56. Рід за часів порубіжної межи. Початок.
56. Рід за часів порубіжної межи. Початок.
_______
Оскільки запис до “попису”, а загалом з тим до земського війська, ставав можливим лише тоді, коли землевласникові виповнювалось 17 років, немає сумніву, що усі троє (чи четверо) синів Андрія Нецевича "Нецевич Андрій, боярин Радунський" народилися раніше 1510 року. Враховуючи це, стає цілком зрозумілим чому боярин Радунський Ян Нацевич " Нацевич Ян Андрієвич. боярин Радунський" встиг померти ще до записів “попису” 1567 року. Він залишив на своєму місті в Радуні сина, Павла Яновича Нацовича (саме таким чином той був записаний в тому “пописі” [28] ). Останній однак був занотований до того “попису” вже тільки як “дей отчич”, тобто іншими словами – спадщинний селянин! В ту прадавню пору загальною назвою таких (непохожих!) людей взагалі поставало трохи інше слово, а саме «отцич», бо постійні зміни літер «ч» та «ц» в окремих словах слов’янської мови, діалектом якої постійно користувалися літвини, були в ті часи ще цілком закономірним явищем.
Особи «із роду суть бояре» завжди були в великому князівстві Литовському людьми «отчизніми», боярами «звечними», або «прирожоними отчичами». Тому такі бояри-«отчичі» вже із давніх своїх пращурів вважалися в тому князівстві цілком вільними людьми, і завжди виступали там належними та цілком вільними служивими особами. Однак інші «отчичі», які не мали окремого зазначення їхньої приналежності до когорти цих бояр, так звані панські, завжди приписувалися в тому князівстві лише виключно до когорти «непохожих людей» [358].
Суть справи полягає в тому, що з часом литовські бояри не спромоглися утримати своїх шляхетських прав та привілеїв і з середини 16 ст. мало-помалу почали переходити в нижчий клас того русь-литвинівського суспільства – саме до когорти «непохожих селян». Причиною подібного запису, цілковито принижуючого гідність «прирожоного отчича», «звечного» боярина Павла Яновича Нацовича, могли стати неодноразові спроби з боку радунських намісників, які ті здійснювали протягом більш ніж сторіччя, зобов’язати своїх бояр, на додаток до військової служби, ще й “дякло давати”, тобто спроби фактично перетворити їх усіх на спадщинних селян. Бо головна проста феодальна формула литовського життя в 16 ст. залишалася незмінною – “до волі і ласки господарської”. Потім таке часто робили з околичною шляхтою в Речі Посполитій.
Постійна боротьба за давні права та чисельні втручання вищої влади князівства на користь тих бояр – “не надобе їм сіна косити і дякол давати і мають оні нам служити службою тою, як і інші бояре шляхта” – ні до чого не вели, бо намісники її рішення просто ігнорували [24]. Так в 1541 році бояри Радунські ще раз мусили звертатися до короля і були їм знову підтримані в своїх правах, але цього разу таке рішення було винесене королем вже на новій засаді – завдяки існуванню “попису” 1528 року та рішенню сейму 1538 року. Мабуть тому, при складанні наступного “попису”, радунські намісники вирішили своє взяти верхи за допомогою вже суто юридичних вивертів, ще при записі самого того “пописа”.
Вже доволі частий в ті часи, принизливий та калічащий долю запис (виверт) боярина в “пописі” у просте сословіє в цьому випадку не призвів однак до зміни дійсного статусу та долі гербового шляхтича Нацовича. Бо після виходу з під юрисдикції радунських намісників завдяки переїзду на Волинь, знову таки шляхетний боярин Павло Янович вже у 1580 році працював там волосним урядником та помічником підстолія волинського по “місцевості Ружино”, де саме тоді мешкав, і виконував він ті свої обов’язки там принаймні до 1586 року [34, 35].
