконвічного (литовського) Нецевичі на «новітнє» (радянське) Ницевичі. 

               Віктор Микитович після повернення з німецького полону жив у сусідньому селі Смолигіно. В його родині були двоє дітей, син Олег та донька Зінаїда. Олег Вікторович  народив в своєму шлюбі три доньки. Таким чином, формально, ця гілка роду, по чоловічому коліну, вже скінчилася.

               Осип Савович  був одружений із Яриною Яценюк. Він прожив рівно 50 років і помер у 1931 році. Його дружина померла в 1947 році, а вік її на час смерті можна вирахувати, виходячи з року народження старшої дитини – сина Василія (1902 рік). Таким чином Ярина прожила, скоріше за все, не менше ніж 65 років, тобто народилася близько 1885 року. Загалом у Осипа з Яриною було в родині семеро дітей – 5 синів та дві доньки. Їхні імена були такими – Василій , Федір , Никифор , Віктор, Никита , Олександра та Віра (Верка). Ще до першої світової війни Осип купив собі 20 десятин землі поблизу того села у пана Зеленкевича "польській" . Всю цю землю було згодом поділено поміж його чисельними дітьми, але донькам досталося лише по 1 та 2 її десятини. Разом з тим шлюби обох дівчат були цілком вдалими, так, наприклад, Олександра Осипівна народила своєму чоловікові аж 10 дітей.

               В цій лісостеповій зоні мінімальна (ще імперська) норма забезпечення родини із 5 осіб землею становила 2,5 десятини, що дозволяло невеличкій родині отримувати необхідну кількість продуктів споживання. Таким чином геть усі діти Осипа Савовича існували саме на цьому «мінімумі забезпечення», тобто вони в тій Польщі, наразі, були бідняками. Рівень цієї бідності був таким високим, що навіть створити власні родини переважна більшість братів до 30 років не спромоглася.

              Василій Осипович (1902 – 1981) був одружений на Тетяні Володиміровні Ліщинській (1905 – 2000). В цій родині з’явилися на світ троє дітей – Орест  (у 1930 році), Леоніда (у 1932 році) та Володимир (у 1936 році). Їхні батьки поховані дітьми на цвинтарі села Сарнівка, поруч із дядьком Віктором і обома тітками, Олександрою  та Вірою .

            Никифор Осипович народив у шлюбі тільки двох доньок.

           А Віктор Осипович загинув майже одразу по приході в цю місцевість радянської влади – на 1.Y.1940 р., коли «органи» проводили «акцію» проти місцевого (буржуазного) населення. Спроба Віктора уникнути «акції» була невдалою – його поранили, відвезли до Торчина та розстріляли прямо у дворі міліцейського відділку, де й закопали під полуницею дров. При німецькій окупації родичі викопали його тіло та перепоховали його на цвинтарі села, а над могилою спорудили кам’яний пам’ятник. Усі ці дії відбувалися на той час за активної участі в них обох рідних братів покійного, Федора та Никити. Саме брати зробили на тому пам’ятникові зворушливий поминний надпис. Однак після звільнення цієї місцевості з під німецької окупації співробітники НКВС майже одразу зруйнували пам’ятник Вікторові, залишивши над його могилою єдиний хрест. А тих заповзятих «на пам’ять» братів суворо покарали.

              Федір Осипович, завжди бідняк із бідняків, одразу з поверненням в цю місцевість радянської влади був заарештований та запроторений до буцегарні, де його згодом розстріляли. Родини і дітей він на той час ще взагалі не мав.

            Така сама «розстріляна доля» в буцегарні спіткала й його брата Никиту Савовича. У нього теж ще не було ще родини і нащадків по собі він не залишив. Де закопали тіла обох братів – невідомо.

            Гілка роду по Василію Осиповичу між тим, формально, вже також скінчилася. Бо у Ореста Васильовича в шлюбі із Тетяною Петрівною  (1934 – 2001) народилося тільки дві доньки, і також дві доньки має його молодший брат, Володимир Васильович, в шлюбі із Іриною Йосиповною (народилася в 1939 році).

         Ці двоє братів мають надзвичайну, буквально фотографічну, подобу до окремих членів роду Нецевичів, який досліджується в цій розвідці, як з його першої, так і з третьої ліній. Однак генетичні дослідження такої подоби провести в Україні нереально і отримати якісь докази спорідненості обох розглянутих тут родів неможливо.