78. Відгалуження роду по Івану та Йосифу Вікторовичам. Гілка В-С-Костки.
78. Відгалуження роду по Івану та Йосифу Вікторовичам. Гілка В-С-Костки.
________
Ще двоє братів Станіслава та Фоми (Нецевичів), молодші сини Віктора-Станіслава-Костки, дворяни Іван і Йосиф , також перебралися мешкати в згадані часи у (нову) слободу Абрамок, тим самим взагалі створивши в ній постійне «родинне гніздо» вже для усієї їхньої гілки Роду. Однак прізвища обох цих братів, в метричних записах та сповідних розписах мешканців цієї слободи, завжди писалося тільки виключно як Ницевич "спотворене" .
Сповідні розписи Новоградволинського костьолу свідчать, що мешканець слободи Абрамок, дворянин, Йосиф Вікторов Ницевич, вже до 1880 року був одружений і проживав там з Магдаленою із Новоківських, яка народилася у 1851 році. При цьому слід зазначити, що вік цього чоловіка, починаючи вже з перших сповідних розписів 1884 року, завжди був показаний ксьондзами значно більшим, ніж у його дружини. Але якщо спочатку народження Йосифа Вікторовича припадало за тими розписами на 1827 рік, як це і належить бути, то потім стало чомусь припадати на 1835 рік, а згодом взагалі, кінець-кінцем, «переложилося» аж на 1840 рік [264,266,267].
Йосиф Вікторович помер у 1902 році, таки у досить солідному віці, який, буцімто, згідно тих сповідних розписів, становив для нього (усього тільки) 62 роки [267]. В дійсності, враховуючи добре відому з дворянських документів точну дату його народження, 24.Y.1824 р., мусимо зробити висновок, що Йосиф Вікторович прожив таки доволі довге життя, ніж йому в тому смертному записі дячками та ксьондзами було «офіційно відведено» – взагалі загальна тривалість його життя на цьому світі сягала аж 78 років.
Таким чином різниця віку поміж цим подружжям становила 27 років, а сам Йосиф Вікторович мабуть взяв цей шлюб не раніше ніж у свої 45 років. Фактично відомо лише те, що в цій родині, 25.ІІІ.1893 р., народилася, буцімто, єдина дитина, донька Анеля , вже у 43-річної матері та 70-річного батька [267,281]. Разом із тим жодних метричних свідчень про тих дітей, яких Магдалена обов’язково мусила народити, ще хоч би й у 1880 року, знайти не вдалося. Між тим ті діти, в будь-якому разі, не могли досить довгий час залишатися в родині живими та не визначатися при цьому у сповідних розписах костьолу. Тому, найвірогідніше, геть усі вони повмирали ще у зовсім ранньому дитинстві, бо ті чисельні сповідні розписи не могли залишати дітей «на призволяще», оскільки за кожну прийняту сповідь, за себе та дітей, католицька родина обов’язково мусила платити плебанам гроші – саме з тих прибутків ксьондзи в усі часи жили.
Анеля ще зовсім юною побралася із Антонієм Зеленко, 1886 року народження, мешканцем с. Клярівка, Новоградволинського повіту. В родині цих Зеленків було народжено принаймні двох синів – Франціска, вже у жовтні 1909 року, та ще одного, ім’я якого не збереглося, 24.YІ.1913 р., а також доньку Адель, 10.Y.1915 р. [83]. Подальша доля цієї родини залишилася невідомою.
Наймолодший з братів, Іван (Ян), в усі минулі часи мешкав поряд з іншими братами та сестрою в їхньому, тимчасовому або проміжному, «родинному гнізді», слободі Нейманівка, Пулинської волості, Житомирського повіту. Саме як мешканець цієї слободи він, наприклад, виступив 20.ІІІ.1858 р. восприємником у небожа Фелікса, при цьому зазначимо, що його прізвище в тому записі було ще споконвічним для цього роду – тобто Нецевич [293].
Разом з тим вже у 1883 році цей Іван, зі зміненим прізвищем, Ницевич, згадується як мешканець слободи Абрамок, де він оселився, при цьому залишаючись, офіційно, холостим парубком. Такий самий припис – «холостий» – був зроблений ксьондзами і в сповідному розписі Новоградволинського костьолу, біля позначки про його смерть, яка сталася у 1899 році [267]. Тобто знайти собі шлюбну пару Іван Вікторович навіть на новому місті свого помешкання не спромігся, тому (офіційних) нащадків по собі залишити ніяк не міг. Вік Івану Вікторовичу в тому записі «про смерть» ксьондзи «встановили» лише у 56 років, однак насправді йому вже минув тоді 71 рік.