Однак на Волині Павло Янович не одразу повернув собі дійсне прізвище литовської гілки русинського (українського) Роду, з якої його пращури походили – Нецевич [12]. Деякий час Павло Янович та його нащадки користувалися тут української остаточної форми прізвищем Нецієвич або Нєцієвич "нащадки" що його носили наприкінці ХYІ ст. члени того русинського (українського) Роду, який мешкав на Волині вже більш ніж півтора століття поспіль. Можливо, що те своє остаточної форми (суто українське) прізвище Павло Янович обрав тоді, щоб не ускладнювати собі вирішення питань отримання спадщини, бо на той час всі гілки цього українського Дому безупинно згасали.
В 1567 році на місцях служби братів Яна " Нацевич Ян Андрієвич. боярин Радунський" – боярина Жижморського Миколая "Нацевич Миколай Андрієвич, боярин Жижморської хоругви" та боярина Жомойтського Ґабрієля "Нацович Павло, боярин Жомойтський" – також знаходилися вже лише їхні сини, обидва на ім’я Андрій. Тільки четвертий (можливий) брат, боярин Жомойтський Павло Нацович "Нацович Павло, боярин Жомойтської хоругви" , залишався тоді ще живим та продовжував службу, разом із своїм сином, (третім) Андрієм "Нацович Андрій Павлович, боярин Жомойтської хоругви" , на дворі Вількея [29].
Однак названі вище діти трьох (чи чотирьох) братів із боярського Роду “Нацевичей " Нацевичі, лінія роду герба Яніна " і Нецевичей " Нецевичі, лінія роду герба Яніна " ”, герба Яніна, імена яких зберіг “попис” 1567 року, цілком можливо що були в них не єдиними. Принаймні “за світлої пам’яті короля Стефана " Стефан Баторій, польський король" ”, із Московського царства, буцімто разом із князем Крупським (цього чоловіка було записано в згаданому нижче документі саме так, під цими двома його дійсними визначеннями – тобто наведеним прізвищем та титулом), під Полоцьком, до армії Корони перейшов ще один член цього Дому – “боярський син” Миколай Нецевич. [36].
Цей клас вільних людей благородного походження виник у Московському князівстві ще в 1433 році – так тоді стали там називатися нащадки князів та бояр, роди яких «впали», але які постійно продовжували виступати членами різних земських рушень. Вони звичайно володіли (невеликими) земельними наділами, частіше за все прижиттєву, але віддавали перевагу військовій службі з них великому князю у його земському війську, тобто їх потрібно вважати скоріше за все просто професійними військовими. Аналог таких благородних осіб існував також і у великому князівстві Литовському – там це були малоземельні бояри ІІ розряду (службові), які постійно перебували саме в рядах регулярного литовського війська.
Згідно запису в документі про конкретного короля та відомих історичних подій тих часів, цей перехід»боярського сина» Миколая Нецевича під Полоцьком відбувся у 1579 році. Польська армія короля Стефана Баторія підійшла тоді під це місто 23 липня і швидко захопила усі його чисельні передмістя. Військ та навіть просто озброєних людей у Полоцьку на той час взагалі було обмаль, а крім того полоцькі воєводи-князі, згідно думок їхнього московського государя, царя Івана 4 "Грозний, московський цар " , які залишилися відтвореними у відповідних записах російських розрядних книг, були ще й доволі «худі та глупі».
Наразі після того, як стрілецьких голів та сотників наявних військових загонів Полоцька було побито, а крім того, як потім тими москвитянами вважалося, мала місце ще й зрада частини його гарнізону, залишки цього російського війська відступили до містечка Сокола, де всі троє полоцьких воєвод-князів, та один окольничий, загинули при його штурмі польським військом 25 вересня [330]. Останній окольничий здав всю цю місцевість польському королю і навіть перейшов до нього на службу, разом із дітьми, жінками та тими військовими людьми, які у нього ще залишалися [187].
Однак, після завершення цієї військової кампанії, король Баторій " Стефан Баторій, польський король" дозволив усім бранцям, та, формально, «зрадникам», зробити свій власний вибір – або жити на своїй старій батьківщині, тобто в Московському царстві, при цьому залишаючись «на місті», або перебратися мешкати до земель Речі Посполитої. Переважна більшість з тих бранців таки вирішила залишатися «на місті», але того литвака, «нововиєзжого пана» Миколая Нецевича серед них не було, оскільки прадавня (проміжна) батьківщина його власного роду знаходилася саме в великому князівстві Литовському, і він про це добре знав та пам’ятав.
При цьому є певний сенс нагадати, що та зміна сюзерена сталася у «боярського сина» Миколая Нецевича вже аж через 7 років після формального припинення існування в Московії царського інституту «опричнини», тобто ніяких проблем із цією караючою структурою, та безумовно із тим «паранаїдальним та шизофренічним» царем, він, наразі, а також його батько, найвірогідніше взагалі не мали.
Що ж стосується, буцімто, «зради» частини полоцького гарнізону, то в декількох документах із щоденника останнього походу Стефана Баторія на Московію є певні згадки про ту обставину, що якраз перед початком облоги міста Полоцька звідти встигли втекти загони (чи загін) на чолі із (сотниками?) Крупським , Заболотським та Тетеріним . Однак перша з означених осіб сотників (?) до Дому литовського князя Крупського взагалі ніякого відношення не мала, так що наведений раніше запис про перехід Миколая Нецевича в цьому сенсі не відповідає дійсності. Вояки цих загонів (чи загону) одразу приєдналися тоді до військ Корони, та до забезпечення самої облоги того міста, яка тривала 4 тижні [186].
Можливо ініціатива втечі цілого загону, звичайно названої москвитянами «зрадою», йшла саме від Тетеріна . Бо його родича, Тимофія Івановича Тетеріна , який «від’їхав» в Литву у 1569 році, під Ізборськом, цар Іван 4 називав зрадником ще в листі, який був написаний ним до того Тимофія у Вольмарі [221]. Цей лист було звичайно написано значно пізніше дати того «від’їзда» Тимофія , аж у 1577 році, і деякі родичі про існування цього царського листа взагалі могли знати, але вони на нього чомусь взагалі не відреагували. Між тим подібне письмове звинувачення з боку царя означало тоді у Івана 4 смерть для всіх членів обвинуваченої родини, та інколи навіть геть для всіх членів роду «зрадника», як про це неодноразово свідчив його страшний Синодик.
Однак іншою, значно більш вагомою, причиною тієї втечі загону, а зовсім не його зради, могла постати та обставина, що перед підходом до Полоцька військ Корони, там, за наказом полоцьких воєвод, було звіряче вбито геть усіх полонених литовських та польських військовослужбовців, а їхні вщент спотворені тіла спустили тоді річкою, пов’язавши їх до колод. Мабуть це цілковито московське за своєю суттю звіряче «дійство» було надто жахливим видовищем навіть для цих, вже до всього на ту пору звиклих російських вояків, або саме таким воно безумовно постало принаймні для деякої частини гарнізона цього міста.
У 1577 році щось подібне до цього звірячого «дійства» було здійснено москвитянами відносно іншого професійного військового, 60-річного маршала Гаспара фон Мюнстера "Гаспар фон Мюнстер, маршал" , якого було взято у полон під стінами міста Ревель. Мабуть на «відплату» за те, що місто так і не було ними захоплене, москвитяни спочатку осліпили маршала, виколовши йому очі, а потім ще й впродовж довгих часів забивали його кнутами на дибі, здійснюючи при цьому чисельні «перепочинки». Психічно нормальні люди поводити себе таким чином взагалі не можуть, бо подібне звіряче «дійство» ніяким чином не міг би витримати мозок, але москвитян це мабуть не стосується.
Крім того, полоцькими воєводами було прийнято також «додаткове» рішення підпалити місто та укритися з військом у Верхньому замку, що, спираючись на обставини, які вже тоді під Полоцьком склалися, було просто безглуздо робити з суто військової точки зору. Скоріше за все саме після такого рішення тих трьох «глупих» воєвод загін (загони) Крупського, Заболотського і Тетерін полишив місто, щоб взагалі більше не наражатися на подальші безглузді дії тих його «худих та глупих» керівників [343].