Нинішні нащадки цієї гілки роду стверджують, що в слободі Абрамок, разом із своєю родиною, проживав ще й такий собі Лук’ян Іванович Ницевич , 1883 року народження. Буцімто саме таким було його ім’я по-батькові, як про це зараз пам’ятають та згадують ті нащадки. Однак в будь-якому випадку цей Лук’ян не міг бути сином зазначеного Івана Вікторовича, не зважаючи на те, що той ще до часів його появи на світ вже перебрався мешкати в слободу Абрамок. Оскільки можливостей передати нащадку своє власне прізвище, залишаючись при цьому холостим, в ті часи взагалі не існувало.
Разом з тим цілком конкретна особа, яка може претендувати, серед членів цієї гілки першої лінії роду Ницевичів (в дійсності – Нецевичей), «на роль» батька того Лук’яна, таки існує – це Йосиф Станіславович, інформація про життя та долю якого розглядалася вже вище. Бо цей Лук’ян, про якого згадують як народженого у 1883 році, дійсно ніяким чином не міг з’явитися на світ в тій слободі у цілком конкретний часовий проміжок, який подібне в повній мірі заперечує, починаючи його відрахунок із 1.Х.1884 р. та аж по 1.Х.1885 р. [310]. Однак перевірити пам’ять нинішніх нащадків та визначитися з батьком тому Лук’яну – Йосиф він, чи дійсно таки (якийсь?) Іван, вкрай складно, бо жодних метричних документів і сповідних записів конкретно за особу того Лук’яна, а також за його родину, взагалі знайти не вдалося. Навіть чисельні сповідні розписи Новоградволинського костьолу про таке геть нічого не сповіщають [267].
Між тим Лук’ян (Іванович?) був свого часу одружений із Євфросінією Романівною і ця шлюбна пара народила принаймні одного сина, на ім’я Павло, у 1912 році. Однак доля виявилася до цієї родини дуже суворою: сам Лук’ян Іванович разом із родиною був репресований та висланий до Ульяновска, в Російській Федерації, де згодом був осуджений і розстріляний 30.ХІІ.1937 р., в віці 54 роки. Його дружину було запроторено там в ту пору до висилки на подальше життя у табори далекого Сибіру, загалом аж на 5 років, однак вона (встигла чи допомогли?) померти майже одразу за своїм чоловіком — вже на початку 1938 року. Звичайно, що ніяких архівно-слідчих справ цих двох осіб знайти в українських архівах не вдалося. Про життєву долю їхнього сина, Павла Лук’яновича, вже у радянському суспільстві, також жодної інформації не маємо.
Можливо сама відсутність записів про Люціана (Лукіана) в сповідних розписах Новоградволинського костьолу могла мати місце внаслідок того, що його матір стала притримуватися вже іншого, а саме православного, віровизнання (в своєму другому шлюбі?). Принаймні знайти будь-які записи про її сповіді в католицькому костьолі у період після 1884 року, як мешканки слободи Абрамок, або слободи Верби, не вдалося. Також не виключено, що православним поставав наразі її другий чоловік. Тому (посмертний?) син, згідно діючого в ті часи імперського закона, цілком міг бути перехрещений, в її новій родині, саме у домінуючу на ту пору православну віру, а потім він вже залишався її постійним прихильником все своє подальше свідоме життя.
Між тим цей висновок про його (можливого) батька, а саме Йосифа Станіславовича , не більше ніж припущення. Зовсім не слід забувати, що нинішні нащадки згаданому конкретному Михайлу Фомичу взагалі «призначили» батьком якогось Петра, тому взагалі довіра до спогадів «за батька», у тих їхніх прадавніх родичів, мусить бути доволі виваженою.
Діти Франца та, безумовно дворяни, принаймні їхній старший син, Йосиф, створили в свій час власні родини. Так Йосиф Францевич, вже у віці близько 32 років, одружився із зовсім юною Юзефою Миколаївною, яка народилася тільки у 1916 році. Ця шлюбна пара встигл народити двох синів – Франца (у 1932 році) та Йосифа (7.YІ.1935 р.), а також двох доньок – Аделаїду (у 1930 році) та Яніну (у 1931 році). Однак сам Йосиф Францевич прожив наразі зовсім недовго, усього тільки 38 років, і помер вже у 1935 році. Він похований на цвинтарі сусіднього села Тиснівка. Дружина виростила усіх їхніх дітей та набагато пережила свого чоловіка. Вона померла у 2006 році і похована на тому ж цвинтарі.
Нинішні нащадки не спромоглися однак згадати чи мав власну родину молодший із братів Францевичів, Іван, їхній дядько. Між тим, ймовірно, саме на його плечі з 1935 року певним чином ліг головний тягар турбот про чисельну малечу старшого брата після його ранньої смерті. Він беззаперечно, та, як виявилося, взагалі постійно мешкав разом із тими небогами, бо у січні 1944 року був мобілізованим саме звідти до лав армії. В «Книзі пам’яті України» по Житомирській області сповіщається про загибель на фронтах другої світової війни Ніцевича Івана Францевича, 1902 року народження, із слободи Абрамок, поляка, рядового, який загинув 15.ІІІ.1944 р., буцімто у віці 42 років. Наразі він мав тоді лише 38 років та навіть прожив на цьому світі ще якихось 7 днів. Поховано Івана Францевича на цвинтарі в с. Рудливе, Демидовського району, Рівненської області.