Між тим князь Курбський "Курбський Андрій Михайлович, князь" , перехід якого до військ Корони мав місце ще у далекому 1563 році, причому в зовсім іншому місті та навіть за іншого короля, таки приймав участь в цьому поході на Полоцьк, але із самого початку походу «князь із Ковля» робив це вже знаходячись, звичайно, у лавах військ об’єднаних тоді Польщі та Русь-Литви. І саме в Полоцьку, через кілька днів після захоплення військом Речі Посполитої останнього опорного пункту у тій місцевості – містечка Сокола, він пише у вересні 1579 року своє третє послання великому князю московському та царю Івану 4, найбільше та найзухваліше з відомих.
Ще пращур Івана 4, після захоплення земель новгородського князівства, «висловив бажання» йменуватися государем (царем) «всеа Русі», тобто фактично Русі фінського племені всі, хоч взагалі все Московське князівство займало меншу площу, та було майже вдвічі меншим за кількістю населення від великого князівства Литовського, яке дійсно простягнулося тоді від одного моря до іншого. Однак реально царем постав вже тільки саме Іван 4, та й то з часом він вимушений був відмовитися від цього титулу, на вимогу своїх хазяїв, татаро-монголів.
Той московський цар, чи не у «відповідь» князю Курбському, почав одразу писати тоді чисельні послання Стефану Баторію , в яких наголошував, що то буцімто він сам особове відмовився від захисту міста Полоцька, «не бажаючи кровопролиття та з нагоди гуманності». Польський король у своїй відповіді ніщивно висміяв ці недолугі потуги московського царя «зберегти обличчя» та навіть запропонував йому особовий двобій, останнім той виклик, звичайно, не був прийнятий.
Однак саме про князя Курбського (якого інколи також писали тоді Крупським!) дослідники чомусь в першу чергу згадували при тлумаченні наведеного вище документа [36]. Хоч в тому документі в дійсності було записано прізвище Крупський, і воно таки існувало, як прізвище осіб окремого литовського княжого роду, який споконвіку мешкав саме в Волині [185]. Так, наприклад, у описі замків тієї Волині 1545 року згадується особа князя Василя Костянтиновича Крупського "Крупський Василь Костянтинович, князь" .
Тетерін , ім’я якого не збереглося, після переходу до лав війська великого князівства Литовського, теж зайнявся активним епістолярним спілкуванням з Москвою, правда на значно нижчому, ніж князь Курбський , рівні, однак загалом на одну з ним тему – «про неродословних людей». Мабуть саме ця обставина, та поперндня зрада Тимофія Тетеріна «сподвигнула» Івана 4 практично винищити ту частину цього російського роду, яка ще залишалася на той час мешкати в Московському царстві, причому «всеродно», разом із їхніми дружинами та дітьми – всі вони згодом виявилися вписаними до його страшного Синодику. Стратили і декількох членів Роду Заболоцьких, але ніяких спогадів в тому Синодику за (русь-литовські) роди Крупських та Нецевичів не залишилося, можливо з тієї нагоди, що їхні батьки тоді вже померли, а всі інші члени цих родів взагалі мешкали на ту пору поза межами Московського царства [211].
Між тим знайти якісь певні вказівки про згаданих Крупського, Заболоцького та Тетерина , які принаймні півтора роки поспіль знаходились у Полоцьку, разом з тими «худими та глупими» воєводами, в записах російських розрядних книг не вдалось. Однак в армії Корони ці три особи згодом були добре знані її керівництву та навіть командували в ній окремими військовими підрозділами при осаді Пскова у 1581 році, де скоріше за все, з ними знаходився також їхній давній жолнер, Миколай Нецевич [186]. Звичайно, що до цієї пори він вже встиг оселитися на Волині, де від своїх литовських родичів, які декілька років постійно мешкали там, отримав певну долю спадщини по згаслому литовсько-українсько-литовському роду бояр Нецевичів.
Батьком цього Миколая, враховуючи надтісні родові стосунки його нащадків із членами усіх інших ліній роду, міг бути тільки хтось з дітей означених трьох (чи чотирьох) братів Нацевичей з боярського роду Нацевичей і Нецевичей герба Яніна. Для з’ясування походження цього “боярського сина”, ніяких документів по батькові якого не лишилося, мабуть має сенс розглянути версію, підвалини якої становить сам факт досить специфічного використання, одразу трьома лініями цього роду, особового “родинного” імені Ярош.
Коментарі
Дописати коментар