В військових документах про смерть Івана Францевича було зазначено, що він був одружений на Марії Іванівні Гаєвській. Ця сімейна пара жила до війни в с. Нове Зелене, де 1.ІY.1938 р. народила собі доньку Рафаліну (Валентину), а 15.ІІІ.1941 р. сина Анатолія. Однак на ту пору у Івана Францевича була вже інша родина. Тому на початку 1941 року Марія Іванівна, із двома малими дітьми, подалася до Кокчетавської області Казахстану, доглядати там сестру, яка захворіла. Марія Іванівна по тому назавжди залишилася мешкати зі своїми дітьми у цьому далекому Казахстані, згодом там одружилася та спромоглася виростити їх. Померла вона у 1978 році.
Призваний спочатку до лав загонів місцевої оборони, “охороняти місток”, до лав діючої армії на початку війни Іван Францевич залучений однак не був. Невдовзі він народив, у другій своїй родині із Марією Іванівною Янковською, доньку Валентину, а згодом сина Франца. Однак після визволення цієї місцевості з під окупації Івана Францевича одразу було залучено до лав діючої армії, і при цьому дружиною в його військові документи була записана саме Марія Іванівна Гаєвська, як така, що буцімто мешкає в с. Нове Зелене, звідки його і призвали.
Діти цієї сімейної пари прожили довге життя, а їхні чисельні нащадки живі ще й досі. Валентина (Рафаліна) Іванівна мала шлюб із Калиничем та народила з ним трійко дітей. А Анатолій Іванович побрався в свій час із Таісією Логиновою. Дві їхні доньки, Ольга, в шлюбі з Клочко, та Татьяна, в шлюбі з Дмитренко, також подовжили, вже зі своїми чоловіками, цей рід. Разом з тим третя дитина цієї шлюбної пари, син Володимир Анатолієвич Ницевич, у власному шлюбі із Ларисою Дессерт, народив таки ще одного прямого подовжувача роду Нецевичів, який тут досліджується, сина Володимира. Останній вже має власну доньку. Однак її дід, Анатолій Іванович, вже помер, у 2005 році, в віці 65 років.
Діти від другого шлюбу Івана Францевича також живі та процвітають. У Франца Івановича є син Леонід, який мешкає у Новоградволинську. Нинішній нащадок по цьому відгалуженню роду, Аделаїда Йосифовна , згадала, що її бабу буцімто звали Марією, і це цілком відповідає сільському варіанту імені Маргарита (Мальгоржата), однак взагалі вже трохи іншої особи, яка насправді доводилася їй прабабою. Між тим про власну бабу спогадів у Аделаїди Йосифівні не збереглося, а це може означати, що померла ще до народження цієї своєї онучки.
Франц Йосифович був одружений з Яніною Броніславовною Голембіовською (Голуб), 1934 року народження. В іхній родині з’явилися на світ шестеро дітей: донька Антоніна у 1958 році, донька Зінаїда у 1968 році, а також четверо синів – Леонід у 1956 році, Анатолій у 1960 році, Стас у 1961 році та Олександр у 1962 році. Всі вони мають власні родини, чисельних дітей і вже навіть онуків, тобто це дворянське відгалуження першої лінії роду по Віктору-Станіславу-Косткі, конкретно по гілці Йосифа Францевича, безумовно процвітає ще й досі.
Не скінчилося воно і по іншій гілці цього відгалуження першої лінії роду, а саме рідного брата Франца, Йосифа, який в свій час постав мешканцем містечка Ємільчино. В цьому випадку, на відзнаку від усіх попередніх, «пішов з дому» молодший із синів родини, але сталося таке вже при зовсім іншому суспільному ладу, який знівелював геть усі давнішні закони життя родин та родів, визначені ще давнім Литовським статутом.
В родині Йосифа із Валентиною Петрівною Савенковою, 1939 року народження, був народжений син Володимир, 30.ІХ.1965 р., який також «успішно подовжив» існування цієї гілки Роду, разом із дружиною Людмилою Олександрівною, народивши сина та доньку. Іншою дитиною в родині Йосифа та Валентини була донька Галина, яка народилася 24.ХІ.1963 р.. Вона також має власну родину та нащадків. Тобто дворянське відгалуження першої лінії роду по цій його гілці також існує ще й досі.
Дворянському роду – нема переводу!
Коментарі
Дописати коментар